Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 19, 2020

Мирослав Слабошпицький: «У Чорнобилі почувався, наче в фільмі про зомбі-апокаліпсис»

Автор:

|

Вересень 10, 2020

|

Рубрика:

Мирослав Слабошпицький: «У Чорнобилі почувався, наче в фільмі про зомбі-апокаліпсис»
Мирослав Слабошпицький

Свій перший повнометражний фільм «Плем’я» Мирослав Слабошпицький зняв у 39 років. Дебют влучив у десятку — стрічка зібрала урожай призів на міжнародних фестивалях і увійшла до п’ятдесятки кращих фільмів десятиліття за версією американського журналу Rolling Stone. Наступну роботу режисера кіномани чекають уже шість років.

Полювання на тигра
— «Плем’я» вийшло на екрани 2014 року. Є небезпека увійти в історію режисером однієї стрічки. Не відчуваєте ви на собі «прокляття» першого фільму?
— Роблю все для того, щоб так не сталося. Після вдалого дебюту другий фільм майже завжди трохи гірший, тому я вирішив крім «Антропоцена» відразу зняти й третій — «Тигр». Квентіну Тарантіну якось дорікнули, що він так і не зміг зняти нічого кращого за «Кримінальне чтиво». На що він відповів: «А хто зміг?»
— Наприкінці жовтня 2018-го повідомляли, що «Тигра» продюсують компанії Бреда Пітта та Даррена Аронофскі. З того часу новин не було. Що з цим проєктом зараз?
— Це американський фільм, спершу його хотів знімати Аронофскі з Бредом Піттом у головній ролі, потім передумали. Сценарій прийшов до мене через аґенцію серед сотень інших сценаріїв, які читаю. Місце і час дії у фільмі — Росія, Далекий Схід, 1997 рік. Зараз проєкт на етапі, який називається Covid-19. Уся американська кіноіндустрія застигла в режимі очікування. Я займаюся розкадровкою фільму. Робимо ескізи з дружиною, потім надсилаємо їх по «Скайпу» сторібордісту. Якась божевільна робота, але результат цікавий.
— Це історія про полювання на тигра-людожера. Їздили на Далекий Схід? Спілкувалися з мисливцями?
— Я не їздив. Але в основі проєкту лежить книга канадського письменника Джона Вейллента, котрий бував у Сіхоте-Алінь на Далекому Сході, де вся ця історія сталася. Про це спершу зняв фільм британський документаліст Саша Сноу, а потім і Вейллент написав книгу, що стала бестселером.

Чорнобильська Одіссея
— Після «Племені» ви почали працювати над фільмом «Люксембурґ», який підтримали Держкіно України і гранти кількох європейських фондів. Потім проєкт був зупинили, а з якийсь час з’явився «Антропоцен», як відбулася трансформація?
— Це дуже погана і травматична історія. Колись я розповім про неї детальніше. Колись Роберт Родріґес сказав: «Я зніму вам фільм за 5 млн доларів, який буде виглядати, як фільм за 50 млн». Ось моя амбіція в «Антропоцені».
— Коли почнуться зйомки?
— Можливо, взимку наступного року… Я розробив протокол, як знімати під час пандемії Covid-19. Коронавірус неймовірно шкодить індустрії, вона паралізована. Хоча Голівуд не зупинявся навіть під час Другої світової війни.
— Незабаром мають розпочатися зйомки ще одного вашого фільму «Чорнобильський Робінзон»?
— Це мій перший сценарій. Через нього у мене почався конфлікт із Ганною Чміль, тодішньою головою Держкіно. Після чого надії на те, що я зможу знімати кіно в Україні, майже не було. Та зараз п. Чміль давно і безнадійно у відставці на пенсії. «Чорнобильський Робінзон», який чекав 20 років, запущений у виробництво як дебют (проєкт став одним з переможців пітчингу). Місяць-два і почнуться зйомки. Дебютує з ним актор Сергій Гаврилюк, котрий знімався в моїх «Ядерних відходах» — короткому метрі, єдиному з українських фільмів, що має приз фестивалю в Локарно (Швейцарія).

Зона як метафора
— Якщо подивитися на вашу біографію і фільми, які ви зняли або плануєте зняти, можна прокреслити чіткий маршрут: з кінця 1990-х кружляєте навколо теми Чорнобиля…
— Є всесвіт Marvel і Dark Universe, а є мій Чорнобильський всесвіт — одне з найсильніших естетичних потрясінь моєї юності. У 1990-ті, коли я туди потрапив вперше, це було щось приголомшливе. У Прип’яті йшов вулицею Леніна і мав відчуття, що я всередині фільму про зомбі-апокаліпсис.
— Як туди потрапили?
— Мені було 23 роки, працював журналістом при Міністерстві з надзвичайних ситуацій України. Їздили на вибух шахти ім. Скочинського. У Зоні стирчали тижнями. Могли підняти гвинтокрил і весь день літати над територією. Спускалися всередину четвертого енергоблоку. У мене навіть довідка була, скільки рентгенів отримав.
— І скільки?
— Не запам’ятав. Знаю двох хлопців, котрі все життя лазили в цей реактор, фотографували. Зараз їм під 60. Одного бачив років три тому. Другий три чи чотири дні тому одружився.
— В одному з інтерв’ю ви сказали: «Українці створили провулок Параджанова і вулицю Іллєнко, а мало бути навпаки»…
— Україна дала світові Дзиґу Вертова, Параджанова, Довженка і Кіру Муратову, іменами яких я назвав би найбільші проспекти. Але якщо взяти мапу Києва, то вулиці довелося б добудовувати, щоб врахувати всіх, кого люблю.
— Є величезна кількість необхідних умов для того, щоб фільм «вистрелив». Але навіть якщо діяти за рецептами, це не гарантує результат…
— Режисерові важливо відчувати себе на майданчику послом глядача, дивитися в монітор його очима. Без цього нічого не вдасться. Щоб стати успішним, йому потрібно поєднувати трепетну вразливість із поведінкою носорога. Бути сніжинкою, але при цьому змітати все на шляху до мети. Кажуть, носоріг погано бачить, але з його вагою це не його проблеми.

Помста в один клік
— Диктатуру ідеології згори сьогодні змінив диктат громадської думки знизу. Чи робите ви в своїй публічній комунікації «поправку на вітер»?
— Мене не цькували соціальні мережі як колективний цензор. Зате цькували конкретні люди, які мають владу і силу. Й я завжди легко йшов на конфлікт. Що стосується соцмереж, там є чудова опція — забанити. Мені розповідав один психоаналітик, що це, по суті, віртуальне вбивство. Один клік і ви більше ніколи не побачите один одного. Я дуже легко баню в соцмережах. Уявляю собі принцип роботи безпілотного літального апарату. Оператор сидить в одному місці, безпілотники злітають із іншого. Нічого особистого. Тріумф технології.
— На які граблі Україна найчастіше наступала за роки незалежності?
— Ми наступаємо на всі граблі, на які тільки можна наступити. Я не політолог, не інтегрований до політичних тусовок, маю лише інтуїцію та незамилений погляд. Й у мене немає впевненості, що країна залишиться існувати в теперішньому вигляді. Градус взаємної ненависті надзвичайно високий, суперечності глобальні, економічне розшарування величезне. За лютневими революціями зазвичай приходять жовтневі з вимогами перерозподілити матеріальні блага. Це висить у повітрі і може детонувати. У нас у зародковому стані система соціального захисту — те, що є на Заході. В теперішньому вигляді вона виникла там не на рівному місці. Західні демократії так влаштовані не від людинолюбства — це запобіжний механізм від голодних бунтів і революцій. При цьому важливо помічати не лише граблі, ай і щось хороше. Зараз відбуваються протести в Білорусі. Польща, країни Балтії й Україна зробили заяви щодо них. Ще донедавна уявити собі Україну в цьому списку було неможливо. Хочемо це помічати чи ні, але ми стали частиною цивілізованого світу. І це найкраще з того, що з нами сталося за 29 років незалежності.
— А яка формула держави, якщо не ідеальної, то принаймні такої, що не ускладнює життя громадянам?
— Моя держава — кінематограф. Африканські, британські або американські кінематографісти мені зрозуміліші і рідніші, ніж сусіди в під’їзді. Фільм «Плем’я» я зняв за часів Януковича. Чи близька мені Україна Януковича? М’яко кажучи, ні. Мого приятеля Олеся Ульяненка при Ющенку зацькувала Комісія з моралі і це багато в чому стало причиною його смерті. Особисто для мене важким було президентство Порошенко, бо в цей час ми увійшли в жорсткий клінч з керівництвом Держкіно.
— Маєте відчуття того, що ваш голос на виборах щось вирішує?
— У виборів є одна важлива функція — каральна. Насправді ми не обираємо світле сьогодення або світле майбутнє. Ми делегуємо людині, за яку голосуємо, право на помсту. Вибираємо того, хто завдасть нашому кривднику біль. Ми мстимося. По суті, це працює як акціонерне товариство. У тебе одна акція і твій голос ні на що не впливає. Крапля в океані. Але якщо поодинокі акції консолідувати в пакет, можна вплинути на рішення на рівні компанії або, якщо мова про вибори, країни.
— Вам легко вдається розчинятися в юрбі та вигукувати гасла разом із усіма?
— Я вже давно не кричав хором, тому складно пригадати, як це буває. Заважаючи на гасла, напевно. Кричати хором «Браво!» легко і приємно. «Смерть ворогам!» також можу, але для цього мені потрібно розуміти, що це мої особисті вороги, а не якісь абстрактні.
— Covid-19, пандемія, карантин, закриті кордони, санітарна дистанція. Весь світ — тотальна зона відчуження, близька вам тема. Наскільки це вдарило по вас?
— Не можу сказати, що ця ситуація перевернула моє життя. Я завжди існував у своїх фільмах і жартував, що тут лише моє тлінне тіло. На побутовому рівні для мене також нічого не змінилося — вже багато років живу в «скайпі», спілкуюся з усім світом, пишу сценарії за своїм столом. Звісно, психологічно тиснуть зачинені кордони. Адже важливі не лише подорожі, а можливість в будь-який час їх здійснити. В Америку полетіти можна, але що мені там робити, якщо кіновиробництво стоїть? Лякає невідомість — незрозуміло, коли й як це закінчиться і чи закінчиться взагалі. Нещодавно спіймав себе на думці, що дивлюся якийсь фільм і помічаю, що люди в кадрі занадто близько стоять один до одного. Цього бракує в житті.
Розмовляли Михайло Кригель та Оксана Савченко, УП

About Author

Meest-Online