Новини для українців всього свту

Friday, Jan. 22, 2021

Микола Рябчук: «Як би ми не озброїлися, Росію не подужаємо»

Автор:

|

Листопад 27, 2020

|

Рубрика:

Микола Рябчук: «Як би ми не озброїлися, Росію не подужаємо»
Микола Рябчук

Що стоїть за поділом України на «схід» і «захід», чому міф про «три братні народи» досі нам шкодить і чим відрізняються українці «аборигени» від українців «креолів», розповів Микола Рябчук публіцист, перекладач та інтелектуал.

Межа поділу збігається з історичними кордонами Речі Посполитої
— 2003 року вийшла друком ваша книга «Дві України: реальні кордони, віртуальні ігри». Чи ваша концепція про реальні кордони і дві України досі існує?
— Це не була якась цілісна концепція, а метафора, яка щось пояснювала, а щось затуманювала. Мені йшлося про демонстрацію двох проєктів націєтворення, які дуже різняться між собою, й один із них я умовно називаю аборигенним, а інший — креольським.
— Аборигенний ми розуміємо як націоналістичний?
— Він розвивався в Україні традиційно від XIX ст., від національного пробудження, яке передбачає культурне усвідомлення, потім політичну мобілізацію і врешті здобуття держави. Тобто це нормальний національний проєкт, характерний для всіх бездержавних народів. А другий проєкт з’явився нізвідки, креольський проєкт був у летаргічному стані, він не був ні державотворчим, ні національним.
— Внутрішнім?
— Це був різновид місцевого патріотизму. В Російській імперії це була малоросійська ідентичність, а в радянській державі — українсько-радянська ідентичність. Гоголь — класичний цьому приклад. Він, безумовно, був великим патріотом України, але це не заважало йому бути і російським вірнопідданим патріотом. І раптом ця креольська ідентичність після здобуття Незалежності набула іншого статусу, також стала державною.
— Бо здобула владу…
— Йдеться не про владу, а про те, що саме ця ідентичність несподівано стала національною, не проходячи всіх етапів культурного усвідомлення, політичної мобілізації, раптом отримала державу і мусіла стати державницькою. От ці дві ідентичності співіснують в Україні. Носії обох цих ідентичностей, безумовно, є патріотичними щодо України, але вони мають різне розуміння, що таке Україна.
— Географічний детермінізм?
— Безумовно. Він якраз є найочевиднішим, бо його легко показати на мапі. Є «помаранчеві» реґіони, є «голубі», межа чітка і виразна — вона збігається з історичними кордонами Речі Посполитої.
— Тобто ми підв’язуємо це під Річ Посполиту?
— Річ Посполита формувала, по-перше, ідею поділу влади, обмеження абсолютної влади. Там була європейська традиція, було поняття контрактних взаємин між володарем і підданими, не було абсолютизму, який був у Російській імперії, а потім у радянській. А креольська найбільше прижилася в межах Дикого Поля, бо це були терени імперської колонізації, там іншої традиції практично не було.
— То сепаратистські «республіки творять креоли?
— Ні, це суто імперський проєкт, який ангажує частину креольського населення, переконуючи його. Бо воно надається до російської пропаґанди. Тому це абсолютно колабораціоністський проєкт, не креольський.

Усі шукають визнання, влади й успіху в Києві
— 1991 рік, референдум за незалежність, абсолютна більшість людей голосує за незалежність. Що для них була ідея незалежності України?
— Різні люди розуміли її по-різному. Але 1 грудня відбувся не лише референдум, а й вибори президента. І вони набагато більше пояснюють, про що йшлося різним людям.
— Кравчук — креольська ідентичність?
— Безумовно. Українські радянські патріоти вибрали Кравчука і, відповідно, отримали такого типу незалежність.
— А чому не вдалося втримати Крим як варіант креольський варіант ідентичності України?
— Формально він увійшов до України 1954 року, але нічого ніколи українського там не з’являлося, навіть викладання мови. У роки Незалежності він також був дистанційований. Незалежна Україна не зробила того, що могла і мусила зробити, — створити нормальну державу, яка була б привабливою для всіх, у т. ч. для жителів Криму.
— Зараз дехто каже: Крим, Донбас залишмо збоку, збудуємо успішну країну, де не буде дешевої ковбаси, а буде дешевий хамон, набагато якісніший. Чи він їх притягне?
— Іншого способу не бачу. Адже відвойовувати ці території ми не можемо — Україна мілітарно не може тягатися з Росією, бо вона — ядерна держава. Як би ми не озброїлися, ми їх не подужаємо. Хіба Росія завалиться, до цього треба теж бути готовим, бо всі імперії розпадаються, але це дуже тривала перспектива. Натомість повертати ці території шляхом якихось поступок не варто. Чим повернути Донбас і занапастити всю Україну, а до того йдеться, краще створити привабливу державу, до якої хотіли б приєднатися не лише Крим і Донбас, а й Кубань і Хабаровськ. Інше питання, чи вони нам потрібні.
— А Росія чим приваблива?
— Росія — щось із вивченого в школі про «три братні народи», які існують у міфічному просторі. Але війна опустила вниз Росію і Путіна. На перше місце вийшла Білорусь і Лукашенко. Може, зараз і Лукашенко впаде.
— Можемо говорити про Галичину та Донбас як про найпасіонарніші реґіони, що змагаються чи змагалися за верховенство?
— Не певний щодо пасіонарності Донбасу. А Галичині допомогли виробити свою пасіонарність не тільки галичани, а й російська пропаґанда.
— А чий Київ?
— Він є лідером, має поєднання і культурного капіталу завдяки Київській Русі, також фінансовий капітал там сконцентрований. Він може собі підпорядкувати реґіональні еліти — і донецькі, і львівські. Всі вони шукають визнання, влади й успіху в Києві.

Має бути сильна держава
— Чи ми можемо дві революції — Помаранчеву та Гідності — розглядати крізь призму конфліктів цих двох Україн?
— Обидві революції — це насамперед спроба покінчити з радянським чи пострадянським авторитаризмом, спроба здійснити модернізацію, яка була потрібна всім країнам Східної Європи.
— Перемога Ющенка — перемога націоналістичного проєкту чи певний компроміс?
— У нас перемога кожного проєкту закінчується компромісом, тому що Україна є настільки складним організмом, що хто б не переміг, змушений рахуватися з думкою решти, навіть якщо вона зовсім мала.
— Програш Порошенка — поразка національного проєкту чи ні?
— Я б узагалі не переймався цією поразкою, якби не війна. Бо такі експерименти в умовах війни достатньо небезпечні.
— Перемога Зеленського, яка фактично охопила всю Україну за винятком Львівщини знівелювала ці дві України?
— Дві України як проєкти нікуди не поділися і не подінуться, принаймні в досяжному майбутньому.
— Але чому гуцул із Криворівні та працівник «Азовмашу» голосували за Зеленського?
— Тому що голосування цього разу відбувалося не за ідентичностями.
— Це вперше?
— Ні, референдум про незалежність також відбувався не за ідентичностями. Українці завжди хочуть вірити в щось краще, і тут раптом з’являється якийсь такий шанс на щось краще — то вони дружно голосують, тим більше, що вони справді втомилися від обіцянок, 30-літньої корумпованості нашої системи, беззаконня, яке нікуди не зникло за 30 років. Це було протестне голосування, проти політики, яка вже всім набридла, це було занадто оптимістичне голосування, за все хороше, яке не було конкретизоване, яке не було прояснене в чітку програму, інфантильне голосування. Діти побігли за шоколадкою, а її немає.
— Зеленський — породження креольського проєкту?
— Він реалізовує той проєкт, який йому ближчий. Він виріс у креольській культурі, в середовищі креольських олігархів, це йому ближче. Але він, як і кожен український політик, розуміє, що мусить іти на різні поступки.
— Тобто можемо креольський стандарт ідентичності вже не актуальний?
— Ні, він актуальний. Він не має переможного потенціалу, але залишається поважною загрозою для аборигенного проєкту. Хоча б тому, що креольський проєкт опирається на набагато потужніші фінансові та інституційні ресурси. Вони успадкували УРСР, всі капітали, багатства та підприємства. Починаючи від записів Мельниченка і кінчаючи записами цих всіх вовків суддівських, ви чули хоч один запис українською? Якою мовою розмовляють ці «еліти» між собою, неофіційно, бо для мікрофона вони всі вміють балакати.
— А хто з президентів, крім Ющенка, розмовляв українською вдома?
— Лише він, усі інші досі розмовляють російською. А населення розмовляє тією мовою, якою спілкується найбагатша тисяча чи десять тисяч людей. Ситуація може змінитися лише тоді, коли діти Ахметова, Коломойського, Пінчука й інших захочуть легітимізувати цю державу і себе в цій державі, розширюючи вживання української у своєму середовищі. Поступово ми йдемо у цьому напрямку, еліти починають опановувати двомовність. Ще кілька десятків років вона буде симетричною, а потім щось зміниться.
— Будемо сподіватись, що ці дві різні України так чи інакше сформують ідентичність, яка буде і надалі існувати…
— Рецепт дуже простий: політична нація, об’єднана політичним патріотизмом, повагою до інституцій. Має бути сильна держава з привабливими інституціями, з якими хочеться себе ототожнювати.
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply