Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

Микола Рябчук: «Пітекантропи в дорогих костюмах ними ж і залишаються»

Автор:

|

Листопад 27, 2013

|

Рубрика:

Микола Рябчук: «Пітекантропи в дорогих костюмах ними ж і залишаються»

Він — письменник, перекладач, колумніст і аналітик, чиї висловлювання, здається, не залишають байдужими нікого із числа людей, які думають. Цього року Микола Рябчук потішив читачів книжкою «Попереднє життя».

Майбутнє все-таки за Інтернетом
— Ви щойно репрезентували збірку текстів «Попереднє життя», котра складається з ваших колонок. А чому вирішили перетворити всім доступні в Інтернеті тексти на книжку?
— Kнижки теж можуть бути доступними в Інтернеті — моя «Від Малоросії до України» вже багато років висить на піратському сайті. І хай собі висить. Не турбуюся про зиск, а радше про читача. Що більше людей її прочитає, то краще. А крім того, мені здається, що зібрані в книжці тексти набувають дещо іншої якості. Я відчув це, коли зібрав докупи свою публіцистику за 2005-2009 рр. — і вийшла своєрідна «хроніка «помаранчевої» поразки».
Наступну книжку вже свідомо складав як «хроніку авторитарної консолідації». Гадаю, що й «Попереднє життя» має іншу якість, порівняно з розкиданими в газеті колонками. Адже сприйняття тексту залежить, зокрема, і від контексту. У книжці він – зовсім інший.
— У кожній подібній збірці зазвичай стають очевидними певні смислові вузли та лейтмотиви. Які несподівані для себе резонанси ви помітили, коли «Попереднє життя» матеріалізувалося на папері?
— Ви мене спонукаєте до авторецензії, чого робити не варто. Передусім я помітив, що не можу вирватися з політичної проблематики, хоча жанр колонок передбачає суто приватну, життєву розповідь чи рефлексію на повсякденні, побутові теми.
По-друге, живучи у двох різних світах — українському та «євроатлантичному», — я не можу позбутися спокуси зіставлень і уникнути дещо відчуженого, стороннього погляду на нашу дійсність. Може, це така автотерапія — сміятися чи, принаймні, іронізувати, аби не плакати.
По-третє, я бачу, що, попри всі зусилля, мені не завжди вдається зберегти незворушність, украй бажану стоїчну поставу. Принаймні, дві речі виводять мене з рівноваги — аґресивний напір «русского міра» та захланність, убогість і безсоромність наших так званих еліт.
— Тепер величезний вплив на життя має Інтернет. На цю тему дуже часто люблять будувати апокаліптичні сценарії — говорять, зокрема, про «дебілізацію» через особливості форматування та читання текстів у Всесвітній мережі. А як ви ставитеся до поступу Інтернету?
— Навіть фахівці не можуть дійти згоди щодо цих тенденцій. Я – не фахівець, і тому моє ставлення є дуже суб’єктивне. Людство, по-моєму, пережило вже стільки апокаліптичних сценаріїв, що один додатковий мало що змінює. У сучасному світі відбувається так багато процесів, які неможливо спинити, тож залишається тільки їх очолити. Технологічний поступ не є ні лихим, ні добрим. Лихим є почуття міри.
— І чи справді поступ Інтернету — такий всеохоплюючий для України? Адже телебачення досі впливає на думку більшості громадян…
— Я фактично не дивлюсь телевізора, а тим більш українського — олігархічного та підцензурного, себто автокастрованого. Майбутнє все ж – за Інтернетом, телебачення перебереться поступово туди. А там усе-таки вибір є ширший, а можливості цензурування — слабші. Згоден, що телебачення негативно впливає на інтелект, смаки, етику й естетику. Але будь-яка дія, як ви знаєте, викликає протидію. І все більше людей, молодших і розумніших, відмовляється від «дебілізатора» на користь альтернативних джерел інформації.

Традиційні суспільства бояться всього нового
— У збірці «Попереднє життя» ви часто апелюєте до суто життєвих ситуацій. Що вам дає для осмислення викликів сьогодення цей погляд «донизу»?
— Колонка — це мікроновела, сюжет на одну сторінку — як не життєвий, то, принаймні, інтелектуальний — із несподіваним, парадоксальним розв’язком. Стародавні греки називали це «анекдотом». У нас це слово, на жаль, має спрощений, більш примітивний сенс. Мене цікавлять не «виклики сьогодення», а парадоксальність життя, його іронічність, мінливість і неоднозначність. Вона може проявлятись у найрізноманітніших ситуаціях — побутових, політичних і суто літературних. Важливо лишень цю парадоксальність помітити.
— У мене досвід спілкування з так званими простими людьми викликає легке здивування та розчарування. А у вас?
— Це, певно, тому, що ви не позбулися ще романтичних уявлень про «народ» як носія одвічної мудрості й усіх можливих чеснот. А тим часом завжди існувала фундаментальна відмінність між людьми, здатними до самоаналізу, і людьми, котрі цього не роблять і не потребують, тому що живуть у світі традиції. Не вважаю, що здатність до інтелектуальної рефлексії робить людину кращою або гіршою. Кажу лише, що це – цілком різні істоти й у життєвому плані їм легше порозумітися з такими самими істотами в інших країнах, ніж зі своїми одноплемінниками іншого ментального типу. Не сумніваюся, що вам легше порозумітися з подібним до вас французом чи американцем, аніж із так званими простими людьми. Але повірте, і їм так само легше порозумітися з вами, ніж із власними «простими» одноплемінниками.
— Суспільство в Україні зазвичай чинить опір ініціативам ядра суб’єктів, котрі намагаються творити щось нове. По-вашому, чому так?
— Усі традиційні суспільства — консервативні. Україна зазнала за совєтських часів певної модернізації, проте вона була вкрай поверховою, не змінила базових структур мислення, а лише заступила православну традицію комуністичною. Заступила одну станову ієрархію іншою, номенклатурно-партійною. У цьому сенсі наше суспільство — досі середньовічне, напівфеодальне. Попри поверхову «демократизацію» воно залишається кастовим і легко мириться з тим, що для різних каст у нас – різні закони, а якщо й однакові, то все одно застосовуються по-різному. Традиційні суспільства бояться всього нового, відоме зло їм є ближче й зрозуміліше, ніж незнане та підозріле добро.
— Звідси випливає ще одна тема для розмови — громадяни в Україні та Європі. У нас громадяни – доволі пасивні, продовжують вірити в доброго царя. Чому так сталося?
— Taк не «сталося», так було завжди. Краще спитайте, чому воно не змінилося. Чому, наприклад, виборці патерналістичної Партії реґіонів, навіть розчарувавшись у своїх злодійкуватих патронах, віддають голоси ще брехливішій партії комуністів? Я тут бачу гримучу суміш двох чинників. З одного боку — візантійський, а згодом російсько-совєтський цезаро-папізм, а з іншого — штучно виплеканий і ретельно підтримуваний антиокциденталізм.

Дехто цілком по-расистському вважає, що «хахли» нічого путнього написати не можуть
— Найпопулярнішим поясненням українських актуальних проблем у політиці та навколополітичному житті є спадок «совка». Ви в яке пояснення вірите?
— Це – спрощення. «Совок» — лише карикатурна, ідеологічно забарвлена реінкарнація «русского человека», яким його витворили століття монголо-татарського, царського та більшовицького рабства. Плюс візантійщина та нутряна ненависть до західного світу з усіма його актуальними цінностями, такими насамперед як свобода, автономія людини супроти держави, безумовна пріоритетність прав індивіду перед колективом, у тому числі й перед нацією та державою, недоторканність приватної власності, толерантність до всякої інакшості.
— Зараз політики активно педалюють кілька «больових точок», що ефектно відвертають увагу від політичних проблем і «дерибану бюджету» — еміґранти, «кольорові», геї, феміністки, «рускій мір», російськомовні українці тощо. Чому українці бояться іншого?
— Щодо «руского міра» я не згоден. Це – проблема серйозна. Більшість українців (як і білорусів і росіян) із цієї уявної спільноти не емансипувалася. Вони й далі ментально належать до цієї середньовічної православно-східнослов’янської «умми». А це консервує в усіх трьох державах домодерні структури мислення та поведінку. Архаїчний тип ідентичності означає, зокрема, й архаїчні цінності. Звідси – спротив модерності та модернізації, а відтак, і неприязнь до Заходу як носія та промоутера цих новочасніших цінностей. Страх і неприязнь до іншого (грецькою — ксенофобія) — саме зі законсервованого в нас середньовіччя. Ксенофобія — суто біологічний, тваринний інстинкт самозбереження. Людина теж має такі інстинкти, але в процесі цивілізування вчиться їх опановувати, контролювати та раціоналізувати. Наші «еліти» займаються протилежним: через власну дикість ці інстинкти розпалюють. Пітекантропи й у дорогих костюмах усе одно ними залишаються.
— Чи стежите за новинками сучасної української літератури?
— Ні, стежу головно за новинками фаховими. А художню літературу читаю лише за порадою кількох людей, насамперед — дружини. Утім, є кілька авторів, яких читаю й без порад, — це Жадан, Андрухович і Прохасько.
— Читання та книжка в житті українців великого значення не мають — тут майже не читають і не купують книжок. Чому так?
— Бачу тут дві зовсім різні проблеми. З одного боку, роль книжки й читання загалом меншає в цілому світі з огляду на технологічні, а можливо, і психологічні зміни. А з іншого боку — є вельми специфічна українська ситуація, яку я тривалий час називав постколоніальною, хоча впродовж останніх трьох років вона є радше неоколоніальною. По-перше, російськомовне населення (а це – приблизно половина країни) українських книжок зазвичай не читає й не купує. Одні з них, як справжні «білі», цілком по-расистському вважають, що «чорні», себто «хахли», нічого путнього написати не можуть. Інші якщо й не вважають так, то все ж перебувають в інформаційному полі, створюваному тими першими — насамперед із Москви, але також у Києві, Харкові, Одесі тощо.
А є ще й банальні дистрибуційні проблеми: скільки книгарень збереглося в наших містечках? А скільки українських книжок є в тих книгарнях, що збереглися? У Луганську мені казали: «Немає попиту». А це схоже на старий анекдот про іноземного журналіста, який цікавився, чому в совєтських крамницях немає м’яса. Провінційний чиновник завів його в магазин, поставив коло прилавку й наказав чекати. За цілий день ніхто так і не звернувся до продавця по м’ясо. «От бачите, — переможно сказав чиновник, — немає попиту!»
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...