Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 23, 2017

Михайло Мінаков: «Існує песимістичний сценарій, коли ні України, ні Росії в теперішніх кордонах не буде»

Автор:

|

Січень 26, 2017

|

Рубрика:

Михайло Мінаков: «Існує песимістичний сценарій, коли ні України, ні Росії в теперішніх кордонах не буде»

Доктор філософських наук Михайло Мінаков є одним із найвідоміших сучасних українських публічних інтелектуалів. Він викладає на кафедрі політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», є президентом Фонду якісної політики, керівником Східноєвропейської аналітичної групи та редактором часопису «Критика».

Свобода — це ризик
— На початку 1990-х еліти керувалися політичною уявою про демократію та капіталізм. Чи можна відійти від уявного сприйняття світу до реалістичного?
— У політичній сфері ми здебільшого мислимо в термінах політичної уяви. Ця уява може стосуватися реалістичних цілей і потреб, а може і нереальних. На початку 1990-х еліти нових національних утворень здійснили великий експеримент, заснований на їхньому пізньорадянському уявленні про демократію та капіталізм. У цих уявленнях замало було досвіду та забагато уяви. А там, де панують фантазії й утопії, експерименти ведуть до занепаду суспільства. Скажімо, успішний експеримент — це заснування США. Там американська революція запустила таку соціально-епістемологічну систему, яка дозволяє людям вільно експериментувати зі своїм колективним та індивідуальним життям більше двох століть. У результаті маємо надпотужну економіку, де кожен підприємець настільки вільний в експериментах із економікою, що з цього користає все суспільство. Політичні правила й інститути підтримують політичну креативність. Уява отців-засновників США створила простір та інфраструктуру здійснення свободи.
Наші ж континентальні експерименти передбачають не свободу, а несвободу, тобто обмеження: що пам’ятати, що знати, якою мовою говорити, до якої церкви ходити. Для Західної Європи виходом із такої ситуації стали соціал-демократичні та/або ліберально-демократичні інституції, які, на відміну від США, не є інфраструктурою свободи, а є інфраструктурою права та безпеки. У США з безпекою набагато важче, там ти ризикуєш більше. Бо свобода — це ризик.
Упродовж довгих століть народи Франції та Німеччини вбивали одне одного. Історія цих двох народів — хто коли помре від кулі сусіда. Після Другої світової війни, попри свіжу та заслужену взаємну ненависть, люди, котрі донедавна стріляли один в одного, починають домовлятися, щоб таке ніколи більше не повторилося. З’являються торгівельні та митні передумови, пересування робочої сили, формуються спільні політичні інститути. І тепер неможливо уявити, як французи й німці стрілятимуть один в одного.
— Зараз важко говорити про створення в Україні інституцій для залагодження стосунків із Росією. Чи готове суспільство прийняти думку, що домовлятися таки доведеться?
— Як тільки припиниться гаряча фаза війни, еліти почнуть будувати «мости» між нашими народами. Торгівельний та кроскордонний інтереси відновляться, щойно ми припинимо вбивати один одного. Інша річ, що в інтересах усіх народів Східної Європи відновлення діалогу не має бути хаотичним чи стихійним процесом. Це має бути керований процес, при чому керований легітимними цілями миру та взаємоповаги, і не так українськими чи російськими елітами, як за допомогою міжнародних організацій, що допоможуть дотримуватися міжнародного права українців, росіян і білорусів.
— Зараз у світі зростає рейтинґ популістських і правих політиків, а сама політика радикалізується. Чи можна це вважати ознакою слабкості ліберальної ідеї?
— Це заслужена криза неолібералізму. Довгий час ліберальні політичні системи зменшували політичні й ідеологічні суперечності, плекали соціально-економічні й ідентичнісно-культурні проблеми, не залучали сильних національних лідерів. І в Європейському Союзі (ЄС) зараз відбувається перевірка здатності лібералів до створення нових форм ліберальної політики.

Релігія є приватною справою людини
— Чи можна покладатися на ефективність міжнародних інституцій, якщо вони слабшають?
— Ми живемо в час кризи великих міжнародних організацій. НАТО, Організація з безпеки та співпраці в Європі, Організація Об’єднаних Націй, Рада Європи, і ЄС — в кризі. Але вони все одно ефективніші за національні держави. Балансуючи на інтересах різних держав і народів, організації можуть разом відбудовувати мир і порядок. Це — оптимістичний варіант. Є й песимістичний — коли за умов занепаду і міжнародних структур, і національних держав ні України, ні Росії в теперішніх кордонах не буде. Досить обґрунтованим є побоювання, що якщо Російської Федерації (РФ) буде розпадатися на менші території, ця хвиля зачепить і нас. І хоча наші безпекові структури сильнішають, але вони не будуть здатні протистояти викликам, пов’язаним із розпадом РФ. Я вірю у зважено-оптимістичний варіант: попри потужну реґіональну демодернізацію, міжнародні структури допоможуть нам витримати найскрутніший час та повернути наш реґіон до прогресу.
— Зараз помітно зростає вплив церковних еліт на українську політику. Чи не стане це причиною гальмування політичного розвитку?
— Церква і конфесійні організації — важлива частина приватного сектору. Релігія є приватною справою людини. Якщо я належу до певної конфесії, дотримуюся певного ритуалу, то виступаю тут як вірний певної громади, що має свій особливий інтерес, який не претендує на публічну загальну значущість. Та якщо ієрархи почнуть казати мені, за кого голосувати, чи втручатимуться у справи політики в інший спосіб — це край. Коли церковники втручаються у державні справи — це клерикалізм, один із видів корупції. Саме цей клерикалізм зараз долучається до загальної демодернізації в суспільно-політичній сфері. Церкви потребують власних реформ, в які не можна втручатись ззовні. Релігійні організації мали б бути зацікавлені у співпраці з лібералами задля повернення собі своїх базових цінностей душпастирства. Натомість дедалі більше конфесійні організації вкладають у консерваторів, ультраконсерваторів і радикальних націоналістів — це дуже небезпечна помилка, що підриває в довгому терміні довіру до Церкви. Також таке зрощення конфесій і радикальних політичних груп додає до загальної ентропії та фрагментації українського суспільства.
— Церква разом із волонтерами й армією, є однією з тих структур, яким українці довіряють найбільше. Чи може зменшитися вплив Церкви після завершення активної фази війни?
— Ми живемо в часи страху війни. Я зараз частіше буваю в зоні проведення антитерористичної операції і можу сказати: люди, котрі мають справу з війною та її безпосередніми наслідками, сприймають її конструктивно, як досвід, як щось, із чим борються, дають відсіч. Натомість що далі від зони бойових дій, то війна символічніша та травматичніша. З цим страхом війни на відстані важко боротися. І коли доросла людина не може ефективно відповісти на жах, то впадає в інфантильні стани.

Розвиток забезпечують тільки інституції
— Чи не шкодить нашому розвитку пошук «особливого призначення» України?
— Україна — справді унікальна. І наша унікальність полягає в тому, як ми великий дарунок незалежності та радянський спадок, за які було заплачено велику ціну, спустили ні на що. Поляки, котрі були у набагато гіршій ситуації на початку 1990-х, тепер мають більше населення і кращу економіку. А ми пасемо задніх, вимираємо та біднішаємо. І все це — під розповіді про те, як наша духовність врятує Захід. Мені відома ще одна наша унікальність, яка має стосунок до сфери політичного. За своє життя я не раз бачив, як люди, котрі щиро билися за владу і уявляли собі, що зроблять, досягши верху піраміди, потрапляючи туди, згорали. Бо, виявляється, інститути влади, збудовані у 1990-2000-х, дають лідерові можливість забезпечити майбутнє для своєї родини. Але змінити порядок речей, несправедливість та неефективність неможливо. У політичній системі України просто немає місця, з якого можливо побудувати якісну політику, якісну економіку й якісне суспільство.
— Майдан допоміг Україні сформулювати якусь нову політичну ідею?
— Євромайдан був величною спробою громадянської революції, перезаснування Української республіки. Але коли почала литися кров і палати машини, європейсько-ліберальний порядок дня відійшов на другий план. Тоді на сцену вийшли радикали. А за перемогою радикалів до влади прийшли олігархи. Й олігархія перемогла і євролібералів, і націоналістів. Домайданна політична система пережила шок, але не змінилася: ми і сьогодні залишаємося корумпованою республікою кланів, де активні громадяни та громадські організації — завада суспільному порядку.
— Потрібен ще один схожий вибух, як Майдан, чи змін на краще можна досягнути копіткою роботою?
— Правильний шлях нам показують країни старої демократії. Тільки інституції забезпечують розвиток, модернізацію й еволюцію суспільств і економік. Не вірю, що новий Майдан призведе до виконання обіцянок, які лунали 2004-го та 2013 року. Наш суспільно-історичний досвід показує, що щось у Майданах не спрацьовує. Інституалізація свобод, прав і справедливості не стається. Отже, треба вкладатися в інституції, а не повстання. І поволі, за кілька поколінь, цей варіант може спрацювати і зробити Україну знову місцем для комфортного життя та творчості в економіці, мистецтві, науці та політиці.
Розмовляла Ольга Перехрест, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...