Thursday, Oct. 30, 2014

Марина Павленко: «Пряма і щира дитяча книжка ніколи не постаріє»

Автор:

|

Вересень 05, 2013

|

Рубрика:

Марина Павленко: «Пряма і щира дитяча книжка ніколи не постаріє»

Вона — відома дитяча письменниця, поетеса, художниця й педагог, член Національної спілки письменників України. Про те, якою повинна бути українська дитяча книжка, про літературний перехід від дорослої літератури до дитячої, про специфіку сучасної української літератури для підлітків – у розмові з Мариною Павленко.

Якщо книжка не цікава дорослому, то чому вона має бути цікавою дитині?
— Марино, яким чином у вас стався перехід від дорослої літератури до дитячої?
— Навіть якщо оминути увагою той факт, що я є автором трьох поетичних збірок, книжки «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» й не менш дорослої повісті «Санта Лучія в кирзових чоботях», гадаю, важко назвати мої книжки призначеними тільки для дітей. У них, як і в реальному житті, тісно переплелися «дитячість» і «дорослість», завжди є підтекст, зрозумілий тільки старшим. Якщо книжка не цікава дорослому, то чому вона має бути цікавою дитині?
— Хто з ваших героїв є для вас найулюбленішим?
— Мабуть, кожен письменник порівняє тут свої книжки з рідними дітьми: усі вони – улюблені, усі – найдорожчі. У кожен твір я вкладала всю душу, кожен писався як останній, кожен виказує якусь іншу грань мене самої. Це підтверджує й те, що кожен із моїх творів має свого читача, котрий якраз і вважає його — і тільки його – для себе «найкращим».
«Домовичок з палітрою» та казки «Півтора бажання» — це моє «воскресле» дитинство. «Миколчині історії» — спроба зазирнути у світ «неблагополучної» дитини, ще й очима пса. Ромчик і Ганнуся із «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів» — мій щемко-світлий, хоч і не завжди вдалий учительський досвід.
Оповідаючи про дитинства письменників Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко, я реалізувалась насамперед як дослідник, адже кожну деталь вивіряла за фактами та документами, не дозволяючи собі жодного слова неправди. «Русалонька із 7-В» — це я-підліток, я закохана, а також трохи моя старша донька Оля, із якої писався образ Софійки.

Не все так погано
— А як з’явилася Русалонька?
— Перша частина тетралогії народилася з драматичної історії одного родоводу, переказаною мені, як запевняла сама оповідачка, останньою спадкоємицею цього роду — світлої пам’яті Євгенією Дульською. Я багато чого змінила й додумала, але хотіла залишити хоч якийсь зв’язок із дійсністю, тож прізвище «Дульські» стало близьким за етимологією до «Кулаківські». А потім пішли всі інші книги, і кожна з них так чи інакше пов’язана з Уманщиною.
Завершальна книга тетралогії «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія» не лише поставить крапку в усіх стихіях попередніх книжок – вона закріпить кардинальне Софійчине дорослішання, яке різко проявилось у четвертій книзі. Також це – книжка про «шалене кохання» та стосунки між хлопцями й дівчатами, чого завжди так бракує підліткам.
— У нас багато говорять про те, що літератури для підлітків буцімто немає. А як щодо того ж Всеволода Нестайка, у повісті якого «П’ятірка з хвостиком» розповідається про школярів якраз підліткового віку?..
— Герої «П’ятірки з хвостиком» — четвертокласники. Мабуть, такий вік можна радше назвати «передпідлітковим». Ще важче назвати цю симпатичну повістину книжковою «новинкою», а ви, як я розумію, маєте на увазі саме те, що видається останнім часом? Гадаю, не все так погано. По-перше, дуже виручає свіжо видана перекладна література: завдяки перекладачці Галині Кирпі маємо український варіант творів Марії Парр, Еви-Марії Люнд, Турмуда Гауґена, Марії Ґріпе, Астрід Ліндґрен, урешті-решт!
Якщо ж говорити саме про літературу українську, то, сподіваюсь, навіть мої «Миколчині історії», «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів», обидва «Домовички» не дають сказати, що відповідної літератури в нас немає.

Доля премії залежить від людей, які її «просувають»
— Чи, на вашу думку, література для підлітків швидше старіє, ніж, скажімо, література для найменших?
— Якщо йдеться про літературу для дітей, то, гадаю, якщо вона – жива, не штучна, не «сюсюкальна», пряма та щира, — вона не постаріє.
— А чи має премія для дитячої літератури «Великий їжак» шанс стати найпрестижнішою в цій царині?
— Доля премії залежить від людей, які її «просувають». Маю таке враження, що головна засновниця премії «Великий їжак» Маріанна Кіяновська так багато сили вклала у «Великого їжака», що на якомусь етапі «вичерпалася». Це — природно, але шкода, що саме тепер, коли перший лауреат цієї премії Валентин Бердт якраз чи не найбільше потребує «їжаківської розкрутки». «Їжак» запав у сплячку. Але ідея цієї премії — дуже вдала, тож сподіваюсь, що сплячка буде недовгою й цей «звір» ще покаже всім, хто є хто.

«Низько схиляюсь перед людьми, які люблять і вміють читати»
— Хто найбільше вплинув на ваше літературне становлення?
— На літературну стежку мене «виштовхали» колись батьки – учителі-словесники, дуже талановиті літератори Степан і Ольга Павленки. Слово в нашій хаті було навіть не на почесному місці: воно просто було всюди. Читати й писати для них, а отже, і для нас, їхніх доньок, було явищем цілком природним. Також завше пам’ятаю, що на викрутасах тієї моєї літературної стежки завжди траплялася надійна рука підтримки. Насамперед дякую своєму літературному «хрещеному батькові», гарному письменнику та перекладачеві Дмитрові Чередниченку. Саме Дмитро Семенович, як уже потім дізналася, був моїм добрим янголом у журі літературного конкурсу «Гранослов». Саме він потім задав напрямки моєї роботи над наступними творами та книжками.
Велику роль відіграла й підтримка газети «Кримська світлиця» та її головного редактора письменника Данила Кононенка. Дякую за перші кроки й тодішній очільниці Кабінету молодого автора Валентині Запорожець і трохи іронічному, але завжди прихильному й уважному поету Вікторові Кордуну (він тоді секретарював у Національній спілці письменників України).
Юрієві Мушкетику, який як голова Спілки примудрявся окрім організаційної та, власне, літературної праці опікуватися молодими авторами, я низько вклоняюсь ще й за те, що знаходить у собі час і сили досі тримати в полі зору всіх колишніх «підопічних». Так, наприклад, після публікації першої частини моєї повістини «Санта Лучія в кирзових чоботях» у журналі «Київ» у січні 2007-го вже у березні того ж року я вражено зустріла в «Літературній Україні» його теплий відгук: «Світлий роман про чорне життя».
Дев’ять років тому таким самими несподіваним щастям був для мене відгук чудової письменниці й перекладачки Галини Кирпи на мого «Домовичка з палітрою». Перелік імен можна продовжувати й продовжувати: це — Роксана Харчук, Осип Зінкевич, Людмила Тараненко, Петро Перебийніс, Володимир П’янов, В’ячеслав Медвідь, Михайлина Коцюбинська, Іван Складаний, Ніна Герасименко, Володимир Поліщук, Роман Кудлик і його «Дзвін», редактор журналу «Барвінок» Василь Воронович, редактор часопису «Березіль» Володимир Науменко. «Літературна українська газета» й «Літературна Україна» – спасибі їм – теж завжди підтримують, гріх нарікати. Хай вибачить той, кого, може, зараз не згадала. Але я вдячна їм і вдячна Богу, що завше посилав мені добрих людей.
— І насамкінець — побажання читачам від Марини Павленко…
— Узагалі, низько схиляюсь перед людьми, які люблять і вміють читати. Крім здоров’я й особистого благополуччя зичу всім ще й гарних книжок, творів, які не розчаровують, творів, які очищують і надихають. І звісно ж, успіху!
Розмовляла Наталія Пасічник, Західна інформаційна корпорація

Share This Article

Related News

Нільс Муйжнієкс: «Щотижня число біженців із Донбасу зростає на 10-20 тис.»
Паскаль Брюкнер: «Нам пощастило – 1945-го нас звільнили американці, а не росіяни»
Сергій Притула: «Хлопці в зоні АТО — люті, але почуття гумору зберігають»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply