Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Марина Гримич: «Вірші про Леніна — це літературні «бахіли»

Автор:

|

Серпень 07, 2019

|

Рубрика:

Марина Гримич: «Вірші про Леніна — це літературні «бахіли»
Марина Гримич

Марина Гримич виросла в письменницькій родині, де дуже любили книги і мали велику домашню бібліотеку. Тепер вона — доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби» й авторка понад десяти різножанрових романів. Тричі ставала лауреатом літературного конкурсу «Коронація слова», в т. ч. володарем першої премії. Цього року презентувала свою нову книгу «Клавка».

Ім’я Клава презентує в романі повоєнний Київ
— Назва «Клавка» передбачає, що під обкладинкою має бути щось таке легке, жіноче, а це серйозна література з історичним фактажем. Чому ж саме «Клавка»?
— Ім’я Клавка зараз старомодне. Навіть, коли я була маленькою, мені здавалося, що Клави — це тітки з халою на голові. Але в романі йдеться про 1940-ті рр., тоді це було дуже поширене ім’я. Воно начебто презентує повоєнний час, Київ, який щойно вийшов із війни. Головна героїня потрапляє в любовний трикутник, що робить роман читабельним і привертає увагу тих, хто любить напружений динамічний сюжет. Водночас мені потрібно було вкласти в текст дуже цінну маловідому і непросту для розуміння інформацію про письменницьке середовище 1940-х, зокрема, про письменницький пленум 1947-го, на якому відбувся розгром української літератури і де найбільше перепало Рильському, Яновському та Сенченку. Тож у динамічну історію Клавки я вмонтувала матеріали пленуму, дискусії, критику, яка часто мала неґативний підтекст, і також подала інформацію про життя в Києві після війни.
— Аж так детально?
— Дія відбувається в кількох письменницьких локусах. Тоді групи письменників були закритими, не так, як сьогодні, коли ми бачимо їх у Facebook і знаємо про них усе, що вони там розповідають. А в 1940-х це була «каста». Потрапити в те середовище і називатися письменником було дуже непросто — треба було стати членом Спілки письменників, бо, за словами Сталіна, бути «інженером людських душ» — велика відповідальність. Для них створювали хороші побутові умови, будували житло. Дія роману частково відбувається в «Будинку робітників літератури» на вул. Богдана Хмельницького, 68 (раніше — вулиця Леніна). Другий локус — це Спілка письменників України, в 1940-ті вона була на вул. Ворошилова (тепер — Ярославів Вал). Зараз у тій будівлі розташована резиденція посла Індії. А Клавка — секретарка Спілки письменників.
— Тобто у творі переплетені достовірні історичні факти й вимисел?
— Це сучасна тенденція, світовий тренд не лише в літературі, а й в образотворчому мистецтві, фотомистецтві, в кінематографі. У мене є це сталося само собою: я — науковець, доктор історичних наук і мені цікаво було досліджувати повсякдення тогочасних письменників. Хотілося не просто подати якісь любовні пригоди Клавки, а розкрити серйозні процеси, що відбувалися в українському письменницькому середовищі того часу.

На початку збірки обов’язково мав бути вірш про партію або Леніна
— Як вважаєте, роман годиться для екранізації?
— Гадаю, що він добре лягає під екранізацію, і сподіваюся, що не пройде непомітним у колі кінематографістів. Історичний період, описаний мною, вважається нецікавим, мовляв, цей дивний нафталіновий соцреалізм. А я намагаюся зробити цю тему модною. Адже український соцреалізм — дуже різний, там є й сурогатна література, і пропаґандистська, але там є шикарна лірика і цілком відсутнє «українофільське» крило.
— Про це також ідеться в романі?
— Малишко, Рильський, Сосюра й інші письменники — творили тоді чудові речі. При цьому, що в той час у радянській дійсності існувало таке явище, як ритуальна мова. Коли виходила поетична збірка, в ній автор міг писати про все, що хотів, лише уникаючи релігійних і націоналістичних мотивів, але на початку поетичної збірки обов’язково мав бути «паровоз». Це один чи два вірші про партію, Леніна або Країну Рад. Це було так, ніби вдягти бахіли перед входом до лікарні. Їх одягають для того, щоб отримати право зайти. А літературні «бахіли» давали поетові право опублікувати збірку.
— Але до шкільної програми потрапляв саме цей «паровоз»?
— І ми уявляли, що автори лиш таке й писали. А розгорніть збірку, зніміть із неї «бахіли», і побачите, яка цікава тогочасна поезія!
— Ви сказали, що раніше письменники — це була каста, а зараз за бажання будь-хто може стати письменником. Пише і викладає все у Facebook. Я навіть чула, що зараз письменників стає дедалі більше, а тих, хто читає — менше. Погоджуєтесь із цим?
— Зараз ми живемо в період метамодернізму, коли стираються грані не лише між наукою, літературою чи мистецтвом, а й між письменником і читачем. Є купа талановитих блогерів, навіть не знаю, як це кваліфікувати і чи можна це видавати на папері. Але це — окремий жанр літературної творчості. Зараз світ фантастично перемішується. Грані між читачами та письменниками стираються.
— А чи переможе електронна книга паперову?
— Паперова книга не зникне. Про це свідчать усі книжкові ярмарки у світі. Люди люблять паперову книгу. Електронна так само популярна, але це — як відмінність між театром і кіно. Я люблю для насолоди почитати книгу в ліжку, але якщо я їду в потязі вночі й не можу заснути, беру навушники та слухаю аудіокнигу. Мій зять належить до покоління 30-річних — він великий любитель електронної книги. А от мій 24-річний син закінчив у Парижі Вищу школу інженерів авіації та космосу, й читає лише паперові книги.

Ліванці — народ, який любить мандрувати
— Ви зараз проживаєте в Лівані, складно?
— Християнська частина населення Лівану — абсолютно сучасна в західному розумінні слова. Вона орієнтується на французьку систему цінностей, бо коли Ліван був під її протекторатом Франція, вона зробила величезний внесок у культуру, побут, освіту та медичне обслуговування цієї країни. Значно зростає вплив і американської культури — тут є велика мережа шкіл із англійською мовою викладання, американські університети. Ліванці — народ, який любить мандрувати, вони бачать, як світ розвивається, повертаються назад і привозять нові цінності, звичаї, правила та моделі поведінки. При цьому є велика частина населення, схильна до традиційного укладу. Коли зустрічаємо жінку в хіджабі, нам здається, що її гноблять. Але моє життя на Близькому Сході наштовхнуло на думку, що головне не те, що у тебе на голові, а те, що у голові. Я зустрічала масу освічених сучасних жінок у хіджабах.
— Їм заборонено працювати?
— Не заборонено, а не прийнято. Жінка з традиційної сім’ї може піти на роботу у випадку, коли їм із чоловіком дуже скрутно матеріально. Але багато сучасних сімей вважають, що коли працює і жінка, й чоловік — це нормально. Іноземцям різко не впадає в око відсутність жінок на різних посадах чи в офісах. Там є пережитки традиційного суспільства, але такі ж є й у нас! Наша жінка замість того, щоб у суботу-неділю відпочивати, їде на дачу і гарує там.
— То з їхнього боку виглядає, що — наших жінок гноблять?
— Може, й так. Я колись зі студентами була в Криму. Зупинилися в будинку однієї кримськотатарської родини. Вже сутеніло, а господиня каже: «Даруйте, мені треба піти до чоловіка. Він поливає помідори на полі, хочу йому допомогти». Я їй кажу: «Чому ж раніше не сказали? А зараз підете в темряву». А вона: «Та ви що! Щоб мене побачили, що допомагаю чоловіку поливати город?».
— Жінки в Лівані носять хіджаб?
— Ліван поділений на райони за конфесіями. Серед християн, природно, покритих жінок не зустрінете. Серед сунітів частина жінок відмовилися від хіджабів. Шиїтки здебільшого їх носять. Але я зараз уже не помічаю, хто в хіджабі, а хто ні. Для мене це як білявка, або брюнетка.
— Тобто, іноземним туристкам у Лівані покривати голову не обов’язково, бо в Ірані мені доводилося постійно вдягати хустку?
— У Лівані — все інакше. Це довга смуга пляжів, серед них є «християнські», де жінки відпочивають у дуже відвертих купальниках, і мусульманські, де жінки купаються в спеціальному одязі. А є змішані! І те, одна жінка — майже гола, а інша — в одязі, спокійно сприймають.

«Нам треба було показати, що ми не росіяни»
— Що вас найбільше вразило в Лівані?
— Невмирущий оптимізм цих людей. Коли ти живеш поряд із ними, інакше дивишся на проблеми, бо твої здаються вже не страшними.
— А на чому базується цей оптимізм?
— Мені здається, що цьому сприяє клімат: Середземне море, багато сонця, гори, гарна природа, свіжі фрукти-овочі цілорічно. Вони їдять і м’ясо, і рибу, але вегетаріанські страви — основа традиційного меню. А, може, це генетичний зв’язок із фінікійцями, котрі там колись жили.
— Судячи з вашої посмішки, ви вже адаптувалися і перейняли їхній оптимізм. Як вони нас сприймають?
— Засобами культури можна багато чого зробити. Ліванці — життєлюби, люблять усе прекрасне, а в українській культурі — прекрасне все, і що не привези, сприймається на «ура»! Ми почали з маленьких концертів — для того, щоб привчити публіку до специфіки української культури, тим більше, що там століттями тримається потужне російське лобі. Нам треба було показати, що ми не росіяни, щоб нас із ними не ототожнювали. Займаємося просвітництвом: наше видавництво «Дуліби» видало «Історію України. Короткий курс» Олександра Палія арабською мовою. Переклали арабською «Бейрутські оповідання» Агатангела Кримського», «Зів’яле листя» Івана Франка. Поширюємо книги в бібліотеках, даруємо їх чиновникам, політикам, науковцям, проводимо Дні української культури в Лівані. Тобто, використовуємо всі засоби та методи, щоб утвердити Україну як великого партнера Лівану. Адже він — стратегічний місточок до всього арабського Сходу.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...