Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 31, 2020

Мар’яна Савка: «Про політику, історію, насилля з дітьми треба розмовляти через призму любові»

Автор:

|

Червень 26, 2014

|

Рубрика:

Мар’яна Савка: «Про політику, історію, насилля з дітьми треба розмовляти через призму любові»

Мар'яна Савка
Мар’яна Савка — письменниця, поетка та видавчиня. Її «Видавництво Старого Лева» дуже динамічно розвивається та впевнено задає моду на серйозну книжкову бесіду на «недитячі» теми з дітьми.

Українське телебачення напхане вторинним російським продуктом
— Як ти, поетка, видавчиня, громадянка, бачиш те, що тепер відбувається в країні?
— Те, що діється впродовж ось цих півроку в країні, у мене асоціюється з історією хвороби. Причому хвороби складної, як-от, приміром, зараження організму, лікування якого вимагає загального переливання крові. Пацієнта страшенно лихоманить, температура сягає найвищих поділок, але це означає, що організм бореться й має шанс на цілковите одужання. Інша річ — він не просто підчепив якусь смертельно небезпечну бацилу, ні – його навмисне отруювали, але не так, аби зовсім загинув, а щоби став калікою, котрий не може ані сам собі дати ради, ані вирішити щось самотужки.
Каналів для впорскування цієї отрути – безліч. Найперше — це телебачення. Українці мають одну ментальну особливість, усвідомивши яку, наші вороги не могли з неї не скористатися: вони страшенно піддаються впливу та пристосовуються до ситуації, асимілюються в середовищі. Так, українські діти, які народилися в Італії, отримують італійські імена, а українські діти в Росії ніколи не чують, як звучить українська мова.
І тільки та стара діаспорна гвардія США й Канади, яка складалася в передвоєнній і повоєнній хвилі майже виключно з українських політичних і націонал-патріотичних українських еміґрантів, часто жорсткими методами, але все ж тримала форпост українства в еміґрації.
А в Україні нас тихою сапою, повільно, але впевнено обробляли так, як хотіли, і «впарювали» чужу ідеологію через усі гостинно відкриті канали.
Ми думали, що революція покладе цьому край, але де там! Досі українське телебачення напхане вторинним російським продуктом. А підіть і запропонуйте українським телевізійникам україномовний продукт, скажімо, український серіал — і ці менеджери середніх ланок, котрі сидять на своїх відлагоджених схемах і нікуди не поділися, покрутять пальцем біля скроні: мовляв, ти чьо?
Тому й не дивно, що в тих людей, котрі зараз наліпили за дзеркальним прикладом Майдану барикад на сході та півдні країни й обклеїли їх георгіївськими стрічками, – така каша в голові, що навіть психотерапевти опускають руки. У них немає жодної моделі чи ідеології. Вони тримаються за російську мову, бо в них на сухому бетоні нічого українського не проросло й не вродило. Це — нещасні люди, давно покинуті напризволяще, котрі ніколи не були потрібні офіційній державі, а відтак, із готовністю стали піддослідними в лабораторії путінської пропаганди.

Дітям потрібне тепло й обійми
— Чи можна з дітьми розмовляти про політику, історію й інші складні та потенційно конфліктогенні речі?
— Можна, навіть треба. Потрібно лише знайти правильну мову. Мені здається, спочатку слід навчити дитину любити, бути відповідальною йі захищати тих і те, що любиш: сестричку, батьків, друзів, родину, свій дім, свого пса, дерево в садку, ліс, озеро, місто, країну, свої звичаї, мову. Нам треба щось робити зі споживацькою філософією, яку дорослі вже багато років нав’язують малим і навіть не усвідомлюють, яке велике зло вони чинять і дітям, і собі.
Нещодавно спілкувалася з подругою-психологом. Вона каже, що серед дітей, котрі переживають серйозну депресію, тепер трапляються навіть учні молодших класів, і часто їхні психічні травми пов’язані зі змаганням між дітьми за кращу та дорожчу річ. Це — величезна проблема, і книги якраз і мають допомагати в її вирішенні. Тож про політику, історію, про несправедливість і насилля з дітьми потрібно розмовляти через призму любові як найважливішої константи.
Я спостерігала за дітьми моїх знайомих у час Майдану. І зауважила, що навіть зовсім малі діти, котрим не показували страшних картинок на екрані, так сильно пройнялися хвилюванням за батьків, наче просто з їхніх облич зчитували невербальну інформацію. І головним порухом у них було — захистити те, що вони мають: батьків і дім.
— Мандруючи Україною, припускаю, ти бачила підлітків у всіх областях. Розкажи про дітей, котрі скоро стануть дорослими й, можливо, житимуть у зовсім іншій Україні…
— Про це думаю найчастіше. Я буваю в різних дитячих аудиторіях — від зовсім малесеньких діток до студентів. Що менші діти, то простіше з ними розмовляти. Вони відкриваються миттєво, навперебій тобі розповідають про якісь події свого життя, діляться всім, горнуться.
У Донецьку й Одесі після зустрічей діти підходили, щоби просто обійнятися. Бо дітям найперше потрібні тепло й обійми. Що старшими вони стають, то закритішими робляться, то довше їх відкриваєш, знімаючи шари недовіри до дорослих.
Але діти скрізь — чудові. Біда в тому, що досить часто за живих батьків вони є безпритульними та нікому не потрібними. Поки що вони ще надто молоді, щоби цілковито пересилити велику частину безнадійних у своїх старих схемах, досвідах і моделях дорослих. Але вони вже не зійдуть зі свого шляху, до того ж підростають їхні молодші брати.

Великі міста викачують із провінції найкращі людські ресурси
— Україні потрібна своя стратегія розвитку культури — це достатньо очевидно. Якби таку стратегію писала Мар’яна Савка, то що за пункти там були би вписані?
— О, це — майже неохопне запитання, але спробую сконцентруватися на кількох важливих речах. Стратегія гуманітарного розвитку України, перш за все, повинна визначати цінності, на яких має бути збудована держава нового зразка. І зрозуміло, що культуру не можна розбудовувати як відокремлену галузь, усе воно має йти в загальному поступальному розвитку стратегічних галузей країни. Неможливий, наприклад, розвиток культури без реформування освітньої галузі.
Я би зупинилася на трьох важливих темах: комунікації, інвестиції, людські ресурси. По-перше: комунікації — у всій багатозначності цього слова. Почнімо з того, що в нас у прямому сенсі зруйновано комунікації між містами, областями, бо дороги — у жахливому стані, інколи люди з різних реґіонів нашої великої країни не спілкуються, бо неможливо або дуже незручно доїхати. За станом доріг визначають рівень країни — її ставлення до себе й до своїх людей, її готовність до інвестицій ззовні.
Отож у стратегії розвитку культури чималу роль відіграють автошляхи. Добрі дороги відразу пожвавлять внутрішній туризм, зелений туризм, готельну й ресторанну інфраструктуру. Але ж поруйновані не лише дороги, а й комунікації поміж частинами суспільства. Великі міста досі викачують з провінції найкращі людські ресурси.
Я народилася в маленькому містечку на Тернопільщині, де в часи мого дитинства буяла народна творчість — це найперше театр, яким керував мій тато, але крім театру була ще купа всього: духовий оркестр, низка хорів, ансамблів. Культурна стратегія України має бути невід’ємною від стратегії розвитку малих міст, а у великих містах — віддалених районів.
1999 року я побувала у Франції, у малесенькому й абсолютно чарівному містечку Ді, яке для власних мешканців влаштувало міжнародний фестиваль «Захід-Схід». Фестиваль відбувався що два роки, до участі в ньому запрошували окрему країну — з усім її мистецьким розмаїттям, причому французи спершу приїжджали в країну, яку вони збиралися запросити на фест, і самі вибирали найкраще на свій смак. Коли вони запросили Україну, то в містечко Ді приїхали Юрій Іллєнко та Кіра Муратова, Енвер Ізмайлов і Юрій Кузнєцов, «Мертвий Півень» і Ніна Матвієнко. На десять днів маленьке французьке містечко перетворилося на осередок української культури. А мешкали митці в оселях місцевих жителів, і всім такий формат гостинності сподобався.
Іншого разу побувала на фестивалі поезії і вина в маленькому словенському містечку, і це було чудесно. Тепер мрію про маленький, але дуже добре організований і з гарною репутацією фестиваль у котромусь зі затишних містечок Галичини. Наприклад, у Бережанах. Це місто – фантастично гарне й фантастично занедбане, поставлене в умови занепаду та зубожіння. Із майже сотні підприємств не залишилося фактично жодного. А це ж був культурний і освітній осередок на початку ХХ ст. Я би на основі одного з таких міст пропонувала зробити базову модель розвитку маленьких містечок, яку можна було би потім тиражувати. Причому переконана, що такий проект мав би перспективи отримати підтримку міжнародних фондів.
Друге: стратегія інвестицій у культуру. Державі потрібно вибудувати правила гри, за якими, бізнесу було би вигідно вкладати кошти в культуру. Бо культура завжди потребуватиме дотацій, але віддача в майбутньому буде набагато більша, ніж звичайний фінансовий дохід.
Третє: людський ресурс. Треба подумати над тим, як забезпечити приплив якісних кадрів у культуру. Бо з такими мізерними ставками навіть великі ентузіасти не готові працювати. Ми, зрештою, зможемо виховати якусь кількість високопрофесійних фахівців з культурного менеджменту, котрі могли би займатися розвитком сучасного мистецтва, створенням міжнародних фестивалів і креативних просторів у великих містах, але загальний рівень культури суспільства від цього не зросте. Я б ентузіастам культурного розвитку пропонувала якісь певні привілеї. Передусім, тим, чия справа таки дає результат.
— Якщо говорити про літературу, то чи можна писати поезію після розстрілу «Небесної сотні» снайперами й інших смертей до та після того. Яким є місце літератури в поточних умовах?
— Літератори мають бути й культурними дипломатами, і літописцями сучасної доби. Ми всі отримали травматичний досвід, і досі переживаємо страшні втрати та випробування. Але вірші пишуться завжди. Якби поезія раптом зникла, то це було би непоправною втратою. А я спостерігаю, як зараз людям важливо відчувати та проживати поетичне слово. Адже це – робота душі й необхідний нам усім катарсис.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply