Новини для українців всього свту

Thursday, May. 28, 2020

Мар’яна Савка «Не хотіла миритися з думкою, що все життя буду на других ролях»

Автор:

|

Квітень 08, 2020

|

Рубрика:

Мар’яна Савка «Не хотіла миритися з думкою, що все життя буду на других ролях»
Мар’яна Савка

Мар’яна Савка — українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавиця, головна редакторка та співзасновниця «Видавництва Старого Лева», громадська діячка. Цей перелік можна продовжити, бо жінка вміє здивувати. І, як сама зізнається, любить сама собі кидати виклики і з честю їх приймає. Та серед усіх її проєктів один — найголовніший. У 42 роки народила первістка — Северина. А потім узялася писати пісні, які сама ж виконує, відкрила у собі талант художниці.

Страшенно любила писати
— Ви — видавець, поетеса, співачка, а тепер ще й зняли кліп із відомим режисером та актором Ахтемом Сеїтаблаєвим…
— Ми спершу не планували знімати кліп, лише хотіли записати промоційне відео до акції «Не відпускай». Але режисерка й операторка Олена Чернінька пішла далі, і зі знятого матеріалу постала ціла історія. Тож одночасно зі синґлом на пісню «Колихай», яку я записала на львівській студії FoniЯ records, з’явився й кліп. А коли Дмитро Хоркін, генеральний директор Українського радіо, запропонував нашому тріо «Мар’яничі», у якому, крім мене, є ще піаніст Юрій Романів і гітарист Сергій Гурін, виступити з Оркестром народної та популярної музики Українського радіо під орудою Михайла Пікульського, я вирішила, що це справжній виклик. Було трохи лячно. Але на першій репетиції з оркестром збагнула, що мої пісні, оркестровки до яких створив Сергій, у такому виконанні звучать добре. Не хотіла звичайного концерту. Мій сильний бік — поєднання текстів і музики. Щось посередині між виставою та концертом, між кабаре й поетичним перформенсом. Тому з нуля писала тексти для діалогів, які творять сценарний кістяк нашого дійства, а музичною основою є 12 пісень. Для реалізації мого задуму знадобився сильний партнер, професійний актор, з великим досвідом і харизмою. Інших варіантів, крім Ахтема, навіть не розглядала. Він давав багато хороших режисерських підказок для нашого концерту-вистави.
— У вашому дитинстві, а потім у юності сцена була присутня?
— Мій перший запис у трудовій книжці — акторка Львівського драматичного театру ім. Леся Курбаса. У дитинстві театр формував мене як особистість. Мій батько і досі режисер народного театру. Йому зараз майже 81, але сцена для нього є сенсом його життя. Татів театр у моєму рідному містечку Копичинці Тернопільської області — школа життя. Я з дитинства знала багато п’єс, бо була присутня на репетиціях, могла бути суфлером, потім грала у виставах, їздила на гастролі. Театр був моїм світом із його специфічним запахом реквізиту, гриму, лаштунків і сцени.
— Але ви вибрали письменство…
— Страшенно любила писати. Хотіла стати професійною письменницею, але не знала, що в університеті цього не вчать. Студенткою пішла у театральну студію Львівського театру ім. Курбаса. Дуже багато там навчилася, зокрема, володіти своїм тілом і голосом. Але про театр довелося забути, бо я не знала, як вижити у місті, де не мала ні родичів, ні власного житла, ні додаткового заробітку. А на ставку актриси другої категорії просто не прожила б. Та й я не бачила себе у майбутньому великою актрисою, не хотіла миритися з думкою, що все життя можу бути на других ролях. Тому пішла з театру і шість років працювала у Бібліотеці ім. В. Стефаника молодшим науковим співробітником. Займалася там бібліографією й історичним дослідженням преси, хоча розуміла, що це не моє. тепер розумію, що найбільшим «моїм» у житті завжди була сцена. Просто вона була багатовимірною. Бо як видавець я також на сцені, в публічному просторі, люблю свої ролі модератора, читця, перфомера. Коли робила презентацію своїх книжок, завжди намагалася зробити з цього креативне дійство.

Кожен за себе
— Ви — співзасновниця «Видавництва Старого Лева», обсяги виробництва якого з кожним роком зростають. Що можете сказати про сучасну українську книжку, літературу?
— Займаюся цією справою вже 18 років. Була свідком різних періодів на книжковому ринку. Після Помаранчевої революції була настала дуже серйозна криза, коли через плутанину з податком на додану вартість замикалися книгарні, потім у 2008-2009 рр. нас накрила економічна криза. До Революції гідності український книжковий ринок завжди був дуже вторинним. Ми були ніби у приймах у російського ринку. Після революції відбувся серйозний струс на книжковому ринку, він став українським. Видавці повірили у свої сили й узялися заповнювати порожні ніші. Але зараз маємо ситуацію, коли після стількох років починаємо втрачати свої позиції, а російські книжки заходять дуже впевнено і вільно.
— На це вплинули, мабуть, і вибори нового президента?
— Завжди існували певні законодавчі ворітця, через які можна було ввозити російські книжки. Є установи, які ліцензують російські книжки, й якщо вони не несуть антиукраїнського змісту, потрапляють на український книжковий ринок. Як би нам не було шкода, але наші громадяни їх купують. Російські видавці також почали заходити на український ринок зсередини.
— Це як?
— Відкривають українські філії і стають ніби українськими гравцями. Так, в Україну зайшли російські «Самокат», «Альпіна Паблішер», «Форс», Book Chef, а тепер і «Ріпол». Вони платять в Україні податки, але це все одно російські власники, і гроші з проданих книжок — їхній капітал. Це російські книжки, які будуть друкувати в Україні. І в цьому — найбільша небезпека. Вони будуть відбирати покупця і забирати внутрішні ресурси ринку. Ще одна проблема: на нашому книжковому ринку немає спільної стратегії між учасниками ринку.
— Кожен за себе?
— Атож. Не бачу готовності між чільними гравцями ринку випрацьовувати спільну стратегію, яка б працювала загалом на ринок, а не на конкретного гравця. Навпаки, ми є свідками протидій між конкурентами. Це підриває ринок зсередини і робить його хитким. Тому наша позиція — творити власну мережу і покладатися головним чином на себе.
— Як змусити українського читача взяти до рук книжку?
— Велика увага має бути зосереджена на дітях і промоції читання в дитячих аудиторіях. Тільки працюючи дуже прицільно з шкільною та дошкільною аудиторією, можна буде щось змінити у майбутньому. Для цього треба змалечку робити їх освіченими, національно свідомими людьми. Якщо у нас підійметься рівень освіти та культури, з економікою все буде гаразд.

Просто читати вірші не цікаво
— Вже стала крилатою фраза про те, що у 40 років життя тільки починається. І те саме можна сказати про вас?
— У якийсь момент у мені прокинулася відвага, яка завжди у мені була, але я її пригальмовувала. Доводилося пристосовуватися до інших людей, аби всім було добре. А в якийсь момент зрозуміла, що буде добре всім, коли буде добре мені. Все почалося з реалізації мого основного проєкту, коли у 42 роки народила сина.
— Ви казали, що у вас є ще одна сміливість…
— Коли мені було 45, зрозуміла, що хочу продовжити свої творчі пошуки на сцені. Замість того, щоб піти святкувати свій день народження, зробила перформанс зі Славком Нудиком й оркестрою «Вітто». Я читала вірші, а наприкінці зі Славком заспівала. А потім улітку мені запропонували поїхати на фестиваль «Острів Європи» у Вінницю, де я мала читати вірші. Але просто читати вірші не цікаво. Тож задіяла музикантів Юрка Романіва та Сергія Гуріна, з якими знайома понад десять років. Нам вдалося зворушити публіку. Навіть звукооператор сказав, що вражений нашим виступом. Ми були окрилені і дали кілька концертів у різних містечках. Це був проєкт із народними піснями. А з листопада я почала сама писати пісні. На сьогодні маю 20 авторських пісень.
— Сина ви народили у другому шлюбі. Не боялися зно­ву обпектися після першого невдалого заміжжя?
— Чому невдалого? Ми просто розійшлися, бо у нас закінчився цей етап. З Юрком ми в добрих стосунках і досі, підтримуємо одне одного, п’ємо каву. Юрко приходить на мої концерти. Не треба нічого боятися. Навіть коли у житті трапляються етапи, коли вичерпуються стосунки з кимось чи залишаєшся сам, важливо залишатися в гармонії зі собою. Якщо у якихось стосунках йдеш проти себе, треба задуматися, чи тобі ці стосунки потрібні. Люди не повинні мучити одне одного. Насилу жити, бо так пише книжка, чи переживати, що люди скажуть, не варто. Я давно перестала дослухатися до того, що скажуть люди, це дуже полегшує життя.
— І ще щось недавно у собі відкрили…
— Второпала, що вмію малювати. У дитинстві у мене було таке захоплення. А коли почала співати, писати музику, захотілося щось намалювати. Взяла фарби у дитини і спробувала. Вдалося. Чому не малювала раніше? Мабуть, тому, не мала фарб і пензликів. А коли купила папір і фарби, зрозуміла, що я ще й аквареліст. Розвиваюся у цьому напрямку і маю величезну потребу це робити. Повертаюся додому і, яка би не була втомлена, мушу намалювати якусь квітку. Втому як рукою знімає. Це така моя мистецька автотерапія. Востаннє зробила такий челендж: 14 днів поспіль малювала по одній роботі і виставляла на продаж в Інтернеті, щоб зібрати кошти для фонду «З янголом на плечі». Тішуся, що зібрала 15 тис. гривень для спільної мети — долу­чилася для закупівлі обладнання для онкохворих дітей.
Розмовляла Галина Ярема, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply