Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 20, 2019

Мар’яна Кияновська: «Не буде дитячої книги — не буде й держави»

Автор:

|

Липень 05, 2012

|

Рубрика:

Мар’яна Кияновська: «Не буде дитячої книги — не буде й держави»

Мар’яна Кияновська — літераторка, громадська діячка і засновниця премії «Великий Їжак», котрою нагороджують найкращих дитячих авторів. Пропонуємо до уваги читачів інтерв’ю із цією непересічною жінкою.

Функціонування літератури передбачає наявність інфраструктури

— Пані Мар’яно, ви заснували літературну премію «Великий Їжак» для відзначення найкращих дитячих книг. Хто став цьогорічним номінантом?

— Я є автором ідеї та концепції премії «Великий Їжак», і це — безпосередній наслідок досвіду кількох моїх європейських стипендій, зокрема Gaude Polonia, завдяки якій я мала змогу спілкуватися з видатними польськими мислителями й теоретиками в галузі літератури Анджеєм Менцвелем і Адамом Поморським. На власному прикладі я переконалася, як це важливо, коли з тобою на рівних спілкуються справді непересічні особистості. Так виникла концепція проекту «Від великого до малого», і вже допіру з цього «народився» «Великий Їжак».

Але в «Їжака» — кілька співзасновників. Насамперед найближча моя подруга Мар’яна Савка, головний редактор «Видавництва Старого Лева». Ми з Мар’яною запросили друга — художника, графіка Ростислава Лужецького. У певному сенсі «Великий Їжак» — демократична, прозора премія з розробленою системою донесення інформації про найкращі дитячі книги до, без перебільшення, сотень тисяч людей, це — інструмент творення канону. І тому так важливо щороку називати імена авторів найкращих україномовних книг для дітей. Отож фіналісти «Великого Їжака» сезону 2011/12: Юрій Бедрик («Тьотя Бегемотя»), Валентин Бердт («Мій друг Юрко Циркуль»), Василь Голобородько («Віршів повна рукавичка»), Михайло Григорів («Зелена квітка тиші»), Сашко Дерманський («Чудове Чудовисько в країні жаховиськ»), Дзвенислава Матіяш («Казки П’ятинки»), Олекса Росич («Джовані Трапатоні»), Марина Павленко («Русалонька із 7-В») і Роман Скиба («Баламутинки»).

— Як ви, загалом, оцінюєте розвиток дитячої літератури в Україні?

— Правду кажучи, для мене це — дуже складне запитання. Бувають часи й цілі епохи, коли навіть найкращі тексти, які з’являються в літературі (у тому числі в дитячій) залишаються непоміченими. Один з останніх і найбільш промовистих для мене прикладів — Володимир Рутківський. Після величезного й абсолютно заслуженого успіху його «Джур» («А-ба-ба-га-ла-ма-га») і «Синіх вод» («Прудкий равлик») раптом виявилося, що його давніші книги, зокрема видані на початку 1990-х, незнані навіть фахівцям. Вони тихо відійшли в невідомість, і ось лише зараз будуть перевидані (за це береться «Видавництво Старого Лева»). Це — чудові твори, але їх майже ніхто тоді не прочитав. Чому? Бо автор і текст — це одне, а можливість донесення твору до читача — цілком інше.

Якщо говорити з позиції наявності в нас авторів — то так, українська дитяча література вже зараз має своїх безперечних класиків: це — Леся Воронина, Олександр Гаврош, Галина Малик, Галина Кирпа, Іван Андрусяк, і перелік можна продовжувати. У цьому сенсі, література живе, розвивається, автори мають своїх зацікавлених і мотивованих читачів і доволі високий рівень продажів книг. Але з точки зору функціонування літератури як системи — сучасної дитячої літератури в Україні, по суті, немає.

Точніше, сучасна дитяча україномовна література повноцінно існує та є доступна лише у двох містах — Києві та Львові. У більшості обласних центрів у книгарнях українська дитяча книга — це всього лише зо два-три десятки назв, але й це — «шароварщина»: або про курочку Рябу та про Котика і Півника, або видані коштом авторів невідредаговані, нецікаво написані тексти. Як наслідок — найкращих, цікавих і актуальних сучасних книг немає навіть у деяких обласних бібліотеках. Відповідно, діти перестають читати українською або взагалі не беруть більше книг до рук.

Бо повноцінне функціонування літератури передбачає наявність цілої інфраструктури. Має бути ефективна система книгорозповсюдження, ефективна система заохочення читання з точки зору формування необхідних навичок, ефективна система заохочення читання як способу проведення дозвілля тощо. Зрештою, у керівництва держави, у провідних фахівців галузі має бути стратеґічне бачення ситуації, бо з книгами — як із ракетобудуванням: сьогодні треба думати про післязавтра. Я переконана, що доступність якісної дитячої книги — насправді один із непомітних важелів національної безпеки. Не буде якісної української дитячої книги — не буде держави. Якщо діти не будуть читати, то вже за 20—30 років нам гостро бракуватиме медиків, інженерів, учителів і лікарів. А що буде, якщо в Україні раптом помітно забракне, скажімо, медиків?

Про письменників замало пишуть

— До 1979 року дитячим письменникам присуджували окрему Шевченківську премію, але цю практику скасували. Можливо, саме незалежні недержавні відзнаки й повинні мати особливу вагу?

— В ідеалі, державна відзнака (у нашому випадку — Шевченківська премія) також мала би бути незалежною. У кожному разі, є непоганий світовий досвід недискредитованих державних нагород. Що ж до недержавних незалежних відзнак і премій, то я переконана, що їх має бути достатня кількість — власне, багато. Бо кожна об’єктивна премія повинна оголосити критерії, за якими обирається найкраща книга.

Поняття «найкращий» без чітко визначених критеріїв стає ефемерним і розмитим. Відповідно, «найкращих» книг може бути чимало — просто це дуже різні найкращі книги, і найкращі вони кожна по-своєму. У розвинених літературах є багато «вузьких», зокрема жанрових, відзнак і нагород — за найкращий детектив, жіночий роман, наукову фантастику тощо. Навіть якщо премія не встановлює конкретних критеріїв, вони окреслюються певним формулюванням при врученні. До слова, Нобелівська премія є незалежною та недержавною. Вона — якраз добрий приклад: її вага є цілком очевидною. Книги нобелівського лауреата починають масово видаватися в усьому світі, і тоді йдеться про мільйони проданих книг. З іншого боку, в усьому світі, зокрема в Росії, є незалежні недержавні премії, навіть із величезним грошовим вираженням, які нічого, крім самих грошей, автору не дають і нічого не означають. Мені здається, що сама по собі недержавність і незалежність — це як дівоча краса. Добре, коли дівчина — гарна. Але треба, щоби вона була розумною. Розумні незалежні недержавні відзнаки, як і розумні державні, мають вагу. Навіть якщо вони, як, наприклад, польський Орден усмішки, не передбачають жодних грошей.

— Я росла на книжках Самуїла Маршака, Корнія Чуковського, Агнії Барто, Сергія Михалкова. Наталі Забілої, Марії Познанської, Миколи Трублаїні, які були в розряді «другорядних» і упосліджених. А Всеволода Нестайка я прочитала вже в дорослому віці. Чи зараз ситуація змінилася докорінним чином?

— Те, про що ви говорите, — питання ідеології, яка впливає на формування інформаційного поля. Саме тому для «Великого Їжака» так багато означає медійна підтримка. Є елементарні засади маркетинґу, один із яких — реґулярне донесення інформації до споживача. Підкреслю: реґулярне. І ціла структура нашої премії розрахована так, щоб оця реґулярність підтверджувалася. Із часом ці імена, які весь час є «на слуху», неминуче входять до «масового» канону. До речі, саме це сталося з авторами видавництва «Фоліо»: Іреною Карпою, Наталкою Сняданко, Любком Дерешем, тоді як наші Шевченківські лауреати, насамперед поети, не є відомі навіть для випускників філологічних факультетів. Про них просто замало пишуть у газетах. І тому, як ви кажете, ці поети — другорядні й упосліджені. Не треба навіть «домінування» російських авторів: у нас нічого не робиться для посилення культурної компетентності не те що масового читача, а навіть читача-професіонала. Навіть філолог, з великою імовірністю, не назве імен Шевченківських лауреатів останнього 20-річчя, за винятком хіба що Василя Шкляра.

Масове нечитання — тривожний симптом

— Чи інтеґровані дитячі твори сучасних українських письменників бодай якоюсь мірою до шкільної програми?

— Навіть у цьогорічному конкурсі «Великого Їжака» брало участь кілька таких книг, на них так і написано: «Схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних закладах Міністерства освіти та науки України», у фіналі премії — рекомендовані до вивчення в школах книги Дзвінки Матіяш, Марини Павленко, Сашка Дерманського. Особисто я, якби моя думка щось тут важила, рекомендувала би до вивчення всі книги наших цьогорічних фіналістів, але насамперед — психологічну повість для старшого шкільного віку Валентина Бердта «Мій друг Юрко Циркуль». Проте треба пам’ятати про дуже важливу річ. Можливості сприйняття дитини шкільного віку — не безмежні. Надміру насичена програма вбиває інтерес до читання, бо читання — це, по суті, своєрідне співтворення, дитина мусить мати як мінімум бажання, духовну потребу читати книгу. Якби моя на те воля, я би залишила для вивчення в школі не більше ніж третину від нинішнього обсягу програми з української літератури, але при цьому збільшила би кількість уроків з української літератури та мови.

— Як розповсюджується дитяча книжка? Обсяг продажів падає чи зростає?

— Дуже по-різному. Я знаю в Україні щонайменше чотири дитячих видавництва, які, попри загальний спад у галузі, помітно нарощують продажі. Або хоча би тримають їх на достатньо сприятливому рівні. Звичайно, це відбувається за рахунок інших гравців на ринку, котрі не змогли вийти на оптимальну для себе схему збуту й у яких продажі помітно падають, іноді навіть у кілька разів. Адже не є таємницею, що за умови високої оборотності, при ретельному дотриманні всіх інших «правил гри» видання дитячих книг може стати дуже й дуже прибутковим бізнесом. Крім того, за останні роки фахівці зрозуміли, що саме дитяча книжка ще довгі десятиліття залишатиметься паперовою: як наслідок, і на Заході, і в Росії в дитячому книговиданні з’явилися потужні інвестори. Але є річ, яку усвідомили ще далеко не всі українські видавці: якщо дитяче книговидання є серйозним бізнесом, то до цього на кожному етапі повинні бути залучені професіонали — починаючи від ілюстрацій і текстів і аж до піару та презентацій. Той, хто це знає, заробляє на дитячій книзі навіть в Україні. Той, хто цього не розуміє, не заробить грошей ніде.

— У чому головна проблема української книги? Чи не у відсутності мережі державних книгарень?

— Головна проблема української книги, як би смішно це не звучало, — у наших із вами головах, у головах українців. Точніше, у тому, що з них зникло за 20 останніх років, і в тому, що в них так і не з’явилося. Навіть зараз, коли спад книговидання в Україні вивів її на майже критичну позначку (за даними 2011 року, ми — на останньому місці в Європі за кількістю виданих, але не обов’язково проданих, книг), багато чого могла б урятувати низка стратеґічно добре продуманих соціальних проектів із підтримки дитячого читання з обов’язковим охопленням усіх без винятку областей України та з обов’язковим охопленням мешканців невеликих містечок і сіл. У математиці, фізиці, соціології є таке поняття, як точка неповернення. Це означає, що настає момент, коли процес стає незворотним. Так от, ми вже фактично наблизилися до точки неповернення у сфері читання як однієї із базових навичок нашої цивілізації й культури. Масове нечитання, особливо в сільській місцевості, — дуже тривожний симптом: у перспективі воно може спричинити трагедію справді загальнодержавного масштабу. І якщо цього не хоче розуміти уряд країни, треба, щоби це розуміли люди.

Розмовляла Наталія Лебідь

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...