Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Марсі Шор: «Ніколи не думала, що багато з того, що відбувається в Україні, стане настільки реальним у США»

Автор:

|

Січень 09, 2019

|

Рубрика:

Марсі Шор: «Ніколи не думала, що багато з того, що відбувається в Україні, стане настільки реальним у США»

Марсі Шор — професор Єльського університету, котрі зараз викладає у Відні (Австрія). У 17 років була настільки вражена падінням Берлінської стіни, що відразу захопилася історією Східної Європи. Для кращого розуміння того, що відбувається, вивчала польську, чеську та російську. Події ж Майдану настільки вразили науковця, що вона написала книгу про Революцію гідності The Ukrainian Night. An Intimate History of Revolution.

Майдан повністю трансформував українців
— Що вас змусило сісти за написання цієї книги?
— Цю книга я не збиралася писати. Як історик намагаюся не писати про сучасні речі. Тим більше, що я не є експертом в українській політиці, не розмовляю українською, хоча й розумію її. Тому я не думала, що маю писати про це, хоча була в Україні кілька разів. Однак перебуваючи у Відні, я відчула холодність реакції німецькомовних та англомовних засобів масової інформації (ЗМІ). Революція гідності починалася як Євромайдан, а Німеччина — найголовніший представник Європейського Союзу (ЄС), тому холодна реакція німецької сторони була особливо болючою для багатьох моїх українських друзів і колег. В якийсь момент під впливом моїх українських друзів і колег, а також моїх польських друзів, котрі активно брали участь у подіях, я, американка у Відні, усвідомила, що не все є зрозумілим і, можливо, я могла б зіграти роль не як аналітик, а як свого роду культурний медіатор, посередник, перекладач, людина, котра може написати англійською, пояснюючи щось про український досвід для неукраїнців. Я розуміла, що це не просто політична трансформація, вона екзистенціальна. Я бачила, як люди змінюються у мене на очах. Такого 2004 року не було.
— Кого ви бачили своєю головною аудиторією?
— Насамперед, я, як американка, котра пише англійською, бачила своєю аудиторією американців. Думала про освічених людей, а не експертів. Прагнула достукатися до тих, кому цікаво щось за межами Америки (більшість американців такого інтересу не мають). І була дуже здивована, коли видавець вирішив зробити переклад книги українською. Це була єдина аудиторія, про яку я не думала. Я міркувала: хто я така, щоб розповідати українцям про їхній власний досвід? Але виявилося, що їм цікаво, як усе виглядає з боку. Це стало ніби подвійним перекладом.
— Як довго тривала робота над книгою?
— Я почала робити нотатки під час Майдану. Збіглося так, що якраз тоді була перекладена німецькою моя книга «Смак попелу». І мій німецький видавець організовував усі ці інтерв’ю у німецькій та австрійській пресі. Я знала, що журналісти будуть питати про те, що відбувається зараз в Україні, тому й записувала все цікаве. У січні 2014-го почала думати про те, щоб написати щось, портрет людини. Потім на початку березня домовилися, що приїду до Львова. У квітні поїхала і до Києва і написала есе «Феноменологія української революції». Воно вийшло восени німецькою. Тоді ж почала шукати видавця, щоб випустити це англійською. Але ніхто не хотів видавати есе, мене переконали переробити його в книгу. Редактору я відправила текст у січні 2017 року.

Історії мене повністю захопили
— Книга ґрунтується на спогадах українців. Чи з багатьма довелося спілкуватися під час роботи над книгою?
— Не знаю, я не рахувала. Це мої друзі і колеги, їхні друзі і колеги. Цілком випадково зробила інтерв’ю через моїх знайомих з двома бійцями «Правого сектора», котрі воювали у Донецького аеропорту. Це був абсолютно інший тип розмови, ніж ті, які веду з людьми «мого кола». Ті двоє були для мене дивними, з «іншого світу». Схоже, що вони буквально думали в реальному часі, ніби їм не на спадало на гадку питати самих себе про те, що питала їх я: чому вибрали «Правий сектор», чому воюють за добровольчі батальйони, що означає бути українцем, чи важко вистрелити в когось уперше.
— Чи не стала книга такою, в якій представлена лише одна точка зору?
— Вона справді більше репрезентує лише одну точку зору. Я спілкувалася з людьми, до яких мала доступ. Мені здавалося, що можу писати лише про когось, кого розумію достатньо добре, щоб описати автентично. Я мала розуміти сенс того, про що мені розповідають. У мене не було таких контактів із людьми з «іншого боку». Тим не менш, після довгих роздумів, я вирішила долучити довгого листа, який написала мені подруга з Росії. І це було єдине ім’я, яке я змінила. Це жахливо, але такі люди, як вона, мають іти на якісь «жертви», щоб врятувати бідних російськомовних на сході України, яких йдуть вбивати «спонсоровані ЦРУ українські фашисти». Вона дуже гарна людина, не дурна, освічена. Але вона вірить, що Майдан спонсорували американці. Вона написала мені хворобливого листа, пояснюючи, чому стала на бік Путіна.
— Яка з історій зворушила найбільше?
— На початку книги з’являється молода людина на ім’я Міша: він жив у Києві з матір’ю, бабусею та маленькою сестричкою; в сім’ї не було грошей, він — єдиний чоловік, від котрого залежать всі три жінки. Дуже академічний, книжковий, тендітний, напівголодний студент, він вирішує залишатися на Майдані, коли там почалася бійня, хоча розуміє, що його можуть убити. Йому телефонують рідні, благають повернутися, але він відмовляється. Почуття безпорадності. Я розумію і його самого, і його мати. Я була дуже вражена цією історією. Наприкінці книги є ще один юнак, студент мого приятеля Ярослава Грицака. Під час Майдану він перебував у Луганську, його схопили сепаратисти. Щоб не збожеволіти, він читав сам собі вголос вірші вдень і вночі.

Ми виявилися такими ж вразливими
— Чи бачите ви все зараз так само, як тієї зими 2014-2015 рр., коли писали книгу?
— Я чіпляюся за це навіть відчайдушніше через те, що сталося з США. Листопадової ночі 2016-го я стежила за результатами виборів, і була паралізована. Єдиний раз, коли я пережила ті самі відчуття, було 11 вересня у Нью-Йорку, коли ми чекали, що злетить у повітря інша частина міста. Я подумала: це просто кінець світу і що я скажу своїм дітям, коли вони прокинуться. Гадаю, невипадково, що наступного дня, коли я лежала на підлозі у своєму офісі в Єлі в холодному поту, мене нудило, першою людиною, котра мені подзвонила, був Славко Вакарчук із Києва. Він сказав: «Марсі, я телефоную тобі, щоб просто морально підтримати, я відчував те саме 2010-го, коли усвідомив, що ми проголосували за Януковича. Може, деякі суспільства просто повинні пройти через це, щоб навчитися на своїх помилках». Він намагався підняти мене з підлоги і мав рацію. Американці — як люди на «Титаніку», вони завжди думають, що їхній корабель не потоне, що їхній корабель найбільший, найновіший, найкрасивіший і найкращий. Працюючи зі Східною Європою, знаєш, що потонути може будь-який корабель, якщо зіткнеться з айсбергом.
Я також думаю, що я зрозуміла постправду у тому сенсі, що американці, можливо, були трохи загальмовані. У вересні 2015 року, коли я була у Дніпрі, розмовляла з людьми для моєї книги (я поводилася боязко, не поїхала на Донбас, на фронт, але тямила, що важливо провести якийсь час на сході України і відчути ситуацію там). Усі казали мені: «Ви в Америці ніколи не зрозумієте, наскільки ми, люди з Донбасу, сприйнятливі для такої російської пропаганди, наскільки уразливі для всякого роду абсурдних історій, які показують по телебаченню». Вони розповідали про друзів, рідних «по той бік». І мають рацію: є речі, пов’язані з радянським досвідом, які я не зрозумію ніколи. Але як пояснити, що ті самі російські тролі за тисячі кілометрів, в іншому місці, за кілька років проробляють ті самі штуки з мого боку Атлантики? «Майдан — спонсорований ЦРУ фашистський переворот, українські нацисти йдуть на Донбас вбивати російськомовних» — абсурд. Але історія про Гіларі Клінтон, котра систематично експлуатує дітей для порнографії й утримує їх у підвалі піцерії у Вашинґтоні — ще абсурдніше. Однак мільйони американців повірили у це. Як це можна пояснити? Адже у нас довга історія демократичних традицій, у нас немає радянської історії і ми не можемо звинувачувати «гомо-совєтікус». Але якось це спрацьовує. Ми виявилися такими ж вразливими.
Розмовляла Ольга Танасійчук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...