Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 24, 2019

Марія і Марк Марчики: «Фолк-оперою про Майдан ми «зламали мозок» і акторам, і глядачам»

Автор:

|

Квітень 18, 2016

|

Рубрика:

Марія і Марк Марчики: «Фолк-оперою про Майдан ми «зламали мозок» і акторам, і глядачам»

Марк і Марія Марчики

Марія Марчик — відома українська співачка, одна зі засновників фольклорного колективу «Божичі», виступала разом із Олегом Скрипкою в гурті «Чоботи з бугая», співала в дуеті «Сонцекльош», а потім створила свій власний проект «Куку Шанель». Марк Марчик — канадський музикант, лідер панк-фолк гурту Lemon Bucket Orkestra. Його предки виїхали з України в 1930-х рр. Вони зустрілися в Києві у січні 2014-го, коли Марк приїхав в Україну записувати народні пісні. Разом брали участь у подіях Майдану, а з початку війни їздили на фронт підтримувати наших бійців піснями, збирали гроші для українсько-канадської організації з тактичної медицини Patriot Defence. Навіть своє весілля перетворили у благодійну акцію на підтримку України.

Суцільний сюрреалізм
— Недавно ви були у Волновасі (це — в зоні проведення антитерористичної операції. — Ред.). Як туди потрапили?
Марк: — У Торонто на благодійному аукціоні я познайомився з Дмитром Лубінцем, народним депутатом України. До нас мав приїхати Мустафа Найєм, але в нього щось не склалося. Замість нього поїхав цей молодий депутат із Волновахи. Ми на тому аукціоні виступали, йому сподобалися наші пісні. Потім він дізнався, що ми займаємося волонтерством, поставили виставу про Майдан, і запропонував повезти на свою малу батьківщину.
Марія: — Подорож була вражаюча! Ми три дні їздили Волноваським районом, зустрічалися з різними людьми: і до бійців завітали, і в села, і до школярів, і на заводі якомусь на збори потрапили. Побували в Старогнатівці — там люди вже рік без води і світла живуть, бо снаряд влучив у лінію електропередач. Вони воду вибирають з-під землі, і на те треба електрику.
Марк: — Розповідали, що їх і бомбували, і снайпери стріляли. Я звернув увагу, що всюди вікна чимось затулені — чи пластиком, чи картоном.
Марія: — Там — повний сюрреалізм. В одному селі в лікарню влучив снаряд. Дах, стіни знесло, а решта на ладан дихає. Від лікарні залишився маленький шматочок. І там є ліжка, лежать люди, лікуються. А ще там зараз народ дуже переймається Україною й українською мовою. Особливо школярі. Дорослі живуть, як звикли, а діти до всього українського тягнуться.
Марк: — Було цікаво, як у школі розповідали про поїздку в Тернопіль. Вчителька російською каже: у мене такий клас, ми з ними їздили, були вражені. А діти розповідають уже українською.
Марія: — Вони у тернопільських родинах провели зимові канікули. Зі захватом показували світлини, розповідали, ледь не плакали. «Уявляєте, ми там колядки співали!», — хвалися діти. Кажуть, що батьки не хотіли пускати до «бандерівців». А ми повернулися, кажемо: там так добре, нас всі любили, ми там родину знайшли. Давайте тепер запросимо їх до нас, аби побачили, як ми живемо.
Марк: — Батько одного хлопця не хотів вірити, до школи прийшов сваритися: чого ви мою дитину вчите, що ви там зробили з ним. Його переконували, що все було «кльово». І він вирішив, що мусить сам усе побачити. Назбирали грошей і всією сім’єю поїхали. Назад повернувся «бандерівцем».

«Хочемо повернути Донбасу українські пісні»
Марк: — Ми хочемо створити окремий проект на базі пісень Лівобережної України. Є багато старих пісень, в вони — ніби про сьогоднішній день. Це — сумно, але й також нагода відродити ті пісні, повернути їх народу.
Марія: — Нещодавно я шукала колядки для майстер-класів у Торонто і знайшла в архівах таку, що наче її зараз написали. Ми її ніколи не співали, чомусь вона була непомічена. Там за текстом проводжає мати сина на війну і його вбиває москаль. Українці вже стільки війн пережили, і всі ці емоції актуальні зараз. Тому ми вирішили: навіщо вигадувати щось, коли воно вже є, невідоме зараз ні в Україні, ні у світі, але таке актуальне? Важливо, що ми пісні Донбасу повертаємо на Донбас. Там існувала старовинна культура степових українських пісень. Ми ці пісні привозимо і місцевим жителям кажемо: «Слухайте, тут раніше співали таке». А вони не вірять. Також ми присвячуємо дуже багато сил нашій фолк-опері про Майдан Counting Sheep.
— Розкажіть, як з’явилася ця вистава?
Марк: — Ми настільки заглибилися в події Майдану і війни, що нам було не до народної музики. Але потім я зрозумів, що Марічка — енциклопедія українського фольклору. Я їй запропонував: давай запросимо тебе в Торонто на Коляду. Ти можеш там викладати, разом із моїм гуртом зробимо концерт, поколядуємо по хатах.
Марія: — В Україні купили військову форму, одягли в неї канадців, під форму — вишиванки. І так колядували по Торонто.
Марк: — Планували заходити в оселю і показували якусь сценку — з козою, з солдатами, хтось вмирає. Але зрозуміли, що все це — дуже поверхнево. Й ідея перетворилася на виставу. Запропонували моїм музикантам. ті здивувалися, але сприйняли ідею, почали репетирувати. І з’ясували, що це — не те. У нас — музиканти, а не професійні актори, а ми дуже складні тексти написали. Аж збагнули, що українська пісня настільки сильна емоційно, що вона може передати все, що ми хочемо. Тому перетворили виставу на оперу з українських народних пісень і тих, які співалися на Майдані.
Марія: Вистава — інтерактивна, ми могли грати її тільки для 30 осіб за раз. І через те квитки були дуже дорогі. Ми попереджали: така ціна, бо збираємо кошти для України. Десять вистав відіграли в культурному центрі.
— Ви в культурному центрі гречку їли, палили шини, цеглою кидалися?
Марія: — Це була ціла війна! Ми «димовухи» купили, диму напускали. Наша світлорежисер за день до прем’єри пішла від нас, бо сказала: тут не можна палити свічки, у вас немає спеціальних дозволів, це не відповідає правилам пожежної безпеки. Але без свічок було не обійтися. Ми їх із України приперли!
— І хто світло робив?
Марія: — Інша дівчина, котра нічого не знала, не вміла, але швидко навчилася й упоралася.

«Треба було бачити ті обличчя!»
— Актори ж були канадські? Як вони до цього ставилися?
Марк: — Так, але не актори, а музиканти з Lemon Bucket. Вони звикли, щоб усе було безпечне, за правилами. Одягнули їх у форму беркутівців, але ж треба ще бути аґресивними, столи перевертати, людей штовхати, кричати. А вони так обережно все роблять, б’ються, як в індійському кіно. Вирішили показати їм справжніх беркутівців. Знайшли відео. В їхніх головах наче щось помінялося і до них дійшло. А ще у нас була майданівська гречка. І коли на перших виставах було по 30 осіб, то нормально її роздавали, а коли вже стало по 70, то ледве встигали. Вистава ж іде, а люди ще стоять в черзі за гречкою…
— А глядачі як на це реагували?
Марія: — Ламало їм мозок, бо вони ж на виставу прийшли.
Марк: — Їм заздалегідь не розказували, що вистава — інтерактивна. І от вони сидять за столом, в ми граємо довкола. Потім розвалюємо стіл, водимо їх по залі і вони беруть участь у всьому.
Марія: — Треба було бачити ті обличчя! Вони собі сидять собі, борщик їдять, дивляться відео, нічого не розуміють. Аж тут з’являється «Беркут» і ногами їх з-за столу виганяє. В Канаді не прийнято людей штовхати, а тут їм кричать і матюкаються. Вони туляться до стіночки: що діється? А тут із грюкотом стіл розвалюється, перетворюється на щити та барикади. Ми їм це все в руки пхаємо, вони тільки що борщик їли, а тепер стоять із якимись щитами.
Марк: — Після вистав глядачі розповідали, що вони кидали бруківку (не справжня бруківка, а пінопласт) і тільки після вистави усвідомлювали: я ж кидав у поліцію! Таке неможливе в Торонто! Але вони наскільки захопилися процесом, що жбурляли не думаючи — і тільки пізніше усвідомили, що робили.
— Скільки глядачів пройшло на ваш «Майдан»?
Марк: — На першу річницю Майдану було 11 вистав, на кожну приходило по 30 людей. Потім нас запросили на найбільший у Торонто Summer Works Performance Festival. Там сказали: «Треба, щоб більше людей бачили виставу». Спочатку бідкалися: «У нас — їжа, столи, як це перебудовувати?» Але ми впоралися і було вже по 80 людей на виставі, плюс стояли по дві години в черзі на вулиці, зоб потрапити на балкон і просто дивитися. Таких вистав було сім чи вісім. Зараз ставитимемо їх знову в Торонто і по світу повеземо.
Марія: — Декотрі глядачі після вистави підходили і казали, що в їхній країні також були революції, а ми їм знову ті події нагадали. Чоловіки плакали над чужою історією, яка відбулась у чужій країні. І люди починають інакше думати, що таке революція.
— І що таке революція?
Марк: — Треба прийти на виставу, щоб це зрозуміти.
Розмовляла Ольга Опанасенко, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...