Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Маргарита Сурженко: «Я ніколи не відчувала Луганськ як батьківщину»

Автор:

|

Січень 15, 2015

|

Рубрика:

Маргарита Сурженко: «Я ніколи не відчувала Луганськ як батьківщину»

Маргарита Сурженко

Вона народилася засніженого дня 1989 року й уперше вдихнула забрудненого луганського повітря. Із часом не раз запитувала в себе: «Чому ми живемо в Україні, а розмовляємо російською?» Крім того постійно відчувала потяг до писання. В 11-річному віці написала кілька фантастичних оповідань. Коли подорослішала, теми стали серйознішими. Переїхавши 2006-го до Києва, Маргарита Сурженко зрозуміла, що знайшла своє улюблене місто. Та доля подарувала їй невеличке випробування. 2012 року вона повернулася до Луганська, де була свідком подій, які почали загострюватися навесні 2014-го. Улітку покинула місто, побувала в Кривому Розі, у Луцьку, у селі Головно на Волині. Усе побачене надихнуло до написання книжки «АТО. Історії зі Сходу на Захід».
— Маргарито, як тобі зараз живеться в Києві?
— У Києві живеться краще, ніж у Луганську. Я обожнюю це місто. Удень і вночі воно – прекрасне. Є люди, котрі проходять повз красу й не бачать її, я теж, певно, це часто роблю. Але інколи все ж таки звертаю на неї увагу, наприклад, можу повертатися з курсів англійської додому, дивитись на вечірні вогні великого міста, слухати музику в навушниках і просто усвідомлювати, що я щаслива бути тут.
Саме за ці прекрасні миті я й люблю Київ. Хоча, звісно, життя у столиці має і свої недоліки. Наприклад, бракує комфорту в помешканні, яке ми орендуємо, бо віддавати за комфорт усю свою зарплатню я не готова. Зараз моя мета — заробити гроші, щоби купити квартиру біля Києва для мами, адже в її віці дуже важко залишитися без власного житла. Хочеться, щоб у неї було своє гніздечко. Тому наполегливо працюю копірайтером, адже маю чудову мотивацію не лайкати котиків, а писати статті, щоби наші плани швидше реалізувалися.
— Часто думаєш про Луганськ? Наскільки відчуваєш його батьківщиною?
— Можливо, це буде маленькою зрадою, але я ніколи не відчувала Луганськ як батьківщину. Я не любила його протягом 16 років і вперше полюбила у 22-літньому віці, коли повернулась туди після Києва. Певно, вроджений оптимізм у мені заговорив. Я порівнювала Луганськ із Києвом і помічала щось гарне. Наприклад, у Києві я їздила в басейн із двома пересадками й платила 60 грн, а в Луганську їхати треба було 5 хвилин і платити 20 грн. Там не було корків, а були смачні тістечка і кафе «Блінок». Але при цьому не було перспектив і, головне, душі. Я завжди мріяла поїхати з Луганська, тому в якомусь сенсі мені легше переживати події, пов’язані з війною. Моя Батьківщина — це Україна, а у Луганську, на жаль, я не відчувала України.
— Ти першою написала про біженців зі зони Антитерористичної операції (АТО). Звідки виникла потреба про це говорити?
— На одній з презентацій у мене запитали, навіщо я про це написала. Не знаю, як на такі запитання відповідати. Як можна відповісти на запитання: чому ти в нього закохалася? чому любиш свою дитину? Я просто дуже люблю писати, і чомусь мені легше це робити у форматі книжки.
Я рідко пишу у блог, нечасто оновлюю статуси у Facebook, але в моєму ноутбуку є купа оповідань і кілька романів. Люблю фантазувати, створювати нових людей, котрі живуть своїми проблемами, потім вирішують їх, літають у космос.
І ще у своїх книжках я прагну донести до читача якусь ідею. Не просто гарно описати щось, а змусити замислитися, знайти щось або навіть себе десь між рядками. Я можу вигадати якусь історію, гуляючи, і швидко записати її на телефоні або ж на клаптику паперу.
Якось я придумала цікаву деталь, що моя героїня буде збирати слоників, але вся її колекція залишиться в Луганську. Якось вона побачить у вітрині київської крамниці слоника, і він доведе її до сліз. У цьому — багато символізму. Той слоник — ніби все її життя, що втратило сенс. Адже тепер у Києві вона не може витрачати гроші на своє гобі. І не має для цього потреби, адже вся її колекція – і так далеко. Ця історія про жінку, яка починає нове життя в 45 років.
Можна сказати, що я зараз живу життям тієї жінки. Постійно вона й інші герої книги виринають із моєї підсвідомості, і хочеться щось додати до їхніх історій. Про цих слоників я вигадала в тролейбусі, витягнула з торби якийсь клаптик паперу й почала швидко писати на коліні. І як можна сказати, навіщо я це роблю? Просто не можу не робити цього й ховати свої ідеї в голові.
Так само й «АТО. Історії зі Сходу на Захід» хотілося написати, бо було надто багато вражень, і тримати їх у собі я не хотіла. Коли писала, то навіть не думала, що це буде читати велика кількість людей. Я, звісно, мріяла про це, але мені казали, що видати зараз безкоштовно в Україні книгу — нереально. Тому писала, можливо, навіть більше для себе. Знаєте, коли тебе переповнюють почуття, ти не можеш їх у собі тримати. Хочеться робити щось гарне для коханого або хоча би просто усміхатись і стрибати від щастя. Так і тут: мене переповнювали емоції, ось вони й трансформувались у букви та речення.
— Яка реакція на твою книжку, адже це — рана, що тільки розростається?
— На презентації в Чернівцях модератор Віктор Семернін сказав, що книжка його надихнула. Мені завжди дуже цікаво почути думку людей, котрі пережили те, що й мої герої. Цікаво, чи скажуть вони: та ні, усе це — маячня, ми втратили все, а твоя героїня сприймає це так легко?
Так от, Віктор — теж із Донецька, і він сказав, що прочитав мою книгу й не міг заснути від надміру емоцій. Що вона його дуже мотивувала та надихнула. І я зрозуміла: якщо хоча б одна людина після читання зробить маленький крок до кращого, якщо хоча б одну людину інфікую оптимізмом, вірою, то вже писала недарма. Вірю в долю й у те, що книга має потрапити до людини, котра шукає відповіді. І саме книга дасть тій людині ті відповіді, а може, теж надихне і додасть сили боротись. Адже життя — це постійна боротьба. Можливо, комусь вона й рани допоможе загоїти.
— Звідки твій оптимізм? Це спадкове чи набуте?
— Оптимізм — однозначно спадкове, моїй мамі також часто кажуть, що вона — оптимістка. І дуже щаслива, що живу з такими природними наркотиками в крові, які змушують вірити в те, що все буде дуже добре, і цінувати те гарне, що ми маємо.
Розмовляв Василь Карп’юк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...