Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 18, 2019

Людмила Таран: «Критерії графоманства дещо розмиті постмодернізмом»

Автор:

|

Жовтень 24, 2013

|

Рубрика:

Людмила Таран: «Критерії графоманства дещо розмиті постмодернізмом»

Ми погомоніли про життя, про наші пересічні дні з непересічною жінкою — прозаїком, поетом, дослідником і літературним критиком Людмилою Таран.

Ювілей — привід переосмислити ту чи іншу постать або подію
— Пані Людмило, цьогорічний Форум видавців у Львові був ювілейним — 20-м. Із роками потреба в такому заході не зменшується, з огляду хоча би на те, що електронна книга помалу витісняє паперову?
— Мені здається, що потреба тільки зростає: книголюбам хочеться гуртуватися, спілкуватися, ділитися досвідом. Ті, хто любить читати, – не «каста», але люди особливі. Утім, кожен читає по-своєму. Звісно, і відчитує кожен своє. А книжка, як на мене, залишається найгеніальнішим винаходом людства, що охоплює світ духовний і матеріальний.
— У програмових документах форуму було сказано, що його мета — «привернути увагу громадськості до найактуальніших проблем сучасного українського книговидання». Увагу учасники привертають вже 20 років, проте проблем не меншає. Немає у вас відчуття намарно витрачених зусиль?
— Не є таємницею те, що в багатьох речах ми в Україні начебто товчемося на місці ось уже понад 20 років. Є певне відчуття приреченості, але ж це – не привід складати руки! «Грай, Марку, грай!» — дуже мені подобається ця примовка своєю вічною актуальністю.
— Цьогоріч на форумі проводили «Кобилянська-фест», участь у якому взяли й ви. Зрозуміло, що це — відзначення 150-річчя з дня народження письменниці й, можливо, спроба реабілітуватися за проігноровані 2012-го 70-ті роковини смерті Кобилянської. Кому належить ідея такої акції?
— Ювілей Ольги Кобилянської — подія, яку було неможливо проігнорувати. Що ж до 70-х роковин із дня смерті, то я не люблю таких дат. Ювілей же — привід переосмислити ту чи іншу постать або подію. Не знаю, хто саме подав ідею стосовно «Кобилянська-фест», але вона – чудова.

У нас відбивали почуття елементарного патріотизму
— Верховна Рада планує в листопаді 2013-го лише розглянути програму відзначення 150-річчя з дня народження Кобилянської. А оскільки там, де нема прямої фінансової зацікавленості, парламент запрягає довго, святкування може й не відбутися. Проте чи так уже потрібні ці формальні, спущені згори заходи?
— Маєте рацію: у ювілейний місяць наші владці тільки-но почнуть «запрягати». Справді, заформалізованість, відзначення «для галочки» — «ні уму, ні серцю». Кожне покоління має по-новому перечитувати класиків, випробовуючи їх на «вічність», а себе — на зрілість. Нещодавно я перечитала «Землю» Кобилянської та запланувала відвідати село Димку на Буковині, де писався цей твір. Мені бракує фактів про останні десятиріччя життя цієї жінки, як і знань про дивовижних її приятельок – Августу Кохановську, Софію Окуневську й інших.
— Ваша колега Тамара Гундорова якось сказала, що для популяризації того чи іншого класика дуже важливо переводити його твори у формат «екшн». Простіше кажучи — екранізувати, як це роблять, приміром, англійці зі спадком Джейн Остін. Чи ви погоджуєтеся з такою позицією?
— Гадаю, Тамара Гундорова має цілковиту рацію. Пересічний українець не звик завдавати собі труду негайно бігти до бібліотеки та перечитувати твори. А ось цікаву кінематографічну інтерпретацію залюбки подивиться й відкриє для себе багато нового. Ользі Кобилянській не дуже пощастило на кіноверсії її творів, пригадую тільки стрічку за повістю Valse melancolique. Та й про її власне життя нині знімають чи не перший документальний фільм. А там же скільки цікавезного матеріалу!
— Продовжуючи паралель із Джейн Остін, запитаю, чому європейці спромоглися зробити стільки екранізацій її творів, ба навіть кілька разів зняти «муві» про життя самої Остін, у Гайд-парку Лондона стоїть пам’ятник містеру Дарсі, а в Україні навіть не перевидаються книжки Кобилянської?
— Шкода й говорити! Ви вже відповіли на це запитання: усе разом. Ми не цікавимося землею, на якій живемо. Про це з гіркотою сказала перекладачка із Чехії Ріта Кіндлерова, котра знає Україну набагато краще, ніж той самий пересічний українець. І це, на жаль, – правда, і стосується всіх сфер нашого життя. Так, у нас відбивали почуття елементарного патріотизму. Але ж кожній людині Бог дав можливість думати та розвиватися!

Культура — поняття універсальне
— Ольга Кобилянська багато важить особисто для вас. Ви є дослідницею її творчості, авторкою книжок про неї. Чому саме ця постать привернула вашу увагу?
— На жаль, не можу визнати себе знавцем цієї унікальної постаті. Хіба, коли писала роман про неї – «Дзеркало єдинорога», – то перечитала чимало матеріалів, аби надихнутися. Один знайомий настійно переконує мене написати твір про стосунки Лесі Українки та Кобилянської, але не бачу в собі такої потуги. А обидві ці постаті — із тих, котрими пишалася би будь-яка розвинена література! Ці жінки працювали в загальноєвропейському контексті й справді — на віки.
— Хто ще з українських класиків є упослідженим і забутим? Кого би ви перевидали в першу чергу?
— Я перебуваю під надзвичайним впливом роману Юрія Косача «Сузір’я Лебедя», надрукованого в часописі «Кур’єр Кривбасу». Це, між іншим, – родич Лесі Українки, надзвичайно цікавий письменник із непростою біографією. А ще мене вразила публікація там же повісті Гліба Подольського, присвяченої Степану Бандері, — «Мертвих більше нема». Гліб Подольський — це псевдо Ігоря Костецького, письменника-модерніста, а твір — про УПА, настільки художньо пластичний і переконливий, що ми мусили би носитися з ним!
— Власне, лише перевидавати книги – замало. Бажано їх також купувати. Українці — аж ніяк не найбільш читаюча нація у світі. Чому? Через бідність чи лінощі?
— Давно вже з прикрістю відзначаю: у нас швидше куплять кілька пляшок пива, аніж добру книжку. Культура — поняття універсальне. Тут має бути, як і всюди, зустрічний рух: громади, особистостей і держави. А в нас держава знищує книгарні! За кордоном, де також діють закони ринку, повсюди розкішні книжкові крамниці. Скільки про це говорено! Ось такі події, як Форум видавців, і мають нагадувати суспільству про неперехідні цінності та «смикати» чиновників. Нехай доростають до служіння суспільству!
— Як на вашу думку, чи в країні, де письменники живуть убого й у дев’ятьох із десяти випадків прогодовують себе за допомогою додаткової, неписьменницької праці, може бути якісна література?
— Та це ж навіть у розвинених країнах так! Щоправда, там письменників «підгодовують» ґрантами або надають стипендії на тривалий час, аби можна було спокійно писати «нетлінне». Крім того, у нас мала би бути збалансована видавнича структура: за рахунок масової літератури друкувати книжки середньої полиці, інтелектуальні некомерційні видання. А то колеги нарікають: залягли рукописи — й ані руш.

Головне — писати!
— Чого бракує сучасній українській белетристиці?
— Уболіваю за престиж малих форм. У нас новела — дискримінований жанр. Начебто чимало авторів удається до неї, але видавці ставляться з настороженістю: роман подавай! Утім, стали з’являтися конкурси на найкращу новелу, антології — час від часу. Але цього замало. В інших літературах, скандинавських, приміром, у Франції чи Литві до цього жанру – зовсім інше ставлення: видавці спонукають попит.
— Як кількісно співвідносяться в Україні графомани зі справді талановитими авторами?
— Ну, це мені важко сказати! Тепер критерії дещо розмиті так званим постмодернізмом, який слугує певним прикриттям. Ну, і піар-технології хоч і слабенькі в нас, але подають «відкриття» переважно під комерційним «соусом».
— Прийшовши до книгарні з обмеженою сумою грошей, ви виберете сучасного українського автора чи зарубіжного?
— Якщо йду купити конкретну книжку, то передусім, звісно, куплю її. Маю сказати, що переважно українських авторів і купую. Може, ще й тому, що з перекладними текстами нині в нас дуже сутужно. Якщо побачу щось за підписом, приміром, Олекси Логвиненка, то куплю. На жаль, Євген Попович, та й усе його покоління високопрофесійних перекладачів, — уже далеко.
— Що би ви побажали авторам, які, незважаючи на жодні несприятливі обставини, ще продовжують створювати той чи інший літературний продукт?
— Те, що й самій собі. Хоча маю два рукописи без руху, не втрачаю надії на друк. Та головне — писати. Душа ж розвивається, досвіду прибуває.
Розмовляла Наталія Лебідь, «Оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...