Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 28, 2017

Людмила Найденко: «Наш дім — Татарстан, проте душа належить Україні»

Автор:

|

Листопад 24, 2016

|

Рубрика:

Людмила Найденко: «Наш дім — Татарстан, проте душа належить Україні»

Людмила Найденко

У Татарстані проживає понад 40 тис. українців. Ще у 1990-ті рр. було засновано три українських громади: у Казані — «Україну», у Набережних Човнах — «Батьківщину», у Нижнєкамську — «Вербиченьку». Чим живуть наші співвітчизники, розповіла Людмила Найденко, заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька».

Спочатку було п’ятеро, тепер — більше сотні
— Пані Людмило, розкажіть про об’єднання українців, котрі опинилися у Татарстані…
— Татарстан — поліетнічна та поліконфесійна республіка, адже їхали на будівництво його автомобільних і нафтохімічних комплексів люди різних національностей. Ідея об’єднання українців у товариство належить нашому незмінному голові Євгенові Савенку. Лікар за фахом, українець за походженням, хоча й народився у місті Находка Приморського краю, навчався на Воронежчині, а переїхав у Нижнєкамськ 1988 року. У жовтні 1995-го за його ініціативи було засноване товариство «Вербиченька». На перші збори прийшло лише п’ятеро людей, тепер маємо актив із 25 осіб, а на урочистості і свята збирається більше сотні. З 1997 року «Вербиченька» є членом Асамблеї народів Татарстану, яка об’єднує понад 50 громад різних національностей. Проводять спільні заходи, плекають свою культуру, поважаючи інші. Саме це є правилом і у нашій громаді.
— А як ви потрапили до Татарстану?
— Я народилася в Ізюмі, на Харківщині, після закінчення школи 1978-го з майбутнім чоловіком поїхали на молодіжне будівництво до Нижнєкамська. Там й залишилися. Але сина й донечку народжувала в Україні, тому ми всі «ізюмчани».

«Ми стали однією родиною»
— 20 років для громадської організації — великий період. За такий час сім’я або розпадається, або залишається разом довічно. А як у вас?
— За 20 років ми стали однією родиною, живемо спільними справами. Проводимо чимало мистецьких заходів, намагаємось робити їх багатонаціональними, щоб інші нації показали нам свою культуру, а ми знайомимо їх із нашою. Це — Фестивалі дружби народів, спортивно-фольклорні фестивалі молоді, святкуємо Різдво, День Святого Миколая, з іншими організаціями — День матері, Сабантуй (свято плугатаря), Навруз (мусульманський новий рік) тощо. Просвітницька діяльність відрізняє «Вербиченьку» від інших українських громад на теренах Російської Федерації (РФ). Пропагуємо імена видатних діячів культури, мистецтва, історії, нагадуємо українцям про земляків, і розповідаємо росіянам про українців, котрі зробили вагомий внесок у розвиток культури та науки Росії та Татарстану. Наш голова розшукує в архівах дані про українців, котрі жили та працювали у Татарстані. За результатами знахідок у Казані встановлено меморіальну дошку Михайлу Грушевському, котрий у 1915-1916 рр. відбував там заслання.
У 1930-х роках ХХ ст. у Казані починала кар’єру легендарна Оксана Петрусенко, ставши солісткою Казанської опери, гастролювала по всьому Поволжю. Відтак на фасаді театру ім. Каріма Тінчуріна, у стінах якого працював тоді оперний театр, на її честь встановлена меморіальна дошка. Ми проводили Відкриті вокальні конкурси ім. Петрусенко, учасники яких — вокалісти з Росії, Киргизії і навіть Китаю. Давид Бурлюк, видатний український художник-футурист, родом із хутора Семиротовщина, що на Сумщині, працював у Росії, Японії, помер всесвітньо відомим американцем, навчався у Казанській художній школі. Тож на фасаді Гімназії № 3 встановлено меморіальну дошку роботи скульптора Махмута Гасимова.
«Вербиченька» щорічно вшановує пам’ять Кобзаря. Ми були на могилі поета у Каневі, читали вірші біля пам’ятника у Москві, проводили заходи, присвячені його перебуванню в Поволжі та духовній спадщині в містах Росії. Організовуємо серед дітей і юнацтва реґіональні конкурси на краще читання творів Шевченка в Нижнєкамську, де є більше 150 учасників з республік Поволжя. До 200-ліття Кобзаря видали ювілейний альбом «Українці Татарстану — Кобзареві» та буклет-путівник шевченківськими місцями Поволжя «Шануємо тебе, Тарасе!». У вересні 1857 року Тарас Шевченко був у Казані, у щоденнику він описав вежу Сююмбіке, пам’ятник Державіну тощо, на березі Волги зробив два ескізи «Загальний вигляд Казані» та «Вигляд на Волгу навпроти Казані і села Услон», їхні копії зберігаються у музеї Казанського університету. Чому подався Тарас в університет, як виглядають тепер місця, які він бачив 155 років тому — про це наш путівник. З Казані Тарас дістався до Нижнього Новгорода, де мешкала молоденька акторка Катерина Піунова, у котру поет був закоханий і навіть мав намір одружитися. Однак, доля розпорядилася інакше. З часом Катерина переїхала у Казань, вийшла заміж, була Першою зіркою казанського театру. Про це громадськість дізналася з віднайдених, оприлюднених і переданих «Вербиченькою» матеріалів до музеїв. З доповідями про ці знахідки Євген Савенко виступав у Києві, Львові, Чернігові, Мюнхені та Москві.

«Наші двері відчинені для всіх»
— Чи десь публікуються матеріали про вашу діяльність?
— Понад 20 років друкуємо українську сторінку в реґіональній газеті. Асамблея народів Татарстану видає чудовий квартальник «Наш дом — Татарстан», і майже в кожному числі є статті про нас. Видані поетична збірка «Мов зерна колосу на теренах життя» (2004), наше листування з канадським українцем із Сент-Кетеринса Петром Струком «Ластівки з-за океану» (2006). Світлої пам’яті п. Петро був Почесним батьком «Вербиченьки», допомагав у підготовці заходів, віднаходячи унікальні матеріали у Канаді. На жаль, п. Петра уже немає, та вдячність і пам’ять про нього у товаристві свято зберігається. Книгу про діяльність товариства «Вербиченька» — українці Татарстану» ми видали з допомогою Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (2007). 2012-го — книжку спогадів про Голодомор і часи Другої світової війни ветеранів Михайла та Єлизавети Дейнегів. В Інтернеті можна ознайомитися зі сторінками «Вербиченьки» на сайтах «Кобза. Українці Росії», «Злагода», у газеті «Кримська світлиця». Євген Савенко готує матеріали для електронних рубрик «Золоті імена України» та «Незабутні дати».
— Чи якось відзначає вашу подвижницьку діяльність Україна?
— За активну діяльність у розбудові та збереженні українства п. Савенка нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ст. та нагрудною відзнакою «Патріот України» зі занесенням до Почесної книги «Україна і українці. Цвіт нації, гордість країни». Мені також присвоєно звання Заслуженого працівника культури України, та занесено до Почесної книги. Маємо Почесні грамоти від Посольства України в РФ. За гідне проведення заходів до 200-річчя Шевченка ювілейні нагороди від Світового конґресу українців одержали Євген Савенко, я і Галина Артем’єва, керівник Ради товариства.
— Залучаєте до «Вербиченьки» молодь, дітей?
— При товаристві вже 20 років діє недільна школа «Лелеки» — наша гордість, таких на теренах РФ — на пальцях перелічити, а в Татарстані вона єдина. Спочатку були діти лише українського походження, згодом прийшли росіяни, чуваші, татари, євреї, діти з мішаних сімей. Наші двері відчинені для всіх. Маємо вже шосте покоління, переважно діти наших перших учнів. Намагаємося розвивати в кожній дитині комунікативність. Цьому сприяє участь дітей у концертах, фестивалях дружби народів, подорожі містами Татарстану, Башкортостану, РФ та України. Діти зі задоволенням ставлять театралізовані сценки, читають вірші, танцюють і співають, паралельно поринаючи у світ української культури.
Спочатку я мала проблеми з підбором відповідної програми викладання української мови. Запропоновані програми Національної академії наук України були розраховані на дітей, котрі вже володіють українською мовою, програми в діаспорах інших країн розраховані на їхні умови, а у нас — подвійне іншомовне оточення. Я склала свою програму, а за допомогою п. Струка й активісток Ліґи українок Канади, закінчила педагогічний інститут Українського вільного університету в Мюнхені. Ми живемо в багатонаціональній республіці і не можемо не враховувати це в роботі. Велику увагу приділяємо вихованню в дітях почуття людяності та любові до української культури, поваги до культури інших народів, щоб жити в мирі та злагоді.
Розмовляла Оксана Нагірна

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...