Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 17, 2017

Любомир Романків: «Якщо олігархи хочуть, щоб їхня індустрія розросталася, вони повинні давати на це гроші»

Автор:

|

Січень 21, 2016

|

Рубрика:

Любомир Романків: «Якщо олігархи хочуть, щоб їхня індустрія розросталася, вони повинні давати на це гроші»

Любомир Романків

«Щойно ви тиснете ґудзик на своєму комп’ютері, я вже працюю для вас». Так Любомир Романків, котрий 44 роки тому винайшов спосіб запису інформації на магнітну голівку жорсткого диску, пояснює важливість свого винаходу. Власного комп’ютера вдома він і досі не має: каже, машина забрала б увесь вільний час. Багаторічна наукова діяльність та робота в ІВМ довели його до Зали національної слави США, де портрет українця Любомира Романківа висить поряд із Стівом Джобсом.

«Маю більше зацікавлень, ніж можу опанувати»
— Як почувається людина, яка узалежнила весь світ від комп’ютерів?
— Коли я починав над цим працювати, то не уявляв, який вплив матиме мій винахід на людство. Просто якщо хтось каже, що це неможливо зробити, то я кажу: «Якщо ви не можете, хтось інший зробить». Що важче завдання, то більший виклик для мене. Коли дізнався, що дев’ять різних компаній працюють над створенням магнітних головок і не можуть це реалізувати, мій мозок почав шукати інший спосіб.
— У чому полягав ваш винахід?
— Ми з колегами таки знайшли спосіб записувати інформацію на магнітну голівку. Тоді вона було розміром із квасольку і ми працювали, щоб її зменшити. Сам концепт розробили доволі швидко. Питання, як вона мала виглядати, вирішувалося впродовж року, але процеси технологічної розробки тривали майже п’ять. Магнітна голівка складається з 20 шарів сплаву, дротиків величиною 1/1000 людської волосини. Перші голівки робили три роки, потім процес вдосконалювався і ставав швидшим. Це було 1969-го, але минуло ще десять років, доки ми вивели цю деталь із лабораторії на серійне виробництво.
— Досі працюєте в ІВМ?
— Так. Мені 83 роки, але я свої вісім годин відпрацьовую (посміхається). Маю студентів, котрі зі мною працюють. Зараз займаюся будовою сонячних батарей, індукторів, тож маю занять більше, ніж хотів би, і більше зацікавлень, ніж можу опанувати.
— До вас на стажування приїздять студенти з різних країн світу. Чи співпрацюєте з українцями?
— Постійно маю справу з корейцями, китайцями, японцями, але не з українцями. Їх не присилають, бо немає нікого, хто дав би студентові стипендію. Ми в ІВМ оплачуємо частину стажування, іншу частину має сплатити той, хто посилає студента. Корейці, китайці й японці розуміють, що молоду людину треба пропихати у світ, щоб вона навчилася нового, повернулася та застосовувала знання у своїй країні. В Україні ж уряд не має поняття, що треба розбудовувати науку в державі.
— Ви співпрацюєте з вашими вихованцями, котрі повернулися до своєї країни?
— Так! У корейців дуже часто замовляємо якісь частини комп’ютерів, бо знаємо, якщо ця людина працювала в нас, то вона точно знає, що нам потрібно. На жаль, такої далекосяжної програми Україна досі не розпочала. У 1991-1992 рр. цього не розуміли, а тепер немає грошей. Ви маєте Ахметова, Пінчука. Це вони повинні давати гроші для держави. Якщо олігархи хочуть, щоб їхня індустрія розросталася, вони повинні давати на це гроші. А якщо не дають, отже не розуміють, що треба розбудовувати громадянське суспільство, розвивати людей, котрі потім будуть їх возвеличувати. Президент ставив золоті унітази, а за один такий унітаз міг послати одного студента, котрий би вже повернувся назад і робив якусь поважну технічну роботу в Україні. Я зустрічаю в Америці найкращих програмістів, котрі вчилися в Україні, але не змогли отримати хорошої роботи, поїхали а Америку і тут працюють.

Українці себе переоцінили
— Вас не запрошували працювати в Україні?
— За незалежності — ні.
— А хотілося б?
— Не на довго, може, й переїхав би. Знаєте, працюючи в ІВМ, я можу значно більше зробити для України, ніж працюючи там.
— Що саме?
— По-перше, я як начальний пластун не зміг би зробити для організації того, що зробив. Розумів, що організувати в Україні «Пласт» волонтерською працею неможливо, мусять бути постійні працівники. Тому створив Фонд начального пластуна, який зобов’язався щороку упродовж десяти років давати по 60 тис. USD на оплату працівників «Пласту» (фінансування тривало з 1997-го по 2007 рік. — Ред.).
— Це — ваші гроші?
— Частково мої, частково збирав у людей. Ходив і запевняв, що ті, хто працює в такій громадській організації, як «Пласт», має отримувати хоч невелику, але зарплату. Якби я був в Україні, то цього не зробив би.
— А чого б ви не зробили в науці?
— В Україні у 1991-1993 рр. технології були на дуже високому рівні. Передусім завдяки програмі «Буран». З проголошенням незалежності ця програма почала занепадати. Я намагався сприяти, щоб Україна продукувала подібні напівпровідникові матеріали для Америки, але не вдалося. Українські науковці не розуміли, що означає конкурувати з рештою світу. Наприклад, в Америці є компанія, яка запитувала: нам потрібен ось цей продукт, за скільки ви можете його для нас виготовляти? Українці себе переоцінили. Вони виробляли таку електронну кераміку за 150 USD. Мене запитали: «Скільки це у вас коштує»? Я сказав, що близько 5 тис. USD. І це була моя помилка, я сказав правду, а не треба було цього робити. Тоді китайці й японці написали, що в них це буде коштувати 400-500 USD, а Україна надіслала пропозицію на 4 тис. USD. Звісно, американці пішли туди, де дешевше. Через рік мені телефонують з цієї української компанії і питають, чи нам ще потрібна кераміка. Кажуть: «Ми б вам тепер по 200 USD продали». А я відповів: «Дякую, але ми вже маємо замовлення на п’ять років і виконують його китайці». Подібних випадків було багато.

«Україна для мене — найважливіша»
— Новини з України читаєте?
— Я ними закінчую свій день. Читаю аж до третьої ранку. Якщо новини позитивні — лягаю спокійно, а якщо негативні, то так хвилююся, що заснути тяжко. Дуже переживаю, хоч я — громадянин Канади, живу й усе життя працюю в Америці. Я живу Україною, Україна для мене — найважливіша.
— Зі скількох років живете поза Україною?
— Із 13. Зараз мені 83, 70 років не живу в Україні. Коли ми приїхали з батьками в Канаду, то завжди були впевнені, що повернемося. Мої батьки сиділи, так би мовити, на клунках і все казали: «Вже незадовго вертаємося в Україну». Коли я переступав поріг нашого дому, то батьки сказали: «Це — наша Україна, тут тільки українською розмовляють». Тому я навіть не пробував розмовляти вдома якоюсь іншою мовою, хоча ми знали англійську, німецьку та польську.
— Часто їздили в Україну до незалежності?
— Лише один раз. 1980-го мене запросили до Москви з доповіддю. Я прийняв запрошення, але повідомив, що хочу приїхати і до Києва та Львова. Мені відповіли одразу: «В Київ — можливо, але точно ще не знаємо. До Львова, мабуть, вас не пустять». Вже потім у Москві після доповіді підійшов до мене якийсь молодик і каже: «Ми вислухали вашу доповідь, вона цікава, запрошуємо до Києва». Коли приїхав до Києва, то ще не мав відповіді зі Львова, але квиток мав. Тоді до мене підійшов студент, не представився і каже: «Вас у Львові чекають, але ви від мене цього не чули». Й я поїхав. Щойно приїхав, як одразу біля потяга мене зустріли двійко людей, сказали, що будуть мною опікуватися.
— Що це були за люди?
— Постійно за мною стежили. Я був у Львові три дні. Вони приходили о сьомій ранку, снідали зі мною і водили містом, я й хвилини не був сам. Але того дня вони мене завезли до готелю і сказали: «Ви дуже втомлені, вам треба поспати, залишимо вас до 14-ї години, потім приїдемо і разом пообідаємо». Я знав, що маю зробити, бо завчасу списався з родиною. Вони мені сказали: візьмеш таксі, одягнеш білу сорочку і сірі штани, щоб тебе не можна було впізнати серед інших, і приїдеш за такою адресою. Я одразу перевдягнувся і поїхав. До другої повернувся.
— А доповіді у Львові так і не мали?
— Мав наступного дня. Але студентів туди не пустили, тільки професорів, мовляв, студенти дуже зайняті. Зі студентами я бачився у Києві. Вони мене запросили в якийсь ресторан. Коли там починав говорити про політичну ситуацію, на мою ногу ставала така важка нога, що я змінював тему. Пізніше хлопець, котрий ставав мені на ногу, взяв мою руку, поклав під стіл, і я намацав мікрофон. До речі, тоді мені пропонували працювати в Україні. Чоловік, котрий мене запросив, запитав: «Вам не тьохкає серце за Україною? Не хотіли б тут залишитися? Ми вам створимо такі умови праці, яких ви в Америці ніколи не матимете, будете робити, що захочете, будете мати студентів, гроші на досліди». А я відповів: «Тьохкає, але там на мене чекає робота».
Розмовляла Юлія Банкова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...