Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 14, 2018

Любко Дереш: «Віра в кінець світу — від невдоволеності власним життям»

Автор:

|

Травень 23, 2013

|

Рубрика:

Любко Дереш: «Віра в кінець світу — від невдоволеності власним життям»

Любко Дереш дописує збірку оповідань про основні людські конфлікти, основні людські драми, про ситуації, які приводять туди та дозволяють звідти вийти. Назви поки що не сказав, зате в розмові розповів про дещо інше.

Письменник — це людина, яка нікому нічого не зобов’язана
— Поки ми чекаємо на вихід нових оповідань, поговорімо про «Голову Якова». Для когось це було розчаруванням, втратою «свого Дереша», для інших це було втіхою набуття «нового Дереша»…
— Я – щасливий, що ця книга викликала різні реакції. Вона написана з дещо егоїстичним підтекстом, тому я розумів, що хтось цієї книги може не сприйняти. І в цьому проявилася моя безпардонність як автора. З іншого боку, письменник — це людина, яка нікому нічого не зобов’язана. Розуміючи, яку письменник платить ціну, він має право на те, що робить.
— І як ти пережив розкол своїх читачів і жорстку подекуди критику?
— Письменник проходить через різні стадії свого розвитку. Я почав писати доволі рано, і на цьому шляху зміни є неминучі. Так само неминучі й конфронтації з тими людьми, які хочуть зберегти свого письменника в первозданному вигляді. Але це – не те, що ми можемо зробити із життям. Зміни – неминучі! Кожній людині, котра пише та хоче бути чесною із собою, потрібно усвідомити, що творчі процеси зсередини викличуть зміни в ній, а це призведе в якийсь момент до протиставлення її та середовища.
— Ось ти кажеш, що письменник «платить ціну». Яку ж ціну він платить?
— Ну, бачиш, часом йому дають «Золоту бульку».
— Хіба можна серйозно сприймати такі речі?
— Для мене вона є вираженням сприйняття книжки частиною читачів. Очевидно, не тільки комісія «Бульки» так думала, а й інші люди. Тобто, хтось хоче, щоби я залишався «тим самим Дерешем». Але ти все ж відчуваєш потребу рухатися далі. І рух далі є важливішим, ніж зовнішня оцінка. Якщо негативних зовнішніх оцінок – багато, то може виникати сильне відчуття осуду. Усе це так чи інакше – ліки від неправильного розуміння свого становища у світі.
— Але ж у тебе є ідеальний читач?
— Читач, який володіє досвідом прочитання моїх книг і власного життя, повинен вловлювати ритм зближення та віддалення автора й читача. Це як історія людських взаємин. Взаємини починаються з поступового зближення людей, але на цьому шляху можна зробити безліч помилок. Наприклад, відкрити душу надто широко — і це є рівноцінним серйозному буквальному прочитанню тексту. А потім виявиться, що інша людина осміяла речі, які для тебе є цінні. Тому люди із сердечними ранами та з розумом зближаються потихеньку, крок за кроком. Навіть коли вони відкривають важливі для себе речі іншому, то роблять це мовби ненароком, аби не тиснути собою. Так само автор не вивалює читачеві всього себе, не влаштовує «душевного стриптизу».

Люди люблять фатальні пророцтва
— Якщо уявити собі, що нас відкинуло років так на 70 назад і що існує певна літературна доктрина, то чи входили би туди твої тексти?
— Те, що частина авторів уже потрапила до програми вищих навчальних закладів, уже свідчить про те, що панівна ідеологія здатна включати в себе авторів, як би чужорідно до існуючої ситуації вони не виглядали. У мене ніколи не було завдання стати марґіналом, якого не може «перетравити» суспільство. Не хочу бути чужорідним ані на прийомі в Міністерстві культури, ані в андеґраундному клубі. Моє завдання — зближатися з людьми.
— Коли я читала «Голову Якова», то подумала, що нарешті до нас вийшов Любко Дереш, який дивиться назовні. Наскільки актуальний для тебе цей український зовнішній світ — Євро-2012, одержимість апокаліпсисом тощо?
— Письменник, який живе в певному середовищі, мимоволі бере на себе якісь речі. Цей роман – не про Євро-2012, а про подолання соліпсизму. Ти гарно підмітила: у мене відбувся вихід назовні, бо я вперше відчув цікавість до інших людей, окрім себе. Мені цікавий світ, цікаві диваки, із якими доводиться зустрічатися, для мене важлива можливість спостерігати за чужими життями. Але це можливо лише після того, коли ти пройшов через певні свої пороги. Один мій учитель казав, що гарний психолог — це людина, що одружилася, розлучилася, одружилася ще раз, народила двох дітей, заробила мільйон, утратила мільйон, відсиділа у в’язниці, захворіла на рак і вилікувалася від нього. Письменник теж має пройти свою Одіссею ідей, щоби відчути тонке життя інших людей.
— А як щодо Євро-2012?
— Для мене це було більше символом 2012-го як такого, очікування кінця світу. У романі я пояснив символічний зв’язок гри у футбол із майянцями як космічний ритуал.
— Скажи чесно, ти в грудні 2012 року запасся сірниками, свічками, милом і сіллю?
— Ні. Люди, яким я довіряю, які розуміються на рухові зірок, сказали мені, що нічого не буде. Мені взагалі цікаві меми, й апокаліпсис 2012-го з’явився як мем досить несподівано. Перші ідеї про 2012 рік я прочитав не в Хосе Аргуельєса, а в Теренса Мак-Кенни, який мешкав на Амазонці зі своїм братом і писав наукову працю про психоделічні гриби. Гриби в поєднанні з вивченням китайської «Книги змін» породили ідею 2012 року як точки сходження часів. Це було за кілька років до першої книги Аргуельєса, без жодних видимих зв?язків. Отже, це все існувало в полі ідей. Гімн апокаліпсису, гімн Євро-2012 — це моя гра з образом Моцарта, котрому замовили написати «Реквієм».
— Як гадаєш, чому так багато людей «купилося» на ідею про кінець світу?
— Люди люблять фатальні пророцтва. Для них це — гарний привід понадіятися, що хтось замість них розв’яже всі їхні проблеми. Кінець світу — отже, не потрібно виплачувати кредит і ходити на обридлу роботу. Віра в кінець світу — це від невдоволеності власним життям. Ті люди, котрі займалися тим, чим треба, і далі продовжували займатися тим, чим треба. Незважаючи на те, буде кінець світу чи ні. Вони почувалися захищеними. Цей захист — від повноти відчуття виконання свого обов’язку, від знання, що ти перебуваєш у потрібному місці в потрібний час.

Образ жінки, поширений в Україні, — це образ доступної путани
— Ти говориш про писання, а мені цікаве й читання. Не завжди письменник пише щось із позицій ідеологічних, але читачі часто прочитують це саме так…
— Саме погляд читача визначає, як буде прочитана книга. Але на кожного читача є своя література. І коли він читає книгу із чужими для себе філософіями, то й письменник для нього також стає «чужим».
— Чи вважаєш ти, що письменник, який іде в політику, не може залишатися добрим письменником?
— Не знаю, Маріо Варгас Льйоса балотувався й на президента — і нічого. Гадаю, що письменники, котрі балотуються, — це освічені люди, що мають серйозний багаж досвіду. Вони не задоволені тим, що відбувається довкола. Їхнє сумління каже їм, що це не є здоровою ситуацією. Каже, що вони мають сили прийти та змінити тих, хто не може впоратись із ситуацією. Але письменник має не меншу силу, ніж політик, якщо він залишається на своєму місці та виконує письменницьку роботу. Хоча така робота дає ніби менший вихлоп, ніж робота політика. Але письменники можуть повести читачів за собою. Це бачимо на прикладі Оксани Забужко, Ліни Костенко, Василя Шкляра, Юрія Андруховича та Сергія Жадана. Це звершення місії письменника — він вписує свої цінності у свої твори. І в цьому – його соціальний внесок.
— Ну а ти б пішов у депутати?
— Це — діло не для мого складу розуму.
— А готовий брати участь у мітинґах?
— Сергій Дацюк сказав, що зараз світ деградує так швидко, що мітинґи можуть допомогти ситуації хіба що не погіршуватися. Як у «Алісі»: щоби кудись дістатися, треба бігти вдвічі швидше. Тобто, мітинґи нічого змінити не можуть. Я не вважаю пікетування вдалим способом протесту. Не впевнений, чи існує хоч якась залежність між мітинґами та позивними змінами в суспільстві. Мені більше йдеться про пряму комунікацію з людьми. Важливе поширення знання. Треба допомогти людям усвідомити ситуацію, яка є, побачити її корінь. Протест — це півкроку. Ми говоримо, що не хочемо по-старому. То треба говорити, як ми хочемо по-новому.
— Досвід протестів останніх років свідчить, що конкретні економічні речі працюють поганенько: підприємці, учителі, «чорнобильці» та пенсіонери протестують окремо. Можливо, об’єднавчими справді є цінності. Якщо так, то що, по-твоєму, могло б об’єднати країну?
— Не думаю, що я – компетентний відповідати. Я нічим особливим не здивую. Є речі природні. Знаю, що для тебе є важливим питання захисту жінки. Ось і перша річ — потрібно захищати становище жінки в Україні. Образ жінки, що зараз поширений в Україні, — це образ доступної путани, котра за більшу чи меншу суму готова скласти вам товариство. Від такого образу ніхто не виграє. Чоловіки від такого посилу втрачають розум, утрачають своє усвідомлення як чоловіка. І замість потреби дбати про жінку, бути захисником, виникає потреба скористатися.
— А що можна відкоригувати в образі українського чоловіка?
— Варто зрозуміти, що є інші речі окрім кар’єри, влади, краси. Культивувати знання. Культивувати внутрішні якості. Мислити широко, бути щедрим і тримати слово. Менше дбати про зовнішню привабливість. Бо щось краса стала аж надто важлива останнім часом.
— Зовсім ні — ти подивися на історію моди, красою чоловіки переймалися завжди…
— Можливо, але мені здається, що потреба сподобатися зовнішністю виникає тоді, коли існує думка скористатися жінкою — мова йде про короткочасний шоковий ефект. Приходить такий собі метросексуал — бах, і переміг! Гадаю, чоловіки мали би перейнятися питанням самопізнання, мати інтерес до вічного, не тільки до минущого. Має бути щось серйозне та піднесене всередині чоловіка, аби він міг зберегти своє обличчя в кризових ситуаціях. Свідомість і якість самосвідомості визначає все інше. Як казав австрійський психолог Віктор Франкл, якщо ми знайдемо причину, заради якої можна померти, ми знайдемо й причину, заради якої варто жити.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...