Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 20, 2019

Лілія Шевцова: «Україна — «особистий проект» Путіна»

Автор:

|

Квітень 24, 2014

|

Рубрика:

Лілія Шевцова: «Україна — «особистий проект» Путіна»

Лілія Шевцова

Лілія Шевцова — російський політолог, доктор історичних наук, провідний науковий працівник московського Центру Карнеґі. Вона прибула до Львова — міста, де народилася, — у доволі напружений час, коли російські війська вчинили інвазію в Криму. Саме інтерв’ю відбувалося на тлі голосування в Раді федерації Росії щодо надання Путінові права на введення військ в Україну. Тому й не дивно, що ця тема домінувала в розмові.

Київ для багатьох росіян є «російським містом»
— Чому, на вашу думку, перемога Майдану була такою болісною для Путіна?
— Дуже складно бути психологом Путіна та передбачати, що коїться в його свідомості. Очевидно, на це є кілька причин. Перша: з 2004 року Путін приділяв особливу увагу Україні. Вона була його, так би мовити, особистим проектом, як і Сочі-2014. Путін докладав багато зусиль саме на формування впливів на Україну. А він не любить програвати.
— Тобто, «український проект» був для нього значно ближчим ніж, наприклад, білоруський?
— На відміну від Білорусі, Україна має для Путіна надзвичайне значення, оскільки є ключовою для російської політичної еліти. Це ж, передовсім, – місце народження російської держави. Як для сербів Косово було колискою Сербії. А передовсім місто Київ є для багатьох росіян «російським містом». Цей стереотип глибоко засів у ментальності російського політичного класу й російського суспільства.
По-третє, гадаю, Путін розуміє, що крах режиму Януковича в Україні й успіх українського Майдану може подати «поганий приклад» російським громадянам. Крах авторитарної влади в Україні — найбільшій слов’янській державі, яку Путін вважає продовженням Росії, — підриватиме позиції російського самодержавства. Але є ще одна причина: російська влада переконана, що Захід зазнає поразки, що його епоха вже минула.
— Маєте на увазі відступ Заходу в Сирії й у інших стратегічних питаннях?
— Ні, мова про те, що Захід зараз переживає кризу. І це ще було до Сирії. Просто ліберальна демократія вичерпала певний потенціал і нині перебуває в пошуках нового обличчя. Та це — аж ніяк не відхід Заходу зі сцени, це — переформатування західних ліберальних демократій.
— Росія зараз намагається захопити ті сфери, які тимчасово покинув Захід?
— Так, Путін хоче не просто стримати Захід, а вчинити експансію, зайняти вакуум. З Україною й відбувається реалізація такої концепції: стримування Заходу й експансія на глобальній політичній сцені.

Концепція фінляндизації Україні зовсім не пасує
— Наприкінці 1980-х років у зв’язку з незалежницькими рухами в Балтії вперше прозвучало слово «фінляндизація». Чим приклад Фінляндії є корисний для України?
— Це слово ви використали дуже доречно, адже нещодавно Збіґнєв Бжезінський, великий прихильник української незалежності, у своїй статті для Financial Times оприлюднив рецепт для України. там мова йде саме про фінляндизацію України: безблоковий статус, а також рівноцінні конструктивні відносини країни й із Європою, і з Росією допомогли би, принаймні, зберегти країну, зробити її розвиток безболісним.
— А ви як вважаєте?
— Я вважаю, що концепція фінляндизації Україні зовсім не пасує, бо є наївною, романтичною, понад те – шкідливою. Борсання України між Європою та Росією відбувалося весь час починаючи з 1991-го. Кучма робив дуже успішні, спритні маневри то в бік Європи, то в бік Росії. Його політика була зиґзаґом між двома полюсами, рухом у цій «сірій зоні». Це й була українська фінляндизація. Той факт, що українці вийшли на Майдан, засвідчує: фінляндизацією вони ситі по горло, безблоковість їм більше не потрібна, вони нарешті вибрали вектор, і цей вектор — проєвропейський.
— Якщо відкинути фінляндизацію, то якою мала би бути схема дій для України?
— Усі попередні успішні країни Балтії та Східної Європи спершу долучалися до НАТО для гарантування собі безпеки й територіальної цілісності, а вже потім вступали до Європейського Союзу (ЄС). Виникає запитання: чи зможе Україна без членства в НАТО як гарантії її територіальної цілісності та безпеки відразу ж прагнути до ЄС?
— Я натрапляв на ваші міркування про те, що силовий сценарій, який зараз Кремль реалізує в Україні, є, можливо, лише ширмою для якогось витонченішого сценарію. Якого саме?..
— Я зі своїми колегами якийсь час, принаймні до тієї миті, коли російські військово-транспортні літаки почали привозити десантників, не могла передбачити, що Кремль почне грати в таку неприховану гру. Я вважала, що Кремль тисне, Кремль погрожує, завалює заявами, Кремль використовує зброю зовнішньополітичної пропаганди, взокрема Сергія Лаврова, щоби залякати Захід, залякати нову українську владу та змусити їх погодитися на повернення РФ в Україну як основного модератора, як основний зовнішньополітичний чинник. Я сподівалася, що РФ не піде на безпосереднє силове вторгнення в Крим чи ще десь в Україні. Припускала, що гра є делікатнішою, що не відбудеться відвертої ходи бронетранспортерів на Сімферополь. Я помилилася.
— А чому Кремль на таке наважився?
— Очевидно, Путін дійшов висновку, що Захід не втручається, бо він до цього не готовий. Що Захід готовий визнати Україну сферою російського впливу. Та й справді, Захід розмірковує. Пригадайте, як казав Обама: «Якщо Росія вдасться до інвазії, то це матиме серйозні наслідки». Але РФ — уже на території України, РФ уже вчинила аґресію проти України. Відбувається окупація частини української території. І Захід не знайшов механізмів, як відреагувати. Отже, Путін зважився на цей сценарій, маючи впевненість, що не викличе реакції з боку західного співтовариства.

Путіну начхати, що думають Обама, Меркель та інші
— Але ж Путін аж зі шкіри ліз, аби покращити своє реноме у світі. Чого вартує його іміджевий проект «Сочі-2014». І що, заради Криму він так легко готовий злити все це в унітаз?
— Річ у тому, що сочинський проект був запланований ще 2004-го. 2007 року РФ отримала олімпійське Сочі як приз. Тоді ще Путін думав про нього як про такий собі символ власної могутності. 2007-го був пік могутності путінського ельдорадо. Він тоді ще мріяв, як 2014 року обідатиме разом з американським і іншими лідерами.
А 2014 рік Росія розпочала зі стагнації, ситуація – цілком інша, взаємини з Америкою є доволі напруженими. Основні західні лідери до Сочі не приїхали. Путін був змушений задовольнятися товариством «другого ешелону». Сочі не принесло йому очікуваного політично-пропагандистського ефекту. У цьому контексті Україна — цілком інша мета Путіна. Мова йде про Україну як екзистенційний виклик для нього, вирішити який – значно важливіше, ніж зберегти репутацію. Йому плювати на те, що думають Обама, Меркель і інші. Нічого — обітруться й проковтнуть образу. Для нього важливіше – не звертати зі шляху, зберегти сферу впливу, запобігти перемозі Майдану. Для нього це — питання самозбереження.
— Як ви вважаєте, чи має все ж Захід якісь важелі впливу на Путіна? Як далеко може піти Захід, щоби стримати його аґресію?
— Гадаю, він ні в гріш не цінить західних політичних лідерів. Він їх не остерігається.
— Невже він навіть не боїться заморожування рахунків у західних банках?
— Ні, він не боїться ні блокування активів, ні візових санкцій.
— Хіба там немає його мільярдів?..
— Може, і є, але зараз він проводить кампанію з репатріації російських вкладів із світових банків назад до РФ, думаю, зіштовхнувшись із дилемою — бути прийнятим на Заході й тримати там яхту чи рахунки в якомусь зі західних банків чи відгородитися від Заходу муром.
— Путіна не лякає міжнародна ізоляція?!
— Він упевнений, що ізоляції не буде. Він думає, що Захід — це слабосильні, слабовольні політичні карлики. І десь він таки має рацію, бо наразі його надії виправдовуються.
— Тобто, Захід може навіть погодитися на аншлюс Криму?
— Не знаю, як Захід відреагує на аншлюс Криму й повторення Мюнхенської змови 1938 року, не варто ворожити. Але наразі дії Заходу лише заохочують Кремль до подальших жорстких дій щодо України. Поки що…
— А навіщо Путіну Крим?
— Крим йому не потрібен. Йому потрібне ослаблення України, а також можливість наситити апетит російського населення, котре жадає якоїсь активності, котре хоче захищати російськомовне населення інших держав. Крим потрібен для провокування напруги, із якої Україна не вийде. Крим потрібен для підтримки постійного мобілізаційного клімату в Росії. Це ж тепер «казакі» не лише з Кубані, а аж із Владивостока поїдуть захищати Крим. І населення РФ це підтримує.
— А чи є в Росії інші сили, здатні змістити Путіна з крісла?
— Наразі немає.
— Але ж грають певні кола в російських силових структурах свої ігри…
— Вони можуть грати, але в межах нагляду вовка Акели. Усі думали, що Акела промахнувся 2011-го, 2012 року. Багато хто припускав, що він відійде. А він досі живий і здоровий, ще рано його політично хоронити. Хоча, загалом, похорон наближається, бо він утрачає підтримку, довіру тощо, але наразі люди його терплять, бо не бачать альтернативи. Агонія путінської системи почалася, однак може тривати дуже довго.
Розмовляв Любко Петренко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...