Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Лілія Шевцова: «Кремль задіє всі засоби для підриву України»

Автор:

|

Березень 19, 2015

|

Рубрика:

Лілія Шевцова: «Кремль задіє всі засоби для підриву України»

Лілія Шевцова

Уродженку Львова Лілію Шевцову вважають одним із головних російських кремленологів, експертом із російської правлячої еліти. Кілька років вона була провідним дослідником і членом наукової ради vосковського Центру Карнеґі та займалася дослідженням російської внутрішньої політики й політичних інститутів. Тепер Лілія Шевцова — старший науковий працівник Інституту Брукінґса.

Путін уже не зможе вийти з моделі обложеної фортеці
— Що відбувається зараз у Російській Федерації (РФ)?
— Основна мета й основне завдання Путіна зараз — вижити будь-якою ціною. Але база путінського режиму — дуже обмежена. І немає впевненості в тому, що путіністи реально підтримують Путіна. І на поверхню вийшли чинники агонії путінського режиму.
— Як ви вважаєте, ця агонія була спровокована подіями в Україні чи війна проти України — елемент порятунку цієї системи?
— Фактично орієнтацію на аґресивність, на стримування Заходу, на войовничість було взято ще до українського Майдану. Український Майдан просто трапився як фактор, який полегшив експеримент із доктриною стримування.
— Майдан став тією останньою краплею, яка викликала потоп?
— Так, і каталізатором усіх тенденцій. Путін був змушений і обґрунтовувати цю доктрину, і шукати практичних механізмів її реалізації: через анексію Криму, через ідею «руского міра» тощо. Він отримав військово-патріотичну мобілізацію й 80 % підтримки, не бачених для будь-якого лідера.
Але водночас ці чинники почали працювати й на агонію режиму. Спочатку доктрина стримування веде до мобілізації населення. Але щоб її зберегти, потрібен постійний приплив військової аґресії. А народ втомлюється від цього.
Другий чинник підтримки, який тепер посилює агонію, — це залежність від нафти й газу. Дотепер ціни на енергоносії підтримували путінське Ельдорадо. Падіння світових цін миттєво викликало кризові явища, а санкції — посилили кризу.
— Якщо ми визнаємо, що Путін діє в режимі мобілізації суспільства і країни, то чи не означає це, що він буде продовжувати війну з Україною?
— Гадаю, Путін уже ніколи не зможе вийти з моделі обложеної фортеці. Отже, буде постійний пошук ворога всередині країни та зовні. А Україна — претендент №1 на звання ворога. Інша річ, які механізми Кремль використовуватиме для підтримки моделі обложеної фортеці? Природно, це — військові дії та підтримка сепаратистів.
Але є й інші. Зараз ми побачили дивовижну здатність Кремля до експерименту з незвичайними видами війни. Це — і неоголошена гібридна війна, і митна, й економічна, газова, й інформаційно-пропагандистська. Якщо Путіну вдасться тактика примусу України до миру на його умовах, він продовжить економічний, фінансовий підрив України й чекатиме її дефолту.
— Але тактика Путіна — крок уперед, два кроки назад. Тобто, зброю він дає, але армії відкрито не вводить. Добровольців заохочує, але не до кінця. Може, його ще щось стримує?
— Ця політика означає те, що Кремль ще не перетинає межі нерозсудливості й має певне розуміння прагматизму. Розуміння того, що виснажений російський бюджет не витримає такого навантаження, як реконструкція або забезпечення елементарної життєздатності абсолютно знищеного реґіону в гуманітарній катастрофі.

Система російського самодержавства деградує
— Є Путін і його найближче оточення, але вже є якісь радикальніші люди, для котрих Путін – недостатньо сильний і рішучий?
— Ми припускаємося помилки, демонізуючи кремлівського лідера. Як свого часу помилялися, думаючи, що Єльцин контролює всі події. Зараз ми демонізуємо Путіна, вважаючи, що саме він — джерело всіх проблем, рухова і рушійна сила й режиму, і системи. Тому виникає досить, скажімо так, наївний висновок: не буде Путіна, ситуація зміниться, стане цілком благопристойною й із цією системою можна буде мати справу.
А це — не так. Система російського самодержавства досягла такої стадії деградації, що може виживати тільки через пошук ворога. І будь-які політики на місці Путіна робитимуть приблизно те саме, що робить він.
— Отже, Україна приречена на постійний тліючий конфлікт із РФ?
— Україна, так само як і інші сусідні незалежні держави Білорусь та Молдова, приречена бути прифронтовою державою доти, доки існує Росія як заморожена імперія. Цим країнам доведеться рахуватися з тим, що вони — поле протидії та конфронтації Росії зі Заходом.
— У якій ситуації опинилася Україна — між аґресивною Росією й імпотентним Заходом?
— Україна опинилася в геополітично та цивілізаційно невизначеному просторі. З одного боку, з падінням СРСР закінчився розподіл світу на сфери впливу за результатами ялтинсько-потсдамського консенсусу. Але з іншого — та розгубленість і шок, з якою Захід сприйняв анексію Криму, повна непідготовленість і коливання «що робити з цим» свідчать про те, що дуже багато хто на Заході продовжує наполягати на визнанні сфер впливу, хай і неформальному.
Зараз сформувалася ціла когорта так званих адаптантів, котрі кажуть: «Ми повинні врахувати інтереси Путіна та РФ, Україна — це не те, через що ми будемо битися, посилати своїх солдатів, це — не те, на що ми будемо витрачати гроші. Віддаймо Україну – і він заспокоїться».
Вони не розуміють, що після того, як вони віддали Росії Грузію, російська система не заспокоїлася, а отримала підтвердження того, що Захід все проковтне та змириться. Україна могла бути приводом для угоди між РФ і Заходом. Після загибелі малайзійського літака М-17, а тим більше — обстрілів Маріуполя, громадська думка Європи кардинально змінилася.
— Чи в грі Москви, Брюсселя та Вашинґтона в України є свій якийсь хід? Чи вона — просто жертва, яка чекає, поки Захід і РФ з’ясують стосунки?
— Наприкінці минулого року представники американського експертного співтовариства, фінансованого «Корпорацією Карнеґі», спробували запропонувати світові й Україні так званий план «Бойст». Цей план пропонував вихід із війни і кризи за рахунок прийняття порядку денного, який відкрито відстоює Путін. Є певні сили на Заході, які хотіли би легітимізувати нинішню ситуацію в інтересах країни-аґресора.
Але дивна річ: цього плану не підтримали в жодній столиці. Політичні лідери дуже бояться, що якщо вони підуть на чергову угоду з Кремлем, то Кремль піде ще далі. І вони остерігаються громадської думки. Європа — на боці країни, яку спіткала аґресія. Інша річ, що саме може Захід запропонувати Україні. А він — розгублений.

Коли немає війни, міжнародне співтовариство теж не відчуває відповідальності
— А чи миротворці здатні стримати війну? І чи введення миротворців може легітимізувати російські війська на Донбасі?
— Захід не піде на створення сил миротворців за прикладом Грузії на основі Організації з безпеки та співробітництва в Європі за участю, скажімо, російських військ. Але те, чи є якийсь інший механізм виходу, також не зрозуміло.
— Яка роль України в цій міжнародній грі?
— Мені здається, що всі учасники і Нормандського формату, і Женевського, і Мінських домовленостей ставляться до України із повагою й вона, загалом, має величезні можливості для пропозиції своїх схем. Але мені не збагнути того, якою мірою українці зважилися вийти з одного дуже складного стану, що називається «ні війни, ні миру». Ця ситуація аморфності, стирання межі між війною і миром не дає змоги і міжнародному співтовариству визначитися з відповіддю. Коли немає війни, а є аґресивні дії й незрозуміло-хто їх веде, то і міжнародне співтовариство теж не відчуває відповідальності за рішення. Не відкидаю того, що для Заходу це — вигідно.
— Але Верховна Рада України оголосила РФ країною-аґресором…
— Так, Росію оголошено країною-аґресором, але немає оголошення воєнного стану. Це змушує міжнародне співтовариство перебувати в якомусь міжнародно-правовому вакуумі. Тому що формально війни не оголошено.
— Україна не може оголосити Росії війну…
— Це зрозуміло. І Захід не хоче цього. Тому що РФ — ядерна держава.
— Чи немає у вас відчуття втомленості Заходу від України й, узагалі, української проблематики?
— Я зараз побувала в трьох столицях — Берліні, Стокгольмі і Вашинґтоні. Моє враження – таке: втоми немає, принаймні, в експертно-політичних колах. Є розгубленість, дезорієнтація та нерозуміння того, як вийти з цього глухого кута, як вийти зі стану війни й, водночас, не загострити протистояння з РФ. І допомогти Україні.
— Наскільки точним є образ, що відносини України та Росії — це як марафонський біг на виснаження: хто перший впаде?
— Це — цікава метафора. Якщо вже її використовувати, то варто додати, що це — біг в протилежні боки, біг в ім’я іншої мети. І Україна виграла, бо довела, що може оборонятися. Довела ступінь консолідації суспільства. Провела чесні вибори, вибрала проєвропейську еліту, яка задовольняє інтереси населення. Є й програші. Поки що новий політичний клас України не зміг вирішити проблему трансформації.
Розмовляв Павло Шеремет, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...