Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Лікар за покликом серця

Автор:

|

Грудень 24, 2014

|

Рубрика:

Лікар за покликом серця
Михайло Левко

Автор фото: Мар’яна Гордейчук

У цьогорічному звіті Jersey Magazine Top 10 doctors, а також у престижному виданні Castle Connolly Top doctors було відзначено Михайла Левка, відомого в Нью-Джерзі лікаря-ревматолога та геронтолога, засновника NJ Arthritis & Osteoporosis Center. Мені пощастило зустрітися з д-ром Левком у його приватній клініці. Найперше, про що він запитав у мене, — як моє здоров’я.

— Сьогодні я вже прийняв 30 хворих, і в кожного хотів вселити надію на видужання, — розповідає д-р Левко. — Лікарі тільки лікують недуги, а здоров’я треба здобувати самому. Знаєте, кожна людина повинна бути сама собі лікарем, щодня дбати про своє здоров’я, щоби не допустити до хронічних захворювань, це по-науковому називається профілактичною медициною.
Причиною недуг може бути неправильне харчування, згубні звички, звикання до алкоголю та куріння, емоційні стреси, неправильний спосіб життя, травми внаслідок нещасних випадків, вплив шкідливих чинників навколишнього середовища. Також буває, що хвороби спричинено генетичною спадковістю.
У своїй практиці застосовую традиційну медицину та нетрадиційну, але мушу сказати, що нетрадиційна медицина — масаж, гомеопатія, акупунктура — набуває все більшої популярності. Сучасна медицина почала зближуватися зі стародавніми методами зцілення людини, і це насамперед пов’язане з духовністю й спрямоване на покращення людства.
На моє запитання, чому Михайло Левко обрав фах лікаря, він відповів:
— За покликом серця. Так склалося в моєму житті, що моя старша сестра Дануся, коли мала всього два рочки, захворіла на поліомієліт. На той час ми жили в Польщі. Тоді ще не було вакцини від цієї недуги, і я бачив страждання моєї єдиної сестри й дуже переживав, що медицина на той час була безсила вилікувати її. Наслідки хвороби були для неї важкими, її паралізувало. Я дуже хотів допомогти сестрі й поставив собі за мету вивчитися на лікаря, щоби вилікувати її.
— Пане Левко, чому так сталося, що ваша родина емігрувала з Польщі до Америки?
— Мої батьки — родом із Рава-Руського району Львівської області. Мій тато Петро Левко, колишній вояк Української повстанської армії, як свідок трагічних подій виселення українців зі споконвічних українських земель, що мало назву «акція «Вісла», написав книгу спогадів «Село Вербиця». Під час цієї акції село Вербиця було спалене, і мої батьки змушені були переїхати до Східної Пруссії.
Тоді багато українців з історичних прадідівських земель Лемківщини, Сянщини, Холмщини та Підляшшя, що перебувають зараз у складі Польщі, виїхало до Америки та Канади. Мого батька за приналежність до ОУН-УПА жорстоко переслідували у комуністичній Польщі, наша родина зазнала скільки принижень і поневірянь тільки тому, що ми — українці. Це була трагічна сторінка в історії українців, котрі залишали назавжди свої споконвічні землі, окуповані чужинцями, і шукали порятунку за океаном.
— Скажіть, пане Михайле, чому ваш батько вирішив написати книгу «Село Вербиця» наприкінці свого життя? Чи розповідав він вам про ті трагічні події, які пережила ваша родина?
— Мій батько хотів донести до всіх правду про акцію «Вісла» на основі історичних фактів. Ми ще досі не маємо повного наукового дослідження про цю трагічну подію, внаслідок якої мільйони українців були вимушені залишати свої села й еміґрувати на чужину. Вербиця — лише одне село з-поміж тисяч українських поселень, яке було знищене поляками. А там жили українці, котрі, замість вирощувати хліб, виховувати дітей і внуків, ставали на двобій із окупантом, захищаючи свої споконвічні землі. Сто вояків УПА із цього села віддали свої життя, обороняючи рідні терени. Після проголошення незалежності України батько ініціював спорудження у Вербиці пам’ятника на честь загиблих.
— Чи пригадуєте, як починалося нове життя в Америці?
— Дуже добре пам’ятаю, як після довгих поневірянь батько отримав дозвіл на виїзд до США у травні 1964-го, і ми кораблем, на якому було 150 родин, щасливо прибули до Монреалю, а звідти — потягом за ніч приїхали до Нью-Йорка. Першим нашим помешканням була парафіяльна школа у Джерзі-сіті. Я ходив до Рідної школи, вчився гри на бандурі та фортепіано, пройшов вишкіл у «Пласті», також належав до СУМ. Студіював у Нью-йоркському університеті. Медичні студії закінчив 1985 року в медичній школі ім. Роберта Вуда Джонсона у Кемдені (штат Нью-Джерзі). У 1985-1988 рр. в університетському шпиталі Нью-Брансвіка зацікавився геронтологією, наукою, що займається вивченням особливостей захворювань осіб похилого віку та методів лікування і запобігання їх. На якийсь час переїхав до міста Провіденса, де продовжував студії та практику в Ровд-Айленд-Бравн університеті, у Медичному центрі для ветеранів, а спеціалізацію з геронтології проходив у шпиталі Раджерс-Вілямс-Дженерал і продовжував свої медичні студії в Пенсильванському університеті. Одержав дипломи з геронтології та ревматології.
Першу свою працю почав при шпиталі імені св. Йосифа у Патерсоні (штат Нью-Джерзі). Пізніше очолював відділ геронтології, був одним із провідних спеціалістів із геронтології, а також вишколював випускників медичних шкіл різних університетів.
Тепер я є власником Центру ревматології в Нью-Джерзі, отримав відзнаки і нагороди від багатьох медичних товариств, є членом Американської колегії ревматологів, Українського лікарського товариства Північної Америки, Американського товариства геронтологів, написав багато наукових праць на медичні теми. Мої досягнення занотовані у довідниках «Хто є хто серед професіоналів» і в інших американських виданнях.
— Чи, незважаючи на те, що ви досягли такого успіху і професійних вершин в Америці, все-таки глибоко в душі усвідомлюєте, що ви — українець?
— Так, я є свідомим українцем, хоча ніколи в Україні не жив. Американська земля дала мені притулок і захист, можливість реалізувати себе та проявити свої здібності. За це я вдячний своїм батькам. І вони виплекали в мені любов до України. Тато казав: «Як переступив поріг хати, розмовляй українською». Батько для мене був прикладом, гідним наслідування, він був вимогливим і справедливим, людиною благородної душі.
Пригадую 1987 рік. Мій тато як голова Товариства колишніх вояків УПА в Ірвінгтоні організував урочисте відзначення 45-річчя Української повстанської армії. Мені випала честь виголосити доповідь про бойовий шлях УПА. Не пропали даремно лекції з історії у школі українознавства.
Тоді Джерзі-ситі жило досить активним українським громадським життям. Моя мама Стефанія Солодуха-Левко була активною діячкою Союзу українок Америки, співала в хорі, була заступницею голови товариства приятелів «Пласту». Вона дотримувалась українських традицій в усьому: на столі у нас були завжди українські страви, на свята ми ходили до церкви у вишиванках, любили співати українських пісень. Мама була дуже духовною жінкою, берегинею нашого роду, виховувала мене у дусі високих християнських цінностей.
В офісі д-ра Левка я побачила багато дипломів, почесних нагород і подяк від студентів-медиків, лікарів-інтернів, медсестер, а також родинні фото з донечкою Мартою та дружиною Світланою, є велика світлина, на якій він і його сестра Дануся у вишиванках — їхні щасливі обличчя були сповнені якоїсь незбагненної духовної краси і випромінювали родинне тепло. Я зупинила погляд саме на цій фотографії. Він помітив і сказав:
— Цю знимку нам зробили в день сім’ї в нашій католицькій церкві Святого Миколая в Пасейку. Моя сестра живе з мамою, увесь свій вільний час я присвячую моїм рідним. Дануся потребує постійної опіки та допомоги. Але в неї – настільки сильний характер, що вона, людина з обмеженими фізичними можливостями, прагне жити повноцінно.
Коли я відвідав Україну, був дуже розчарований тим, що не побачив там у жодному громадському закладі спеціально облаштованих місць для пересування інвалідів у візочках. В Україні про людей із обмеженими фізичними можливостями та розумовими вадами не дбають, не існує соціальних програм допомоги. Медицина в Україні потребує змін на краще й у ставленні до людей, і в обслуговуванні, особливо це стосується інвалідів. Моя мама вже два роки прикута до ліжка через невиліковну хворобу Паркінсона. Як лікар, я роблю все можливе, щоби полегшити її страждання, та, на жаль, медицина безсила вилікувати цю недугу.
Коли ми розмовляли з д-ром Левком про події в Україні, він сказав:
— Головна війна, яку має виграти український народ, — це війна проти тотальної корупції. Українці мають раз і назавжди побороти страх бути українцями. Коли я відвідав Київ, то почувався чужинцем на рідній землі. Коли кажеш, що ти — американець, то тебе добре приймають там, а як назвешся українцем, то відчуваєш цілком інакше ставлення до себе, я би сказав — зневагу. Це — той комплекс меншовартості, якого українці після Революції гідності мають позбутися раз і назавжди.
В Америці я можу вільно заявити, що я — українець, і буду пошанований і почутий в уряді як представник української діаспори. Тому вся надія — на нове покоління українців, котрі мають людську гідність і національну свідомість, готові відмовитися від збагачення і власних політичних амбіцій заради майбутнього країни. Увесь світ із тривогою спостерігає вторгнення на територію України її північного сусіда. Українцям по всьому світу треба об’єднатися й допомагати Батьківщині. Сьогодні від кожного з нас залежить її майбутнє.
Д-р Левко є ініціатором багатьох благочинних акцій в українській громаді Нью-Джерзі, він є шанований американcько-українською громадою і визаний як успішний лікар у галузі ревматології та геронтології. Він – прихильник «Нової хвилі» в Пасейку, віце-президент дирекції федеральної кредитівки «Самопоміч» у Нью-Джерзі. Михайло Левко передав щедрі пожертви на допомогу сім’ям героїв «Небесної сотні», для українських військових і на Фонд розвитку Українського католицького університету у Львові.

Тетяна Лисенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...