Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 13, 2019

Леонід Горлач: «Для мене важливе відчуття наближення до Шевченка як духівника народу»

Автор:

|

Березень 14, 2013

|

Рубрика:

Леонід Горлач: «Для мене важливе відчуття наближення до Шевченка як духівника народу»

Цього року багато хто вперше почув ім’я Леоніда Горлача. Цей 72-річний письменник став обранцем Шевченківського комітету й незабаром отримає 200 тис. грн нагороди за свої мистецькі досягнення. Леонід Горлач уже має з десяток премій, адже написав із півсотні книг. Особливо він любить поезію, зокрема історичні романи у віршах.

«Я би запровадив цензуру»
— Що ви відчули, коли дізналися, що Шевченківський комітет за вас проголосував?
— Я належу до людей, які вступили в клуб для тих, кому за 70. Новина про нагороду викликала в мені полегшення. Усі ці висування я переживав уже вдев’яте — вони почалися ще у ХХ ст., а закінчилися 2013 року. Тепер нарешті, як казали в часи СРСР, нагорода знайшла героя. Я й до того часу займався літературою, але не заради премій.
— Але ми не можемо робити вигляд, що це – просто дрібничка, усе ж таки йдеться про 200 тис. грн.
— Правду кажучи, я ніколи не думав про ті гроші. У радянські часи, коли книжки видавав, то й не такі гонорари платили. Була чудова підтримка з боку держави. Ми, коли публікували книжки, могли нормально жити. І машину могли купити гарну. І на сімейний відпочинок вистачало, аби до моря з’їздити. Але для мене важливим є відчуття наближення до Тараса Шевченка як духівника народу.
— Ви ностальгуєте за СРСР?
— Інколи виникає таке почуття ностальгії. Справді, за ті десятиліття, де не все було погано. Чимало хлопців і дівчаток приходить у літературу, гадаючи, що перед ними нікого не було. Ніби з них починається все — повна свобода. Так, зараз – повна свобода, цензури немає. Але я би запровадив цензуру — цензуру совісті.
— Це ж як?
— Якщо інтимна лірика — із матюками, якщо починається копирсання в низьких пристрастях. Але ж коли любиш, то це – високе почуття, і ти починаєш шукати високих слів. Для цього цензура потрібна.

Зараз усе пропало, усе знищено
— А кого із сучасників читаєте?
— Читаю журнал «Кур’єр Кривбасу» — він дуже щедро друкує молодих. Там можливі будь-які експерименти. Читаю інколи того чи іншого, коли книжки з’являються. Андруховича я перестав читати. Ще «Московіаду» прочитав — там була жива проза, а зараз вона така… Знову епатажність і робота на публіку. А цього не можна. Гранти є гранти. Розумію, що державної підтримки немає, і хлопці кидаються то суди, то туди, бо в усіх є родини, бо хочуть більш-менш нормально жити.
— А чим грант для роботи за кордоном відрізняється від радянської оплаченої творчої відпустки для праці, скажімо, на дачі чи в Будинку письменника?
— Гранти зараз — це просто прогулянкова поїздка. Я бував і тоді за кордоном. У СРСР була система Будинків творчості — вона досі формально існує, але реально її вже немає. А колись ми могли за гонорари поїхати в Ялту чи в Коктебель, там була розкішна закрита зона, де не було ні наркоманів, нічого. Сиди й працюй, і море – поруч. Зараз усе пропало, усе знищено.
— Хто винен у тому, що Спілка письменників (СПУ) усе це втратила?
— Керівництво. Можу стверджувати абсолютно точно, що це зробив Володимир Яворівський, попередній голова СПУ. Я його добре знав, бо вже працював у апараті Спілки, коли він тільки прибігав зі Львова та горнувся то до того, то до того. Тоді я був помічником у Олеся Гончара, десь півтора року після «Собору», поки не сталася біда та його не звільнили з посади голови Спілки. Нас зі Станіславом Тельнюком, який зі мною працював, теж поступово вижили. Хотіли посадити в тюрягу, але ми втекли на Байкало-Амурську магістраль (БАМ), пробули там більш ніж місяць. До речі, не розчарувалися. Молодь тоді золота була — стільки ентузіастів!
— Але ж ви все одно зробили письменницьку кар’єру…
— Якби не полетів на БАМ, то сидів би там, де сиділи мої колеги.

«Маловідомий», бо неконтактний
— Коли з’явилася новина про те, що саме ви отримаєте Шевченківську премію з літератури, найбільше коментарів було про те, що переміг маловідомий поет. Чи вам не образливо?
— Ті коментатори забувають про головне: якщо в тебе є серйозне ставлення до літератури, то тобі ніколи ходити по тусовках. Хай краще замість тусовок сходили би в «Золоті ворота», подивилися би виставу за моїм романом «Ніч у Вишгороді». Спектакль ішов 119 разів! Там грали могутні люди. Микола Руденко, який сидів, а потім еміґрував, коли прийшов на спектакль після повернення з Америки, то відразу підвівся й сказав: «Дорогі мої, нарешті я відчув, що я – в Україні». А ще за моїм романом «Мазепа» недавно по радіо пройшла радіовистава. Я – «маловідомий», бо неконтактний, не заглядаю нікому до рота.
— Якби ви були членом Шевченківського комітету, то кого б обрали лауреатом у царині літератури?
— Чесно кажучи, мені не подобається кривляння та наздоганяння Європи. Вона має свої закони поезії. А чому ми повинні відкидати наші класичні норми, те, що було в ХІХ ст., відкидати традиції віршування Києво-Могилянської академії?
— Але ж було й «Розстріляне відродження» — це теж літературна класика, традиція…
— Добре, що вона повертається й що ми маємо змогу порівняти. Але я сподівався на повернення на материкову Україну діаспорної літератури. Це ж була гнана, переслідувана література. Але там — усього кілька імен: Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний.
— Не можу не запитати, що ви думаєте про історію з Василем Шклярем, який попросив відтермінувати вручення Шевченківської премії доти, доки при владі не буде Дмитра Табачника…
— Гадаю, що це — більше гра. Не можна гратися в опозицію. Тобі ж присуджує премію не президент, а поважний комітет, там же не всі — авантюристи. Хоча попередник Бориса Олійника інколи дозволяв собі такі фрази: «Я у Бразилії ще не був, то цього року дам премію Вірі Вовк, полечу до неї у Бразилію». Зараз Шевченківський комітет працює об’єктивніше та серйозніше. Я прочитав уважно роман Василя Шкляра. Там є багато школярства. Наприклад, типажі: якщо москаль, то обов’язково рябий і з монгольськими очима. І всі – як один. Багато що – непродумане. Але сама ідея підняти національний порив самовизволення народу з Холодного Яру — це сила. Там є шматки на рівні «Виру» Григорія Тютюнника. А те, що він потім розіграв… Ну, пожартував чоловік.

Пишайтеся, що ви — українці!
— А що ви думаєте про український політикум?
— Сучасна ситуація так склалася, що й на цьому боці є багато грамотних, порядних інтелектуалів і на тому. Справджується трагедія України. Ділили країну по Дніпру між Москвою та Варшавою, іноді вклинювалися татари з Півдня. А гетьмани Україну продавали — тільки потоки крові лилися. Зараз ті самі лишилися, тільки вектор помінявся. Я уважно це вивчав, коли писав роман про Івана Сірка, а потім — роман про Мазепу. Після поразки під Полтавою Петро І почав закладати нам диверсії — тоді він у найпомітніші українські міста відправляв гусарські полки та позбавляв їх провіанту, грошей. І вони обдирали людей. Це і є п’ята колона. Катерина ІІ те доконала, коли зганяла селян із їхніх земель і безкоштовно роздавала їх іноземцям, у першу чергу — росіянам. Так вони й живуть, упевнені, що це – їхня земля. Так не можна: ви – гості тут. А вони зі своєю культурою приходять. Тому розкол і стався. Так само — «исконно русская земля» Крим. Ніколи він не був російським. За такою логікою, його треба віддавати або еллінам, або татарам.
— А в чому порятунок?
— Не буду говорити, що Україна – тільки для українців. Але якщо ви сидите тут, у нас, уже десятиліттями, то пишайтеся, що ви — українці, хоч походження й іншого. У нас за 21 рік не вироблено моделі державного будівництва.
— А що треба?
— Треба сісти фахівцям і змоделювати державу.
— Тобто, згори – донизу?
— Так, вертикаль потрібна.
— Ви не вірите в громадянське суспільство й ініціативи знизу вгору?
— Якщо немає сформованого суспільства, то яка ініціатива? Знову Майдан, погаласувати, покричати, потім знову з’явиться новий Ющенко, розколе геть усе.
— Вам не сподобався Майдан?
— Я ходив, вірив багато в що, але в Ющенкові сумнівався. Була така історія — я вам відкриюся. Ющенко почав розбудовувати Батурин ще до того, як пішов у президенти, – через уряд. І раптом така ідея виникла — поїхати в Батурин і взяти зі собою групу провідних письменників, тих, хто зголоситься. Чогось він попросив допомогти наше чернігівське земляцтво. Був і наш земляк Іван Плющ. Поїхали Павло Мовчан, Іван Драч, загалом нас було 17. Ми в Батурині поклали квіти до хреста, зайшли в церкву. Тоді ж Плющ зробив багато для помістя Куліша в Матронівці. І ми заїхали туди обідати. Ющенко не з нами їхав, він був окремо з охороною, а Плющ був із нами всіма в автобусі. Посідали ми над озером, по чарці випили. Ющенко виступив із промовою. Прекрасна була його програма, ми аж сколихнулися, що будемо будувати українську Україну. Але в мене вже тоді було передчуття, що Ющенко зрадить. І ще тоді я сказав Плющу, що сумніваюся й що є нарцисизм, але немає глибини, немає характеру. Плющ мені заперечив і розказав, як працював із Ющенком в уряді, і як той уміє бахнути кулаком по столі. Я тоді заперечив, що в політиці вирішує не кулак, а голова. Плющ досі цю історію згадує.

Нікого послати читати на Шевченківські дні
— Пам’ятаю ваш текст «Смерть олігарха». Про що він?
— Ідеться не про олігарха, а про явище. Коли людина все накопичує, але не знає, заради чого. Якби людина думала про серце своє, про відповідальність, то було би краще. Це – безвихідь людського інтелекту. Так само відбувається й у Росії, і в Білорусі, і в Америці. Я хотів сказати, що олігарх, яким би багатим не був, на той світ нічого не візьме, крім поганого імені. Тому треба дбати про добре ім’я.
— Цей текст мені видався дуже старомодним. Тут можна «олігарха» замінити на умовного «буржуя», «вічні цінності» — на «комуністичний народ», і буде те саме. Чи я помиляюся?
— Усе йде з класичних наших коренів. Пам’ятаєте, як Калитка ходить і хвалиться: «Чия земля? — Калитчина!»? Це — класичні українські мотиви. А що ж до образної системи, то треба виходити з того, що українське слово – мелодійне, семантично багате. Потрібно відтворити мелодику, пісенне коріння. Поміняєш місце слова — з’являються додаткові смисли, звучання. Бо поезія — це рідна сестра музики. А в нас музика знищена в білих віршах і верлібрах. Коли читаєш сучасну поезію, особливо верлібри, то бачиш, що це – лінощі душі. Їх кілька десятків написав — і повикидав. Мені навіть один керівний чоловік у Спілці розказував, що нікого послати читати на Шевченківські дні. Немає із чим вийти до людей.
— Коли чую подібні думки, то переконуюся, що між старшими письменниками та молодшими діалогу немає. Що сталося?
— Коли я вперше побачив живого Тичину, якого обожнював, в «Енеї» біля Спілки, то побоявся до нього підійти навіть на правах земляка. Ноги зімліли, я стояв і дивився на нього. У нашого покоління була святість у ставленні до старшого покоління. Хіба ми не хуліганили? І в міліцію напідпитку потрапляли, але ми пам’ятали, що Спілка письменників — святий дім.
— Зараз дуже популярні думки про те, що суспільство деградує, люди – не читають, кругом – занепад і розпад. Чи ви згодні?
— Деградація відбувається — це однозначно. Я часто їжджу по глибинках України, особливо по рідній Чернігівщині. Повертаюся звідти хворий. Зараз краще туди не їздити, особливо коли знаєш, які ті села були ще 25 років тому. Села повимирали, сильна стать поспивалася. Ніхто цим селом не займається від виборів до виборів. Але культура, мова, пісня України завжди живилася селом.
— Може, це настав час збудувати щось нове, замінити сільську культуру на щось міське — урбанізація все одно відбувається…
— Воно природним чином відбувається. Це не в тематиці — це на рівні генному. Мова — живий організм.
— Але до чого тут українська мова й село?
— Ідеться про дух. Ви відчуваєте в київському середовищі, що живете в Україні?
— Звісно.
— А я не відчуваю. Хіба що в радянські часи довелося кілька разів відставникам давати по пиці за те, що називали мене хохлом. Зараз духу немає. Здеградовані самі творці. Як можна, щоб у письменника, який пише українською мовою, діти розмовляли між собою російською? Риба починає гнити з голови.
— Але надія є?
— Раніше чи пізніше Україна буде українською. Ці процеси ніхто не може проконтролювати. Це — генетичне самозбереження. Я в це вірю, бо інакше навіщо жити?
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...