Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 22, 2017

Лариса Кадочниковая: «Сучасне кіно — жорстоке»

Автор:

|

Серпень 04, 2016

|

Рубрика:

Лариса Кадочниковая: «Сучасне кіно — жорстоке»

Лариса Кадочникова

У рамках проекту «Тіні забутих предків. Виставка» Львів відвідала виконавиця ролі Марічки, народна артистка України Лариса Кадочникова. Вона розповіла про те, як проходили зйомки й яке значення має для неї цей великий фільм. Акторка розповіла і про зіграні ролі, і про те, що, на її думку, відбувається у сучасному кіно.
— Відомо, що багато кіношедеврів із часом старіють. Чому це не стосується «Тіней забутих предків»?
— Гадаю, що це пов’язано, по-перше, з чудовою темою. Це ж — Ромео та Джульєтта, а Шекспір не старіє. У Франції «Тіні забутих предків» (там фільм ішов під назвою «Вогняні коні») так і назвали — гуцульськими Ромео та Джульєттою. Тема трагічного кохання, звісно, ніколи не постаріє. Також це — група людей, котрі робили цей фільм. Унікальний талант Сергія Параджанова вперше розкрився саме на цьому фільмі. Він зібрав групу людей, рівних йому за геніальністю. Молодий оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, котрий чудово знав Карпати, актор Іван Миколайчук, композитор Мирослав Скорик. Це поєднання дало дуже потужний імпульс. До речі, спочатку стрічку не зрозуміли. Її вважали гарною, божевільною, але якоюсь незбагненною. Тобто фільм випередив свій час. І саме зараз якраз прийшов час розуміння цієї роботи.
— Чи є щось, що вам зараз хотілося б змінити?
— Можливо, перезняла б один свій крупний план. Коли Іван та Марічка йдуть, дівчина втрачає свідомість, чоловік її підіймає. На крупному плані в мене занадто засмагле обличчя. От це б я перезняла. Більше навіть не уявляю, що можна змінити. Розумієте, зараз, чим більше я дивлюся, тим більше розумію, що це — шедевр, у якому продуманий кожен кадр. Не даремно ж знімався фільм не місяць і не два, а цілий рік. На відміну від теперішніх серіалів. Якщо їх, певна річ, можна назвати кіно. Часом ми виїжджали на об’єкти по 50 разів. То хмарка не так пройшла, то не так підфарбований ліс, то не такий стан в актора. Ми намагалися досягнути бездоганності кожного кадру.
— Існує дуже багато історій про те, як ви потрапили на цю роль. Хотілося б почути вашу…
— Завдяки своєму тодішньому чоловікові, Юрію Іллєнку. Його після інституту розподілили на київську студію, а я працювала в Москві у театрі «Соврємєннік», грала щодня головні ролі. Він приїжджав раз на півроку з величезним букетом квітів, завжди казав, що дуже за мною сумує. Тоді усі фільми затверджували у Москві. Коли вони приїхали зі сценарієм, Юрко інтуїтивно захотів показати мене Сергію Йосиповичу. Ми зустрілись і, побачивши мене, Параджанов крикнув: «Марічка!». Потім я приїхала на проби, все минулося добре, мене затвердили. Тоді й познайомилася з Іваном Миколайчуком, котрий мене вразив своєю шляхетністю, вродою, почуттям власної гідності та незалежністю. Так й переїхала в Україну. Я тоді навіть не читала Михайла Коцюбинського. Прочитала вперше тільки перед пробами. Це — зовсім інший матеріал, ніж той, що я до того грала в театрі та кіно.
— Не шкодували, що перебралися?
— Знаєте, ні. Я занурилась у зовсім інший світ, світ творчих та унікальних людей. Ми поїхали в Карпати, які мене просто вразили. В них є і бездоганність природи і людських якостей. Потім, коли ми розлучилися з Іллєнком, шкодувала. Повернутися до Москви вже не могла, у «Соврємєнніку» з’явилися нові прекрасні актриси. Порадилася з Галиною Волчек, котра тоді очолила театр, і вона сказала: «Ларисо, ти більше «Безприданницю» грати не будеш. Таким чином дала мені зрозуміти, що мені не легко буде увійти в ту ж річку двічі.
— Ви працюєте в київському театрі імені Лесі Українки. Які з театральних робіт для вас найзнаковіші?
— Я дуже багато усього зіграла. Дуже багато головних ролей. Природно, в першу чергу, роль Лариси у «Безприданниці». Цю роль колись грала моя мама, Ніна Алісова у фільмі Протазанова. Потім брат, оператор Вадим Алісов, зняв із Рязановим стрічку «Жорстокий романс». Я зіграла Ларису в театрі. Ось такий цікавий зв’язок. Також у нашому театрі майже 50 років йде «Насмішкувате моє щастя». Це — п’єса за листами Антона Чехова. Коли я була зовсім юною, мені дали зіграти Кніпер. Упродовж багатьох років граю цю роль і завдяки цьому у мене є повне відчуття, що я переграла всі чехівські ролі.
— У «Тінях забутих предків» ви грали зі своєю мамою, актрисою Ніною Алісовою. Чи працювали з нею ще десь?
— Так. У «Нехай він виступить» Олега Бійми за Джеком Лондоном. Там вона грала мою маму. У «Криниці для спраглих» вона грає дружину героя в одному віці, а я — в іншому. Моя мама — одна з великих актрис. Вона — з України. Поїхала у 16 років до Москви, щоб стати кіноакторкою. Через кілька років зіграла Ларису в «Безприданниці» і стала відомою, ще навчаючись в інституті. Так само, як Іван Миколайчук, котрий став зіркою ще на другому курсі.
— Довкола «Тіней забутих предків» існує багато міфів. Чи є щось містичне, пов’язане з цим фільмом, у вас?
— Цей фільм фактично визначив усе моє життя. Став для мене сильним захистом. Відчуваю, що існую в якійсь аурі цієї стрічки, що б не відбувалося. Не беру участі в жодних політичних іграх, працюю в театрі, я — страшний трудоголік і завжди, у найважчі миті, звертаюся до цього фільму з проханням захистити мене. І завжди це відбувається. Мабуть, ця стрічка дає імпульс збереження молодості. Я ж фактично одна залишилася з тих, хто пов’язаний із цією роботою. У мене трапляється мільйон неприємностей, але розумію, що я маю охороняти «Тіні», а вони охороняють мене.
— Які ще ролі в кіно були для вас настільки ж важливими?
— Знаєте, як завжди відповідають актори? «Це — мої діти, кожного любиш по-своєму». Є, звісно, стрічки препаскудні, але їх — мало. Я б назвала серед улюблених, певна річ, «Тіні забутих предків», «Білий птах із чорною ознакою» та «Вечір на Івана Купала». Ще — «Мріяти і жити», фільм про театральну акторку. Я зовсім нещодавно його переглядала і думала, що ми завжди сварили цю стрічку, а зараз, поруч із тим барахлом, що випускається, бачу, скільки в ній світла і тепла. Загалом можна нарахувати багато стрічок, багато цікавих робіт.
— Чи стежите за тим, що відбувається в сучасному українському кіно? Що здається вам цікавим?
— Природно, я багато фільмів дивлюся, тим більше я є членом багатьох комісій. Щиро кажучи, є багато обдарованих людей, але є тенденція показувати похмурий безвихідній стан у країні, в душі, тенденція показувати щось аморальне. Після перегляду часто хочеться вийти та або повіситись, або втопитись, або напитися до такого стану, щоб тиждень не приходити до тями. Сучасне кіно — жорстоке. В ньому немає світла добра. Такого не може бути. Навіть якщо ми живемо у жахливій ситуації, у кожного з нас все одно є світло у душі. А в сучасному кіно — все похмуре. Всі одне одного ненавидять. Злість і ненависть. І це все отримує премії на Заході, що мене вражає найбільше. Вони хочуть бачити Україну такою? Створював же Параджанов «Тіні забутих предків»! Це — також Україна! У старих стрічках є світло, мудрість і душевна краса. І люди, гарні герої. Це також дуже важливо. Тепер всі негарні, все негарне, все жорстоке, похмуре, без сонця, без світла і без любові.
Розмовляла Катерина Сліпченко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...