Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 28, 2020

Лариса Кадочникова: «Були у них чудові вілли, гроші, лишень з’їдала туга за Батьківщиною»

Автор:

|

Вересень 23, 2020

|

Рубрика:

Лариса Кадочникова: «Були у них чудові вілли, гроші, лишень з’їдала туга за Батьківщиною»
Лариса Кадочникова

Кіношедеври, як діти, народжуються в муках. І леґендарний фільм-поезія «Тіні забутих предків» — яскраве тому підтвердження. У грудні 1962 року до сторіччя Михайла Коцюбинського керівництво Київської кіностудії ім. О. Довженка запланувало зробити прохідну постановку до ювілею прозаїка. Вибрали режисера Сергія Параджанова, про котрого казали, що з нього «нічого не візьмеш». А він створив шедевр, у якому блискуче зіграла Марічку Лариса Кадочникова.

«Слухай, а це класно!»
— Існував якийсь первинний задум стрічки?
— Лише в загальних рисах. У січні Сергію Параджанову виповнилося 40 років, а на той час на Київській кіностудії ім. О. Довженка він уже зняв три художні стрічки — «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) і «Квітка на камені» (1962) — такі собі фільми. Навіть тепер їх не можу дивитися, хоча це все одно Параджанов.
— Через перші три невдалих довгих метри, про Параджанова утвердилася думка «третьосортний режисер»?
— Коли ми зустрілися, він мені сказав: «Мені 40 років. Якщо найближчим часом нічого видатного не зроблю, можна вважати, що моя режисерська кар’єра закінчилася».
— Як відбувалися проби в «Тінях»? Ви ж української не знали…
— Кілька реплік вивчила назубок. Та й проби відбувалися російською, Параджанову цього було достатньо.
— А яке враження справив на вас Київ, рідне місто вашої мами?
— Київ вразив своєю красою! Нічого спільного з сьогоднішнім. Суцільний парк, зелень. Гарні люди, якісь вільні. Чистий Дніпро, де ми вдосталь купалися, адже Москва-ріка вже була брудна.
— Коли виїхали до Карпат, сформувалася група, понад 100 осіб…
— Знімали у селі Жаб’є, потім — в околицях Криворівні Івано-Франківської області. Переїжджали мало не щодня. Вставали рано і вирушали в гори, щоб назбирати білих грибів. Просто лантухами збирали, а вже потім їхали на зйомки.
— До кого на знімальному майданчику прислухався Сергій Параджанов?
— До Юрія Іллєнка та Георгія Якутовича. Періодично хтось із групи намагався озвучити сумніви, мовляв, ось цього елемента немає в костюмі, а таких зачісок не буває. На це Параджанов відмахувався: «Ви нічого не розумієте. Я за цю красу отримаю 15 премій».
— На зйомках відчували, що Параджанов — геній?
— Перший проявлений матеріал переглянули приблизно за місяць. Коли у Жаб’є привезли плівки, Параджанов зібрав у клубі все село і показав. Це була його помилка. Те, що я побачила, мене шокувало. У «Соврємєнніку» Олег Єфремов від нас вимагав правду і тільки правду, голий реалізм. А на екрані ми побачили, як мені здалося, гарненькі картинки. Ні я, ні Юрій Іллєнко добре української не знали, а тут усі персонажі розмовляють цією мовою. У мене навіть майнула думка: «Це найгірший варіант Довженківського кіно?» Шепнула Юркові: «Повертаюся до Москви! У такому барахлі зніматися не хочу». Він поглянув на мене і зізнався: «Це я жахливо зняв, тому також іду». Ми підійшли ми до Параджанова й я кажу: «Сергію, я переглянула, мені це не сподобалося. Я йду». У нього очі на лоба полізли: «Це ж геніально!» Я заперечила, мовляв, це далеко не так. Що тут почалося! Адже вже були відзняті достатньо великі шматки. Треба було шукати акторку, а режисер уже звик до мене. А тут ще й Юрій Іллєнко іде. Але Сергій особливих емоцій не проявив: «Ти можеш іти, а Ларису не відпускаю!»
— Що змусило змінити думку?
— Прийшов наступний проявлений матеріал, ми переглянули дублі з Танею Бестаєвою в ролі Палагни. Пам’ятаєте сцену біля стогу сіна, де вони удвох із Іваном Палійчуком? Ми були просто зачаровані! Я кажу чоловікові: «Слухай, а це класно!» А він: «Це перші мої шматки, які добре зняв!» І тоді в мене вирвалося: «Я, мабуть, залишуся!» І він, майже одночасно: «І я залишуся!»

«Нічого, дадуть ще мільйон»
— Великим був бюджет стрічки?
— Гадаю, що так, якщо більше року група зі ста осіб працювала. Коли режисеру хтось закидав тринькання грошей, — 50 дублів на одну сцену, часті зміни локацій, усі ці костюми, які Лідія Байкова їздила по селах і купувала тощо, Параджанов посміхався та загадково заспокоював: «Нічого, дадуть ще мільйон».
— У березні 1965-го ви з Миколайчуком вирушили на Арґентинський міжнародний кінофестиваль (МКФ). Це був перший фестиваль такого калібру?
— Взагалі перший закордонний МКФ для нас із Іваном. Документи оформляли три місяці. Тоді будь-який виїзд за кордон був проблемним, треба було всі інстанції пройти, де тебе перевіряли з ніг до голови. Плюс різні щеплення робили, адже це — Південна Америка. Хоча я й не була членом партії, мені все швидко підписали. А Параджанова не пустили.
— Чому?
— За довгий язик. Дізнавшись про запрошення, Сергій Йосипович ходив кіностудією й усім казав: «Мені, будь ласка, квиток в один бік, я назад не полечу».
— Мені розповідали, що до Арґентини ви взяли зі собою три деталі туалету…
— Вишиту сорочку, яку взяла на студії в костюмерній, спідницю та чорну мінісукню. Івану Миколайчуку на студії хтось із колег позичив чорний костюм, а його приятель Іван Гаврилюк — два светри та білу сорочку. З одягу у Івана хіба джинси були власні.
— А це правда, що якась англійська акторка привезла на МКФ шість валіз одягу?
— Правда. Адже ми на день раніше прилетіли, а наступного ранку спостерігали, як заселялися інші гості, вважаючи себе жебраками. У перукарні при готелі мені зробили модну зачіску «Бабетта». Правда, щоб зберегти її до ранку, довелося спати сидячи. Увечері був перегляд. Коли пішли титри, зала дружно схопилася. Увімкнули світло, хвилину глядачі перебували у заціпенінні, а потім вибухнули оваціями. Я розплакалася. Потім нас із Іваном прийняв місцевий священник Української православної церкви. Сказав, що ми — перші українці, котрих зустрічає з України. Чомусь дуже переймався, чи є у нас щось. Я чесно сказала: светрик на мені, вишита блузочка та спідничка. Нічого не сказав панотець, але нагодував смачно і відправив із Богом. В Арґентині виявилося дуже багато еміґрантів із України. У бажанні побачити свою Батьківщину, хоча б на екрані, українці йшли на перегляд. Щиро хотіли нам із Іваном щось дарувати. Але до нас був приставлений кадебіст, котрий суворо все присікав.
— Як вони реагували на фільм?
— Величезна зала була переповнена! Діаспора ридала. Плакали і тоді, коли стрічка закінчилася, і коли супроводжували нас до готелю. Були у них чудові вілли, гроші, лишень з’їдала туга за Батьківщиною.
— Що це була за історія з колготками?
— Коли я збиралася до Арґентини, мама сказала: «Не бери колготки, бо там спека». Послухалася, але виявилося, що в Арґентині на жоден прийом не можна з’явитися без колготок. А нам на двох дали 14 доларів: Івану — сім і мені сім.
— Це на сім днів МКФ? По долару на день?
— Я кажу Миколайчуку, котрому валюту під розписку видали: «Віддай мої гроші». А він: «Ні. Ти все на шмати витратиш?» Тож за свій кровний долар, щоб потрапляти на прийоми, була змушена купити собі колготки.
— Подякували мамі за пораду?
— Зателефонувала і кажу: «Що ж ти так?»А вона з подивом: «Я не знала. Думала — спека. А що, не можна без колготок?» «Ти ж ходиш на прийоми». «У Радянському Союзі — можна».

«Дуже люблю Україну»
— Що Іван собі купив в Арґентині?
— Дуже хотів мати власний светр, і таки купив. Казав: «Нехай пам’ять на все життя залишиться». Тільки обновку у нього вкрали з номера у готелі в Парижі. Туди і назад ми летіли з пересадками.
— А Параджанову що привезли?
— Довго думали, що йому купити, адже грошей практично не було. Вирішили привезти кокос. Везли через три митниці, приїхали до Києва, прийшли до Сергія додому, а у нього, як завжди, повно народу. Вручили подарунок, він подякував і за кілька хвилин передарував комусь із гостей.
— Пам’ятаєте презентацію «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року? На сцені були Сергій Параджанов, ви й Іван Миколайчук. Чому Юрій Іллєнко не зайшов до кінотеатру, а чекав у сквері навпроти?
— Перелякався, мабуть. Та й я була страшенно перелякана, бо чекала реакцію на фільм київського глядача. Аж тут раптом ще й політичні виступи почалися. Сиділа і думала: зараз нас усіх заберуть.
— Усе якось спонтанно сталося?
— Можливо, у середовищі «шістдесятників» якась домовленість й існувала, але ми ні про що таке не знали.
— Після виходу на екрани «Тіні забутих предків» ви зіграли у 57 кінофільмах і у пів сотні вистав…
— А скільки було серіалів! Мені тепер розповідають, в я дивуюся: «Я там знімалася?»
— …стали народною артисткою України та Росії. Якій країні належите більше?
— Коріння у мене українсько-російське, навіть білоруське є. Та дуже люблю Україну. Попри те, що було багато пропозицій повернутися до Росії.
Розмовляв Олександр Рудяченко, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online