Новини для українців всього свту

Wednesday, Jan. 20, 2021

Корній Грицюк: «У нас зараз кожен кричить у свою порожнечу»

Автор:

|

Листопад 25, 2020

|

Рубрика:

Корній Грицюк: «У нас зараз кожен кричить у свою порожнечу»
Корній Грицюк

«Поїзд: Київ-Війна» — повнометражний документальний фільм, де відсотків 90 дії відбувається у потязі «Київ-Костянтинівка». Про цю стрічку, її героїв і можливість діалогу розповів Корній Грицюк, її режисер.
— Як виникла ідея фільму?
— Я з Донецька. Маю багато родичів, котрі залишилося на непідконтрольних територіях. Із 2014-го постійно когось проводжав із Києва на цей потяг чи зустрічав із нього. Часто чув, що казали люди з цього потяга, чув, що їх хвилює. Були з антиукраїнською позицією, були ті, хто їхали воювати за Україну. І мені захотілося зробити фільм про цей потяг між Києвом і Донбасом, або між миром та війною.
— Війна є лише на фронті, чи й ментальна війна між цими людьми, а, може, між сходом і заходом?
— Люди всюди однакові. Я давно живу у Києві. Кожні канікули приїздив до Львова. Всюди почуваюся. як удома. і для мене Україна справді єдина. Різниця є для людей, котрі ностальгують за радянським минулим або для малоосвічених. Таких людей багато по всій Україні, але 2014 року так сталося, що вибухнув саме Донбас. Дехто повірив у Новоросію, але їх не було багато. Більшість донеччан ніколи не вважали Росію своєю другою батьківщиною. Ментальна війна, звісно, є, але на боці України набагато більше людей навіть на Донбасі.
— Чи довго ви збирали діалоги, монологи, що звучать в фільмі?
— Ми знімали з серпня по жовтень 2019-го — 30-35 поїздок між Києвом і Костянтинівкою. Я відразу розумів, що не хочу робити фільм, де всі будуть казати: «Слава Україні!» та співати гімн. Я хотів показати реальну ситуацію. Для мене цікаво, як люди з одного боку говорять про фашистів в Україні, а з другого легко озвучують такі думки вголос на українській території. Це ж не логічно. Якщо фашисти, то має бути страшно. А якщо можна легко про все говорити, то які ж тоді фашисти? У потязі я спілкувався з прихильниками терористичних «республік», але навіть вони визнавали, що в потязі, який їде територією України, можуть бути відвертішими, коли розмовляють про політику, ніж у Донецьку. Вони розуміють, що тут працює закон, що тут безпечніше. Тобто в нас демократія та свобода слова працюють. Але доволі зверхньо заявляли, що в українській державі панують хаос та анархія, якщо можна говорити будь-які речі і тобі нічого за це не буде. Мабуть, це відбувається ще й тому, що з 2014 року багатьох терористів чи сепаратистів, злочин який довели, не покарали.
— В чому помилка нашої держави? Коли відбулася точка неповернення?
— В останню неділю серпня у Донецьку відзначали День шахтаря та День міста. Це часто збігалося зі святкуванням Дня Незалежності. Скільки себе пам’ятаю, День Незалежності був лише формальним святом, для якого місто мало що робило, туди мало людей завжди приходило. А на День міста було помпезно, з феєрверками. Ще з 1990-х плекали такий містечковий патріотизм, коли День міста був важливішим, ніж день держави. Гадаю, цю точку пройшли старші покоління в 1990-х, коли Донбас навіть ментально відокремився від держави і його віддали місцевим феодалам. Та якщо говорити про молоду генерацію, ніхто з моїх друзів не залишився в Донецьку. Тому зараз потрібно найбільше вкладати в молодь.
— Ви зараз налаштовані оптимістично, чого не скажеш про вашу попередню роботу «Безлюдна країна»…
— Якщо «Поїзд Київ-Війна» — це рефлексія на події, які відбуваються зараз, то «Безлюдна країна» розмірковує над однією з проблем, це фільм-попередження. Багато людей зараз їде з України. Зрештою, ми багато десятиліть жили за «залізною завісою» та не мали можливості вільно пересуватись світом. Для іноземців є нормальним вчитися в одній країні, працювати в іншій, потім повернутися додому, а для нас це ще дивина. Мій фільм про те, що держава має думати, як цих людей повертати.
— «Безлюдна країна» — ігрове кіно, а «Поїзд Київ-Війна» — документальне. Не було спокуси на основі почутих розмов написати сценарій ігрового фільму?
— Була спокуса. Я довго над цим думав. Але потім дійшов висновку, що ми про цю війну час від часу забуваємо. Фактично тих, хто не пов’язаний із Донбасом чи армією, війна мало зачіпає. У Вірменії після початку бойових дій чоловіків до 50 років поставили на облік та заборонили залишати країну. В нас війна з 2014 року, але можна спокійно займатися іншими речами й її не помічати. Тож мені захотілося, щоб про неї нагадали не актори, а люди, котрі з цією війною зіштовхуються щодня.
— Чи багато історій довелося відкинути при монтажі?
— Все, що емоційно зачепило найбільше, увійшло у фільм. Іноді повертаюся думками до розмови з жінкою з Краматорська. Вона росіянка за походженням, але дуже любить Україну, в неї в родині по-різному ставляться до цього. Дуже хотілося вставити її історію у фільм, але з довгої розмови нічого не можливо було викинути, а для фільму вона надто довга. За цією героїнею дуже шкодую. Насправді матеріалу стільки, що можна змонтувати ще один фільм.
— Фільм дуже концентрований, весь час тримає в напрузі. Зумисне зробили його саме таким?
— Його можна було сповільнити. Додати краєвиди за вікном тощо. Але я не хотів штучно розтягувати. Більша частина стрічки знята в нічному потязі, коли не так багато часу є на розмови.
— Чому назва «Київ-Війна», а не «Мир-Війна»?
— Погоджуюся, що назва «Мир-Війна» була б і зрозумілішою, може, й банальнішою. Але і волонтери, і військові називають цей потяг саме «Київ-Війна». То один із неологізмів, які ми до 2014 року не вживали, а зараз вони стали звичними. Але в підсвідомості, природно, звучить «мир-війна».
— Виникають конфлікти у цьому потязі?
— Не те, щоб конфлікти. Основна проблема тих розмов, що вони нічим не закінчуються. Звісно, розумію, що вони не мають відразу закінчитися бійкою, або братанням. Біда в тому, що в нас зараз кожен кричить у свою порожнечу. І ми більше зосереджені на тому, що нас роз’єднує.
— Ваш фільм може стати поштовхом до розмови?
— Хотів би, щоб фільм ним став. Дуже хотів би, щоб його подивилися в Донецьку. Сподіваюсь, що він зможе стати початком діалогу. Це фільм-дискусія. Люди не хочуть чути один одного з різних причин. Хтось травмований, хтось зазнав непоправних втрат, хтось просто категоричний. В них фільм може викликати відразу. Але я вірю, що більшість людей зможуть його подивитись. Може, їм захочеться зателефонувати своїм родичам у Донецьк, чи Луганськ, чи Крим.
— Ви доводите глядача до лінії розмежування, чи не думаєте зазирнути далі?
— Мені було б цікаво подивитися фільм про теперішнє життя у Донецьку. І хотілося б зняти такий фільм. Але я не був там із 2014 року, тож не можу себе назвати свідком подій. Якщо робити чесний фільм, треба пожити там, отримати досвід. Я зараз цього зробити не можу.
Розмовляла Катерина Сліпченко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply