Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Катерина Ющенко: «Україна — у великій небезпеці»

Автор:

|

Жовтень 09, 2014

|

Рубрика:

Катерина Ющенко: «Україна — у великій небезпеці»

Катерина Ющенко

У травні ц. р., коли я була спостерігачем на президентських виборах в Україні, у мене була можливість зустрітися з давньою подругою Катериною Ющенко, колишньою першою леді України. Ми знайомі з початку 1980-х, коли я очолювала Kомітет оборони людських прав у Філадельфії, а вона була головою бюро UNIS Українського конґресового комітету Америки (УККА) у Вашинґтоні. Ми співпрацювали під час її роботи у Держдепартаменті, у Бюро з прав людини, у Білому домі. Улітку 1991-го Катя переїхала в Україну, де працювала з Фондом Україна-США й очолювала представництво KPMG Barents Group Consulting. Вона вийшла заміж за Віктора Ющенка, голову Національного банку України, 1998 року. У них — троє дітей. З 2005-го Катя очолює Наглядову раду Фонду «Україна 3000».
— Як ви оцінюєте те, що відбувалося в Україні останнім часом…
— Відтоді, коли Україна стала незалежною, шість останніх місяців були для неї найважчими. Бували періоди, важчі політично й економічно, але вперше починаючи з 1991-го український народ зіштовхнувся з іноземною інтервенцією, страхом подальшого вторгнення, коли люди повинні були ціною власного життя здобувати свободу та незалежність.
Ми пережили величезний діапазон емоцій — від страху до гордощів, від гніву до радості. Наші серця розриваються від того, що молоді українські вояки гинуть під час цієї війни. Були дні, коли ми думали, що ось-ось розпочнеться вторгнення до Києва й інших міст. Нашим дітям у школі казали дивитися на небо, де будь-якої миті могли з’явитися іноземні літаки; дітей змушували брати участь у численних навчаннях із безпеки людини. Ми були шоковані пропагандою Кремля проти нас. І зневажаємо тих українців, котрі перейшли на бік ворога.
Але ми також спостерігаємо те, як наші громадяни обстоюють свої права, ризикують своїм життям і стають героями. Деякі наші співвітчизники, котрі раніше навіть не чули вітання: «Слава Україні!», тепер упевнено відповідають: «Героям слава!» — і чи не щодня співають гімн. Дехто з них дотепно та з гумором ганьбить загарбників.
Флеш-моби, збір коштів для армії, безліч нових неурядових організацій — це все є ознакою зрілості суспільства. Кожна із цих дій — від будівництва пам’ятника «Небесній сотні» до відправки бронежилетів для українських вояків, вступу до лав Національної гвардії — є кроком у процесі державотворення.
— Якими були ваші думки під час ескалації кризи?
— Я почуваюся засмученою через те, що мій чоловік Віктор Ющенко, зустрічаючись 2012-го та 2013 року з європейськими й американськими політиками та представниками засобів масової інформації (ЗМІ), витратив багато часу на те, аби попередити їх про наслідки непідписання угоди між Україною та Європейським Союзом (ЄС). ЄС висував такі умови, на які український Президент не міг погодитися. Віктор намагався пояснити, що реформи, які Європа хотіла бачити в Україні, здійснюватимуться внаслідок підписання угоди, а не як умова її підписання.
Дехто з іноземних лідерів рекомендував відкласти підписання на рік або й більше. Але мій чоловік сказав їм чітко: якщо Україна не підпише Угоди про асоціацію 29 листопада, Путін буде діяти негайно, і протягом кількох тижнів і місяців Україну втягнуть у російську орбіту так далеко, що з неї вже важко буде вийти.
Те, що його не послухали, — одна з причин нинішніх проблем. Проте я вважаю, що український народ вийде із цих важких часів сильнішим, патріотичнішим і згуртованішим. Але я також гадаю, що Кремль продовжуватиме свій тероризм, поки його не зупинять українська армія та народ, а також відповідна європейська й американська реакції. Я також думаю, що ми спостерігаємо початок кінця путінського режиму.
— Чи ви брали участь у Майдані?
— Так. Мої діти та я бували там дуже часто. Щонеділі ми з родиною брали участь у народних вічах. Жертвували гроші, носили ящики з медом, цитринами, чаєм, домашнім варенням, їжею, одягом, ліками, засобами гігієни. Справжнім натхненням було йти до Свято-Михайлівського собору і бачити сотні людей із усіх верств суспільства, котрі працювали добровольцями, несли мішки різних пожертв. Хтось приїжджав на «мерседесах», хтось — у дешевих старих автомобілях, хтось ішов пішки — молоді та старі, україно- та російськомовні.
Це був надзвичайний досвід. Я провела кілька ночей на Майдані. Особливо пам’ятаю ніч проти 11 грудня, коли активісти думали, що «Беркут» штурмуватиме Будинок профспілок, і закликали усіх киян прибути туди. Я вийшла з дому о першій ночі й одразу ж пішла за міліцейський кордон порозмовляти з генералами. Повернулася додому о п’ятій ранку, змерзла та втомлена, натхненна й водночас засмучена побаченим і пережитим. Наша 15-річна Софія в той час не ходила до школи, бо працювала в наметі «Карітасу», готуючи канапки та роздаючи чай. В її віці то був важливий досвід. В десятому класі вона планує виконати проект про людей, котрих зустріла там.
— Яку ваш чоловік брав участь у розвитку цієї політичної ситуації?
— Мій чоловік долучався на вищому рівні — він постійно зустрічався або розмовляв телефоном із європейськими й американськими політичними лідерами, писав статті, консультував українських політиків, працював із деякими молодими людьми з Майдану. У ніч на 11 грудня, яку я провела на Майдані, він телефонував і попереджав всіх політичних лідерів, аби не вдавалися до насильства. Він намагався вплинути на події в січні та лютому. Але було досить багато політиків і бізнесменів, зацікавлених в ескалації насильства.
— Що відчуваєте, коли чуєте критику президентства вашого чоловіка?
— Віктор домігся набагато більшого, ніж усі вважають. Війна, яка ведеться відкрито 2014-го, велася проти нас у 2004-2010-х рр. Просто методи були іншими — отруєння, внутрішня та зовнішня пропаганда, провокації, саботаж, підкуп політиків і журналістів. Попри зусилля парламенту, Кабінету Міністрів і ЗМІ, які жорстоко виступали проти його політики, а також нової Конституції, що різко обмежила його повноваження, Віктор зробив дуже багато в ділянках економічної, соціальної та правової реформ, міжнародних відносин, демократії та свободи, національно-культурної єдності й відродження.
— Чи можете навести приклади?
— За час президентства мого чоловіка загальний обсяг іноземних інвестицій в Україну збільшився в чотири рази — з 8,4 млрд USD 2004-го до 35,7 млрд USD — 2008-го, що склало майже 1 млрд USD на місяць в 2005-2007 рр. Україна вступила до Всесвітньої організації торгівлі, яка спростила доступ вітчизняних товарів на ринки більш ніж 180 країн. Ми отримали статус країни з ринковою економікою в ЄС, а США скасувала поправку Джексона-Веніка, яка стосувалася торговельних обмежень.
Після тривалого падіння валового внутрішнього продукту з 1991-го по 2000 рік економічні реформи Ющенка як прем’єр-міністра принесли стійке зростання в середньому на 7 % на рік, аж до економічного спаду 2008 року. Середня заробітна плата збільшилася вдвічі, а пенсії піднялися на 500 %. Число малих і середніх підприємств зросло, було створено майже 4 млн нових робочих місць.
Віктор енергійно лобіював приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО, але опозиційні партії та Росія заблокувала всі ці зусилля. Так само він шукав збільшення фінансування для армії та сильнішої реакції світу на російське вторгнення до Грузії, але, знову таки, інші партії люто виступали проти його політики. Намагаючись привести нас до Європи по всіх фронтах, він отримав право на проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні.
У соціальній галузі Віктор збільшив фінансову підтримку молодим матерям, що призвело до збільшення народжуваності на 20 % з 2004-го по 2008 рік. У галузі освіти він домігся приєднання України до Болонського процесу, унаслідок чого європейські навчальні заклади визнають українські дипломи та ступені, і започаткував зовнішнє незалежне тестування з метою усунення корупції при вступі до університетів. Він також наполягав на викладанні етики в школах, підвищення заробітної плати для вчителів. Лікарні отримали мільйони доларів у вигляді сучасного обладнання, а Міністерство охорони здоров’я розпочало реорганізацію медичної допомоги, щоб привести її до європейських стандартів і зменшити рівень корупції.
Один із ключових пріоритетів діяльності мого чоловіка полягав у тому, щоби скоротити число дітей-сиріт в Україні та перевести їх до дитячих будинків сімейного типу замість великих установ. Збільшилося фінансування для дітей-сиріт та інвалідів, його спрямували більше на дітей, ніж на установи.
— Скажіть, будь ласка, як Президент Ющенко намагався подолати корупцію?
— Віктор доручив чотирьом впливовим особам почати боротьбу з корупцією на всіх рівнях: Юрію Луценку на посаді міністра внутрішніх справ, Олександру Турчинову як голові Служби безпеки України, Петрові Порошенку на посаді голови Ради з національної безпеки й оборони, а Роману Зваричу як міністру юстиції. Президент не мав повноважень змінити генерального прокурора. 2005 року 19 тис. осіб, котрі працювали у державному секторі, були замінені, проти них було відкрито 1,2 тис. карних справ.
Дуже часто, люди, котрі активно повставали проти Віктора, робили це тому, що він зупинив їхні незаконні оборудки. Мій чоловік зробив усе, що міг, аби покласти край корумпованим відносинам між грошима та владою, але в нашій країні гроші зазвичай виграють.
Для мого чоловіка демократична Україна була основним пріоритетом, він двічі провів прозорі вибори – 2006-го та 2009 року. У нашій країні політиків, які не намагаються незаконно вплинути на вибори на свою користь, майже немає. Треба визнати, що протягом усього терміну президентства Віктора журналісти мали повну свободу. Нарешті, Віктор твердо вірив і досі вважає, що Україна не буде рухатися вперед, поки її народ не стане згуртованішим і відданішим своїй країни. Саме тому він сприяв розвитку мови, культури, об’єднанню Церков і відновленню національної пам’яті.
— Повернімося до теми Майдану. Як ваш Фонд «Україна 3000» реагував на його потреби?
— Наш фонд, бюро якого розташоване у безпосередній близькості до Майдану, був домівкою для близько 20 демонстрантів, студентів, лікарів і медсестер протягом усього Майдану та після його завершення. Ми пожертвували понад 50 тис. грн у вигляді медичного обладнання та медикаментів.
Лікар-педіатр Віра Павлюк, голова медичного департаменту нашого фонду, працювала у медичному наметі на вул. Грушевського й двічі дивом уникла поранення пострілами, вибухами і нападу «Беркута». Вона влаштувала для багатьох з поранених таємне лікування у різних лікарнях, організувала заміну тазостегнового суглоба для одного з постраждалих демонстрантів.
Наш фонд разом із Асоціацією допомоги Україні в Каліфорнії відправив на оздоровлення 20 дітей поранених героїв до літнього табору у Швеції, оплативши їм авіаквитки. Зараз фонд розпочне нову програму пошуку можливостей лікування за кордоном для українських вояків, поранених під час проведення Антитерористичної операції, котрі не можуть отримати належного лікування в Україні.
— Яка мета вашого фонду?
— Фонд «Україна 3000» є одним із найбільших в Україні, з точки зору загального обсягу наданої допомоги, і єдиний із великих фондів, не пов’язаний з якоюсь однією багатою людиною. Як і більшість фондів на Заході, ми шукаємо фінансування з багатьох джерел і передаємо кошти у ті галузі, які вважаємо важливими. Основна мета фонду — заохочення громадянської участі у вирішенні нагальних проблем у галузі охорони здоров’я, освіти, історії та мистецтва. За совєтських часів усі ці галузі були монополізовані державою, тобто вирішувалися «згори донизу». Ми прагнемо допомогти українському суспільству долати соціальні проблеми через громадські організації, церкви, батьківські та студентські групи, опікунські ради у лікарнях і школах тощо, тобто сприяємо ініціативам «знизу догори».
Від самого початку ми відчували, що важливо подати приклад іншим громадським організаціям у питаннях прозорості та підзвітності. Ми були однією з перших організацій, що звітувала публічно про всю діяльність, проекти і витрати на офіційному сайті. Ми були серед ініціаторів створення Асоціації благодійників України, яка об’єднує 44 благодійні організації по всій Україні, допомагає встановити стандарти діяльності та сприяти комунікаціям між організаціями благодійного сектора.
З 2005-го Фонд «Україна 3000» залучив і витратив більш як 40 млн USD на закупівлю обладнання та медикаментів, надання стипендій, премій і нагород, видавництво книжок, виробництво фільмів, а також організацію різних заходів як в Україні, так і на міжнародному рівні. Ми підтримували діаспорні програми в Росії, країнах Балтії, Грузії та Латинській Америці. Надали сотні тисяч доларів прямої допомоги фізичним особам, котрі зверталися до фонду. І це — не беручи до уваги кошти, залучені для будівництва надсучасної дитячої лікарні, яким займався окремий фонд.
— Чи є «Україна вчора» частиною роботи вашого фонду?
— Так, «Україна вчора» є життєво важливим компонентом «України 3000». Від 2005 року наш Центр розвитку музейної справи нагородив стипендіями більш ніж 100 музейних працівників України, щоби допомогти їм проводити дослідження й організовувати виставки. Це — високоосвічені люди, справжні фахівці, але їхня робота є низькооплачуваною. Ми скерували багато музейних працівників за кордон для ознайомлення та стажування.
Уже вісім років проводиться щорічний конкурс на визначення найбільш інноваційних і успішних нових музейних проектів, ми надаємо грошові премії переможцям. Центр створив бібліотеку з більш ніж 2 тис. видань для музейних працівників, зараз вона розміщується у «Мистецькому арсеналі».
Ми також переклали українською мовою дослідження з західного музейного менеджменту та маркетингу. Видаємо журнал «Музейний простір», а інтернет-портал «Музейний простір» має понад тисячу відвідувачів щодня. Ми тісно співпрацювали з Польським інститутом в Києві, USAID і багатьма іншими міжнародними організаціями. Я пишаюся тим, що ми отримали великий грант від Фонду Сороса в Нью-Йорку на підтримку роботи Центру розвитку музейної справи.
2006 року Фонд «Україна 3000» створив Українську кінофундацію й отримав для України право відкривати свої павільйони на Канському та Берлінському кінофестивалях. Були проведені українські кінопокази у Швейцарії, Швеції, Польщі, Росії, Франції й інших країнах. Ми публікували щорічні інформаційні брошури про нове українське кіно, оцифрували усі фільми класика українського кіно Олександра Довженка. У рамках програми «Уроки історії» організовували конференції та міжнародні виставки, створювали фільми, видавали книги з таких важливих тем, як Голодомор, знищення духовності, примусова праця українців за кордоном, Українська повстанська армія, Чорнобильська трагедія.
— Як ваш фонд сприяв поширенню інформації про Голодомор?
— Фонд був першою організацією в Україні, яка публічно почала вшановувати пам’ять жертв Голодомору ще 2001 року, започаткувавши традицію запалення свічок біля першого пам’ятника Голодомору поблизу Свято-Михайлівського собору. У наступні роки ми зібрали понад 6 тис. свідчень людей, котрі пережили Голодомор; видавали книги і знімали фільми. Нашу виставку про Голодомор було перекладено вісьмома мовами, вона демонструвалася у більш ніж 20 країнах світу і багатьох містах України.
2006-го ми провели міжнародну конференцію, присвячену роковинам Чорнобиля, участь у якій узяли такі високоповажні особи, як Генеральний секретар ЮНЕСКО Коїчіро Мацуура, перша леді Польщі Марія Качинська та письменник Пауло Коельо. Щороку ми підтримуємо різні форуми та ярмарки видавців в Україні. Ми пожертвували понад 100 тис. книг для бібліотек, шкіл і лікарень по всій Україні, самі видали понад 20 різних книг. Ми надали великий грант, аби допомогти товариству «Меморіал» створити музей і виставки, присвячені українським повстанням в 1920-х рр. Це — далеко неповний перелік наших музейних та історичних проектів.
— Якось ви сказали, що ваші улюблені проекти були в галузі освіти…
— Так, у нас були три основні програми в цій галузі. Мій улюблений проект «Добро починається з тебе» заохочує школярів і студентів до участі в благодійній діяльності. Упродовж семи останніх років ми спостерігали за понад 2,6 тис. благодійними проектами в школах по всій Україні, у яких були задіяні десятки тисяч школярів.
Я так зворушена дітьми, котрі відкрили свої серця, розробили та впровадили численні соціальні проекти, такі як підтримка дитячих будинків, відвідування центрів для літніх людей, прибирання кладовищ і парків, сприяння українській культурі тощо. Більш ніж 10 тис. молодих людей узяло участь у нашому конкурсі «Новітній інтелект України», де ми нагороджуємо школярів і студентів за есе, у яких вони надають рекомендацій щодо вирішення ключових соціально-економічних проблем в Україні.
Кілька років поспіль ми проводили освітні форуми «Артеківські діалоги» для сотень вчителів, шкільних адміністраторів та іноземних гостей з метою обговорення питань модернізації та вдосконалення української школи й освіти.
— Пам’ятаю, ви відвідували Університет Піттсбурга для переймання досвіду в галузі охорони здоров’я. Чи не були питання покращення медицини основною сферою роботи Фонду «Україна 3000»?
— Справді, значну частину нашого часу, зусиль і фінансів було витрачено на лікування та поліпшення охорони здоров’я дітей України. Наша програма «Від лікарні до лікарні» підтримує 25 дитячих лікарень, по одній в кожній області України. Ми пожертвували понад 40 млн USD у вигляді устаткування, ліків і ремонтних робіт в цій лікарні, відправили близько 150 українських лікарів до США на стажування. 100 лікарів пройшло стажування у лікарні Cedars Sinai за програмою, організованою за підтримки наших фантастичних партнерів — Асоціації допомоги Україні в Каліфорнії.
Ми проводимо реґулярні онлайн-конференції, сприяємо візитам в Україну іноземних лікарів для проведення навчання в Україні, встановлюємо партнерські стосунки для українських дитячих лікарень зі шпиталями США, Швейцарії, Польщі, Франції, Австрії й Ізраїлю. Наша співпраця з компанією McDonalds триває вже протягом восьми років. Разом ми зібрали понад 2,3 млн USD під час акції «День щаcтя» в «Мак-Дональдз». Закупили неонатальне, кардіологічне й травматологічне обладнання для 55 лікарень по всій Україні.
Цього року були змушені скасувати нашу допомогу кримським лікарням, зараз очікуємо нагоди довезти устаткування до Донбасу. Програма «Радість дитинства — вільні рухи», яка проходила у 2006-2010 рр. і фінансувалася компанією «ТНК-ВР Україна», надавала реабілітаційні послуги та медичну допомогу дітям із церебральним паралічем. Завдяки нам 1,42 тис. дітей із ДЦП пройшли курс реабілітації в Трускавці, в одній із найкращих світових клінік. Ми створили першу базу даних, до якої увійшли 17,5 тис. дітей, які страждають на цю хворобу, і надали ґранти 63 реабілітаційним центрам у 19 областях України, які опікуються дітьми з ДЦП.
— Було багато негативної та суперечливої інформації щодо «Дитячої лікарні майбутнього». Що насправді відбулося з нею?
— Дозвольте спочатку дещо пояснити, а потім я подам факти. Я ініціювала цей проект із трьох причин. По-перше, наша друга дитина заразилася небезпечним для життя респіраторним вірусом у лікарні Києва одразу після народження 2000-го. Таким чином, я особисто мала змогу стикнутися з допотопним обладнанням і страшними умовами лікарні «Охорони матері і дитини» (ОХМАТДИТ). Віктор тоді був прем’єр-міністром, і саме тоді я дала обіцянку, що поліпшення охорони здоров’я для дітей в Україні стане одним із моїх головних завдань.
По-друге, коли мій чоловік став Президентом, до мене негайно почали звертатися дуже багаті люди, котрі запитували, куди вони «мають дати гроші». Виявляється, існувала практика здійснення платежів на іноземні приватні банківські рахунки ключових політиків і їхніх дружин. Я спочатку була приголомшена, але потім вирішила, що треба сказати їм: якщо вони бажають, то вони можуть відправити гроші, але не на таємний особистий рахунок, а відкрито, на українські банківські рахунки для створення сучасної дитячої лікарні.
По-третє, лікарня, яку ми хочемо збудувати, не була якоюсь нездійсненою мрію. Це був, в основному, тип дитячої лікарні, який ви знайдете фактично в будь-якому середньому або великому місті США, Канади чи Європи. Українські сім’ї витрачають понад 100 млн USD щороку на лікування дітей за кордоном. Ми вважали, що ці гроші мають бути витрачені в Україні, що Україна повинна мати можливість лікувати своїх власних дітей. 2005-го я відвідала невелику онкологічну лікарню для дітей, яку дружина президента Польщі Йоланта Квасневська побудувала у Ґданську, і вирішила, що ми могли би зробити те саме, але нам потрібно щось масштабніше.
— Чи отримав ваш амбітний проект підтримку з боку народу України?
— Із проектом створення лікарні ми звернулися і до українських меценатів, і до простих громадян. Провели збір коштів, підписали з урядом угоду, яка передбачала, що наш фонд працюватиме з Міністерством охорони здоров’я, щоби проаналізувати потреби, профінансувати архітектурний проект, придбати деяке обладнання й організувати навчання для лікарів і медсестер. Держава надасть землю, здійснить фактичне будівництво та купить іншу частину необхідного обладнання. Коротше кажучи, це було державно-приватне партнерство.
Був створений окремий фонд, аби зібрані гроші витрачалися цілеспрямовано та прозоро. Сформували Наглядову раду з головних учасників, спонсорів і представників ЗМІ. Спочатку ми розглядали можливість відремонтувати ОХМАТДИТ. Але західні експерти сказали нам, що буде дешевше та набагато ефективніше почати з нуля, а не працювати з руїнами будівлі, якій на той час було майже сто років й яка була розташована у перевантаженому центрі міста.
Наш конкурс на найкращий архітектурний проект транслювався по телебаченню у вигляді відкритого тендеру. Журі очолив лікар із Сієтла, до нього також увійшли європейські й українські лікарі. Переможцем став британсько-французький консорціум. Їхня конструкція, яка була дуже сучасною й екологічно безпечною, в кінцевому підсумку отримала численні міжнародні нагороди. Ми також провели відкриті та прозорі тендери на закупівлю обладнання, і наші постачальники зазначили, що вони були найчеснішими та найвідкритішими з того, що вони бачили в країнах колишнього совєтського блоку.
— Але чому почалися проблеми? Й які саме?
— Будівництво великої лікарні, зміна стандартів і необхідність працювати зі застарілою медичною бюрократією Україні стали справжнім жахіттям. Наші юристи повинні були отримати більш як 300 дозволів і документів на всіх рівнях державного управління. Нас постійно зупиняли листами: що ми, мовляв, плануємо вирубати занадто багато дерев, що будуємо занадто близько до обсерваторії, що наші палати не задовольняють стандарти, передбачені законодавством 1960 року тощо.
Багато людей вважало, що можна просто ігнорувати ці проблеми й що мій чоловік міг запросто вирішити їх за допомогою кількох телефонних дзвінків. Але ми мали працювати за правилами та робити все легально. Кожен крок, який ми робили, був під пильною увагою нашої політичної опозиції й упереджених ЗМІ, багато сил і грошей було витрачено, щоби дискредитувати наш проект.
2008-го Кабінет міністрів не виділив коштів, обіцяних на проект. Ми домовилися, що будемо використовувати частину зібраних грошей для початку будівництва, хоча це була не наша роль. А 2010 року Янукович повністю припинив будівництво. Замість цього він виділив величезні державні кошти, щоби відновити ОХМАТДИТ. Як ми й очікували, той проект мав чималі перевищення бюджетів, був корумпованим і закритим і наразі залишається незавершеним. Тим часом, ми на 26 млн. грн. придбали діагностичне, хірургічне, неонатальне обладнання й апаратуру для надання невідкладної допомоги для Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, а також Інституту раку. Знаю, що надсучасна дитяча лікарня необхідна Україні й вона має бути побудована. Дуже сумно, що все це триває так довго, адже ціною питання є дитячі життя. Радію, що нинішній міністр охорони здоров’я сказав про необхідність відновити наш проект і заявив, що хотів би залучити до нього — знову ж таки, іти шляхом державно-приватного партнерства.
— Мабуть, дуже боляче бути звинуваченим у незаконному привласненні коштів?
— Ви не можете собі уявити, як прикро чути, що люди звинувачують нас у привласненні коштів, коли наш фонд витратив на цей проект так багато часу та доклав стільки зусиль і коли насправді я вклала багато моїх власних грошей у цей проект. Усі перевірки, через які ми пройшли, усі журналістичні розслідування довели, що жодна копійка коштів не пропала.
— Озираючись назад, що б ви зробили інакше?
— Іноді думаю, що мала би бути менш наївною, більш цинічною, але, правду кажучи, не хотіла би стати цинічною. Я — оптиміст, навіть ідеаліст, особливо в тому, що стосується України. Можу чесно сказати, я багато і плідно працювала протягом тих п’яти років, коли мій чоловік був Президентом України. Я використовувала усі свої знання та контакти для промоції України, діяльності мого чоловіка та соціальних завдань фонду. Переконана, що наш фонд досяг неймовірного за дуже короткий час. Якби мені довелося зробити це знову, я вимагала би від фонду втілювати багато невеликих проектів на допомогу лікарням, це було би легше зробити, враховуючи політичні обставини того часу.
— Чи тепер, коли на вашу родину не тиснуть обмеження політичних посад, ви можете зробити більше для України?
— Мій чоловік активно працює у рамках інституту, який він створив для просування політичних завдань, що їх він реалізовував, будучи Президентом, прем’єр-міністром і головою опозиції: це — європейська інтеграція, національна єдність і національне відродження. Кілька місяців тому він опублікував свої мемуари «Недержавні таємниці». Нещодавно влаштував виставку з власної колекції українських старожитностей у Софійському соборі в Києві.
Він побудував п’ять храмів і наразі будує ще два, в яких відбуватимуться богослужіння Української православної та Греко-католицької церков. Він також планує створити два етнографічних музеї в Києві та Карпатах. Окрім цього, він приділяє багато часу вихованню в молоді патріотизму.
А я, як і раніше, беру активну участь у проектах фонду «Україна 3000» у сферах охорони здоров’я, освіти, історії та мистецтва. І Віктор, і я відвідуємо міжнародні конференції, виступаємо в університетах, намагаємося пояснити іноземним політикам, що саме відбувається в Україні.
— Що би ви порадили нинішній першій леді?
— Ці п’ять років для мене були чудові, але водночас важкі та повчальні; успішні і водночас болючі. Я любила мандрувати всією Україною, відвідувала велику кількість лікарень, шкіл, музеїв, зустрічалася з багатьма людьми. Це була справді велика честь — представляти Україну, коли ми виїжджали за кордон або приймали іноземних гостей. Це було задоволення від зробленого та щире бажання щось змінити. Я відчувала велику відповідальність мого статусу та працювала не покладаючи рук.
Марина Порошенко як перша леді виконає своє завдання якнайкраще, вона — мудра, серйозна, стильна, працьовита та добра жінка. Вона буде представляти свого чоловіка й нашу країну з гідністю. І вона знає, що якщо у неї є якісь питання, то завжди може зателефонувати до мене по пораду або просто поспілкуватися.
— А що має робити діаспора у цей час?
— Україна перебуває у великій небезпеці, і нам потрібна підтримка всіх наших друзів і співвітчизників за кордоном. По-перше, діаспора повинна заохочувати свої уряди підтримувати Україну у дипломатичному, фінансовому та військовому стосунку. Західні уряди та громади повинні розуміти, що зараз на карту поставлено майбутнє не тільки України, а й Європи та всього світу. Великий бізнес чинить тиск на уряди, щоб ігнорувати ситуацію в Україні. Тому нам необхідно забезпечити політичну противагу цьому тиску.
По-друге, діаспора має викривати величезну пропагандистську брехню Кремля та створювати свою власну інформаційну мережу. Вони мають голосно розповідати нашу історію на конференціях, в оглядах, листах до редакції, у Facebook, блогах тощо. Важливо, щоби Росія заплатила світову ціну за свої незаконні та насильницькі дії. Один дипломат сказав мені, що здивований тим, що українці в усьому світі не проводять мирних сидячих страйків під кожним російським посольством і консульством щодня, а не раз на місяць або на тиждень.
Розмовляла Уляна Мазуркевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...