Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 26, 2018

Йонас Охман: «На Донбасі дуже дивна війна, а Путін зайшов не лише в Україну»

Автор:

|

Квітень 26, 2018

|

Рубрика:

Йонас Охман: «На Донбасі дуже дивна війна, а Путін зайшов не лише в Україну»

Йонас Охман (позивний «Панда») — кінодокументаліст і журналіст, один зі засновників міжнародного волонтерського проекту Blue/Yellow, мета якого — допомога українській армії.

«Люди, котрі реально воюють і вбивають ворогів, не піаряться»
— Розкажіть, із чого все почалося? Адже ви живете в Литві, чому вперше поїхали на Донбас?
— Я швед, але живу в Прибалтиці більше десяти років. Як журналіст, перекладач і документаліст працював над документальними фільмами, зокрема з історії. Студентом я був у Литві під час так званого литовського Майдану, коли 1991-го країна оголосила незалежність від Радянського Союзу. Ті події справили на мене дуже сильне враження, самі розумієте, то й досі там живу. Литва — маленька і дуже цікава країна. Коли почався Майдан, я як і кожна людина в Прибалтиці й особливо в Литві, відразу збагнув, що відбувається. Це зовсім не те саме, що Помаранчева революція. Я розумів, що щось дуже інтенсивно змінюється, хоча і не знав, що конкретно. У Швеції я служив у спецпідрозділі розвідки, тому знаю всі ці радянські та російські технології. І коли побачив у Криму тих «зелених чоловічків», одразу ж второпав, що саме бачу: це ж Головне розвідувальне управління, Федеральна служба безпеки (ФСБ) Російської Федерації (РФ), це ж… Боже милий! Я зрозумів, що Путін прийшов, і не лише в Україну. Що буде далі? Залежить і від того, що роблю, наприклад, я. Якщо в Україні все скінчиться погано, тоді у нас, у Прибалтиці, також почнеться щось недобре. А я там живу і не дозволю цього! Отже, треба щось робити. І тоді ми з друзями спочатку в Литві, а потім в Україні влітку 2014 року почали допомагати. Спочатку все було стихійно: пакети медикаментів, наприклад, передавали. Але досить швидко знайшли хороші контакти з людьми і стали працювати серйозніше. У нас є одна велика перевага — легше збирати ресурси. По-перше, люди заможніші, а, по-друге, вони розуміють небезпеку ситуації. Під час боїв за Донецький аеропорт ми вже добре налагодили діяльність: привозили прилади нічного бачення, приціли, різні медикаменти («цеалокс» тощо). Ми знали потреби та привозили, що було потрібно.
— Як змінилася ситуація загалом за цей час?
— Найцікавіше — люди, котрі реально воюють і вбивають ворогів, не піаряться. Це дуже дивна війна. Зі забезпеченням і досі є різні проблеми. Люди, котрі стоять в першій лінії, потребують особливих речей — термовізії, особливих прицілів, потрібно захищатися від новітніх російських антиснайперських систем. Збройні сили України значною мірою є радянською структурою, це стосується різних аспектів, починаючи від офіцерів, хоча б. Як на мене, треба було звільнити відсотків 90 генералів — їх готували до іншої війні, а на цій вони не вигідні. Зараз це — просто баласт. Те, що зараз відбувається, — війна не генералів, а підполковників і батальйонів, і це стосується обох сторін. Вище вже починається політика.
— Зараз часто приїжджаєте?
— Приблизно раз на місяць на кілька днів. Їду, звісно ж, на Донбас, буваю в Києві, ще кудись іноді заїжджаю. У нашій організації п’ятеро, є ще, певна річ, помічники, спонсори, надійні партнери, з якими можна передати речі. Ми — контргібриди, це такий феномен українського опору.

«Реальної демократії в Україні немає»
— Ставлення звичайних громадян на Заході до всього, що відбувається, змінилося за чотири роки?
— Для Скандинавії, Німеччини, Франції, наприклад, події в Україні — це досі щось далеке та неприємне. А ось для Прибалтики це небезпечно в прямому сенсі слова. Інші ж західні країни — це просто окрема планета, я б сказав. Я зі Західної Європи, жив у багатьох державах, розмовляю різними мовами, і треба розуміти, що досі Східна Європа для Заходу — це територія з іншими правилами, ніби Радянський Союз чи Росія, а водночас і ні.
— Тобто щось незрозуміле десь там…
— Атож. Наприклад, коли збили Boeing, це дуже шокувало. І, незважаючи на очевидність того, хто це зробив, люди намагаються якось це пояснювати, чекають результатів розслідування. Можу чесно сказати, що з бесід із американцями втямив, що вони дивляться на Україну трохи, як на Афганістан. І був змушений визнати, що певна логіка в цьому є. Реальної демократії в Україні немає, нормальних політичних партій також немає, про олігархів узагалі мовчу, ми всі про це знаємо. Хоча я часто буваю тут і відносно недалеко живу, є речі, які мені досі важко збагнути. Наприклад, країна воює, але є дуже багато людей, котрі дивляться на це відсторонено. Коли все ще тільки почалося, було просто жахливо: я їздив у Дебальцеве, Станицю Луганську, Піски, Широкине. Можна списати це на психологічний розлад, але я спокійний швед, коли повернувся звідти, просто хотів схопити балончик, яким малюють графіті, та писати АТО на дорогих машинах. Зараз я звик, звісно, але все одно якось дивно та прикро.
— Як би ви зараз як документаліст зобразили РФ і те, що там відбувається?
— Ще до війни в Грузії я там жив кілька місяців у різних містах — Волгограді, Краснодарі, Пермі. Можливо, не все зрозумів, але це справді хвора країна. Там усе набагато сумніше, ніж в Україні. Бідність, усілякі нісенітниці, якісь незрозумілі речі відбуваються, аґресивні люди… Риторика на телебаченні насторожувала вже тоді. Наприклад, розповідали, що Сталін — нормальний мужик. Зараз спілкуватися з друзями в РФ просто не можу, не можемо знайти спільну мову. Та й узагалі я в списках ФСБ як терорист.
— Вітаю…
— Спасибі, це, певна річ, комплімент. З моїми друзями ФСБ проводила бесіди з приводу того, що не треба спілкуватися ось із цією людиною. Це ж якісь 1930-ті рр.! Як узагалі люди можуть там жити? Капець просто. Моральний клімат нестерпний.

«Навіть якщо зараз Путіна раптом не стане, то нічого не зміниться»
— Як вважаєте, їм подобається така атмосфера?
— Вони не знають, що може бути інакше: альтернативи немає, телебачення працює успішно. Мій знайомий із Латвії нещодавно там був, розказував, що там усе з Путіним — шоколад, майки… Він просто скрізь. В Україні люди не знають, яка саме альтернатива є, але точно знають, що вона існує, і шукають її. У Росії альтернатив немає, хіба що воювати. Кажучи про Росію, часто намагаються розрізняти народ і Кремль, мовляв, це він хоче війни, а не люди. Нічого подібного! Розділяти ці два поняття неправильно, це лише ілюзія.
— Ми не переоцінюємо загрозу, що виходить звідти?
— Росія не така слабка, як ми би хотіли, але й не така сильна, як ми боїмося. Розумом її точно не збагнути. РФ — це не те, щоб окрема планета, але точно інший простір із переконаннями про «русский мір», «імперію», міфами «ми особливі», переконанням про те, що їм потрібен Lebensraum (нім. — життєвий простір; потреба Німеччини в розширенні цього «життєвого простору» була однією з ключових тем у ранніх політичних промовах Адольфа Гітлера, — Ред.). Вони реально так і думають! Навіть якщо зараз Путіна раптом не стане, то нічого не зміниться. Росія — найбільша трагедія Європи ХХ ст.
— Якщо б ви могли щось змінити в Україні, то що б це було? Ви багато їздите, дороги будуть у цьому списку?
— Дороги, це, природно, провал. Я був шокований, коли второпав, що на Західній Україні вони такі ж погані, як і на Донбасі. Це просто жах якийсь! Але я хотів би, щоб в Україні були профспілки, які адекватно працюють. Те, що є зараз, — порожнє місце. Як швед я знаю, що багато наших добрих починань мають коріння саме в роботі сильних профспілок на початку ХХ ст. Потім уже з’явилися і нормальні соціально-демократичні партії. Можливо, Україні підійшла б така ідеологія, бо тутешній варіант капіталізму — просто катастрофа. І ще, враховуючи, що країна воює, хотілося б, аби люди більше допомагали тим, хто воює, наприклад, одному бійцеві або підрозділу зі свого міста. Тому що у війні треба брати участь. Якщо не робити цього, казати, що це не твоя війна… Ну як же, це ж твоя війна! Це і моя війна також. Ось я одержав орден за оборону Авдіївки. Мені бракує слів подяки, не так уже й багато зробив, але все ж… Беручи участь у цій війні, захищаю і себе також. У тих, хто каже, що це не його війна, мовляв, це все Росія, олігархи чи ще хтось, я хочу запитати: а навіщо ти взагалі тут живеш? Геть! Їдь у Росію чи ще кудись, ти тут не потрібен.
Розмовляла Марина Евтушок, «Апостроф»

About Author

Meest-Online

Loading...