Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Jan. 21, 2018

Іван Терлецький: «Я маю українське серце»

Автор:

|

Жовтень 20, 2016

|

Рубрика:

Іван Терлецький: «Я маю українське серце»

о. Іван Терлецький

Священик Стемфордської єпархії о. Іван Терлецький, котрий у 1991-1994 рр. стояв біля витоків відродженої Львівської духовної семінарії Святого Духа, розповів про своє покликання та служіння.
— Як відчули своє покликання?
— Гадаю, що я відчув його ще в дитинстві, коли ходив до парафіяльної школи нашої громади. Це були сестри-василіянки. Почав служити вівтарним дружинником вже в третьому класі. Приблизився до Бога. Був добрий приклад священиків, особисто одного сотрудника. Ми мали в діаспорі дитячу Службу Божу. Діти мали бути в неділю, щоб відповісти на Службі Божій. Репетицію робили попередньо. Монахині вибрали мене виконувати роль священика на тій репетиції. Ще малим хлопцем знав, що хочу бути священиком.
— З якими викликами доводиться зустрічатися настоятелю в діаспорі?
— Я є парохом однієї парафії (Spring Valley, Нью-Йорк. — Ред.), а що та парафія є близько до монастиря сестер служебниць, то я ще й їхній капелан. Тому щодня їду до них служити Службу Божу, а ввечері повертаюся служити на своїй парафії. Вірним тяжко, бо вони розкидані. Це не пішки піти до церкви, і вони — меншина.
Церква вислала мене студіювати бібліотекарство. Тому я є директором нашого єпархіального музею та бібліотеки. Оформив за 20 років україномовну бібліотеку в 42 тис. томів. Бібліотекарські студії закінчив 1981-го. А інтенсивніше почав займатися цим після трьох років служіння в Україні. Ми будуємо не щоб заробляти гроші, а на потребу. Хтось хоче використати — у нас це є.
Тепер парафії в діаспорі зменшилися, хоча були великими після Другої світової війни, коли в Америку приїхали міґранти. Я — продукт тої еміґрації. А зараз є багато асиміляції до американського етносу. Багатьох вірних ми втратили, бо вони вирішили піти легшою дорогою в Римо-католицькій церкві. До української Церкви дорога терніша, бо треба не втратити мову, їхати далеко до своєї церкви. Я мав парафію, яка 60 років тому мала 110 родин. А коли я прийшов, на тій парафії було менше 200 осіб.
Щодо нового покоління еміґрантів із України, то хоч ми всі — українці, але думаємо не однаково. Маємо іншу свідомість. А нам треба зберегти не тільки духовність народу, але і його свідомість. Провідник в Україні розуміє це автоматично. А в США — інакше, тут є інші народи, яким служать священики нашої єпархії. Я маю українське серце і співчуття до тих українських міґрантів, котрі приходять тепер із усіма своїми різними труднощами, розділеннями родин. Я був здивований, коли зустрів одну сім’ю і спитав скільки вони в Америці. Жінка відповіла, що 16 років, а чоловік — чотири. Уявіть, на які жертви вони мусили піти, були розділені 12 років, поки вона не могла помогти чоловікові приїхати. В нашій країні є тепер кандидат у президенти, котрий зле каже, принижує еміґрантів, й я ніяк не можу навіть думати голосувати за такого.
— Як можна впоратися з цими викликами?
— Перед тим, як поїхати до Святої Землі, я мав слово до своїх парафіян і пояснив, що нам треба працювати над трьома речами. Перше — нам треба пізнати одне одного. Маю таких вірних, котрих знаю тільки в обличчя. Не знаю їхніх імен, адреси, телефону. Вони ходять до церкви, але з якоїсь причини бояться записатися до парафії. Це — формальність, але коли люди приходять до причастя, люблю всіх називати поіменно. Друге — треба більше катехизації для дорослих. Простої проповіді вже не вистачає для людей. Третє — питання інтеграції свідомості. Задля кращої гармонії, провести дух тої спільноти, щоб вони не тільки були розділені на їхні покоління та мови, але старатися, щоб дійсно був один люд.
— Розкажіть, чи є парафіяльна спільнота активною?
— У нашій парафії є активний рух «Матері в молитві», який принесли й оформили нові еміґранти. Жінки при парафії присвячують їй більше часу, як роботі. Раз на місяць зустрічаємось і маємо три години сесії. Можуть бути присутні 15 жінок. Є програма з молоддю. Коли вони йдуть в середню школу, то з’являються й інші інтереси. Тому маємо спорт, є репетиції в неділю рано. І проблема — що дитина вибере. Можливо в Україні розумніше співпрацюють, аби діти мали різні варіанти, а тут з’єднати дуже складно. Є більші спільноти на деканальному рівні — «Українська молодь — Христові», але в індивідуальних парафіях вони слабкі.
Пересічні парафіяни в єпархії — якщо маєш 100 родин (одна людина в оселі — теж родина), то активна парафія. Подекуди середній вік парафіян — 60-65 років. В моїй парафії я би сказав, що це десь 40. Молоді пари є. З часом вони женяться (дай Боже — в церкві). Але вони мають вільний вибір.
— Ви були першим віце-ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа…
— Коли я приїхав в Україну, це був цілком незнаний світ для мене. Ми втратили контакт із родиною в Україні, були часи, коли не писали один до одного, бо був страх. Був час, коли тета просила, щоб не писати до неї, щоб не було гірше. Я мало знаю про життя в Україні. Знав історію, але знання життя було цілком чисте. Як я приїхав, то не знав, що з собою брати. 21 пачку я взяв із собою. Казали, що навіть туалетного паперу не було. Половину бібліотеки взяв із собою, бо як будеш викладати без джерел. Була тільки одна причина, чому я поїхав — Церква мене потребувала. Єпископ сказав, що є потреба і він мною цю потребу заповнює. Й я поїхав. І упродовж трьох років багато чого навчився про той інший світ, про який нічого не знав.
— Чи функціонує зараз Стемфордська семінарія?
— Там є семінарія, де я ходив на філософські студії. Бідує. В Америці, в Канаді, в багатих країнах є брак покликання, вродженого там, майже до коріння вже засохло. Ми ще маємо ту семінарію, там тільки двоє студентів тепер і вони — з України, не народжені в Америці. Римо-католики так само шукають місіонерів із інших країн, бо своїх не мають. Із Польщі в Америці є стільки ж священиків, скільки з Філіппін. Тепер Африка — дуже плідна територія. У нашій єпархії є більше половини священиків з-за меж Америки, не тільки з України, є більше греко-католицьких українських священиків із Румунії.
— Чи співпрацює Стемфордська семінарія з семінарією в Торонто?
— В минулі роки ми говорили, щоб співпраця була, бо маємо добрі приміщення, де можна і сто студентів розмістити. Розмовляли з Інститутом митрополита Шептицького в Оттаві. Навіть мали свого священика на їхньому синоді, але до якогось реального плану не дійшло. Мала семінарія скоріше закрилася. Семінарія ще існує, але ми втратили право з боку держави видати бакалаврат, бо не було достатньо студентів, програми, проектів на майбутнє. Ми мали приміщення, викладачів, гроші, щоб покрити видатки, але піти вчитися на священика в Америці не популярно.
Розмовляв Дмитро Шихалієв, РІСУ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...