Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 20, 2019

Іван Плющ: «Я знав, що Юля не впорається»

Автор:

|

Липень 19, 2012

|

Рубрика:

Іван Плющ: «Я знав,  що Юля не впорається»

Колишній кількаразовий спікер, а зараз скромний народний депутат Іван Плющ — один із тих небагатьох людей у ВРУ, кого можна назвати «моральним авторитетом». До того ж, він — чи не єдиний, хто здобув повагу як у владному, так і в опозиційному середовищі, не належачи до жодного з них.

— Голосування за мовний закон Колесниченка—Ківалова збурило ситуацію в Україні. Яким ви бачите вихід?

— Найкраще — дочасні парламентські вибори. І рішення про їх проведення має ухвалити саме парламент.

— У медіа з’явилася інформація, що пост спікера запропоновано вам…

— Ніхто мені нічого не пропонував.

— А ви б, до речі, підписали цей закон?

— Я? Не приведи Господи!

— Що ж нам робити в мовній сфері?

— Ви знаєте, я казав про це на двадцяту річницю Незалежності, і повторю ще раз: у всьому, що стосується мови, треба жорстоко припиняти будь-які намагання покращити існуючий закон. Коли він приймався в жовтні 1989 року, я був заступником голови ВР УРСР. Усі, хто виступав того дня, однозначно підтримували його положення. Особливо мені запав у пам’ять виступ світлої пам’яті Олеся Гончара. А на засіданні ж було все політбюро ЦК Компартії України! На чолі з Володимиром Щербицьким. Один лише виступ був несхвальний — командувача Одеського військового округу, відкритого ненависника всього українського. Усі решта говорили, що це — закон, який нам потрібен. 23-річна практика це засвідчила. У буремні 1990-ті, а особливо в конституційний 1996-й, як і в наступні роки, нам удавалося обминути небезпечні «рифи». Хоча на мовному питанні й намагалися накручувати політичні дивіденди. Тож нічого міняти не треба. Я переконаний, що цей склад ВРУ кращого закону, аніж той, який діє вже стільки років, не дасть.

— Що далі, то частіше доводиться чути, що президент Янукович і його команда втрачають підтримку населення. Спробуймо оцінити зроблене владою за час її каденції…

— Ви добре пам’ятаєте, що було до того, який був період у житті нашої країни. За час президентства Януковича ми побачили, що все-таки є влада в Україні, є керованість у суспільстві. Пригадую, як на початку своєї каденції Віктор Федорович, перебуваючи з візитом у США, сказав, що проблема України — у тому, що в нас багато керівників. А тепер буде правити один. Я зауважив, що це — смілива позиція, яка накладає чималу відповідальність. А тепер погляньмо на результати. Візьмімо хоча би Євро. Як би там не було, оцінка світової спільноти однозначна: чемпіонат про­йшов успішно. Звичайно, не все вдалося зробити, звісно, мені неприємно їздити розбитими дорогами далеко від Києва. Але все та одразу не зробиш.

— А якщо спробувати порівняти результати діяльності кожного із чотирьох президентів?

— Це — непорівняльні речі. Леонід Кравчук працював у одних умовах, Леонід Кучма — у других, Віктор Ющенко — у третіх, а Віктор Янукович — у четвертих. Можна щось узагальнювати, але кожен працював у свій час, і його час мав свої особливості. Тому я би не хотів робити подібних порівнянь. Натомість скажу так: незважаючи на всі труднощі країні вже скоро виповнюється 21 рік, і весь цей час нам удалося прожити без серйозних потрясінь. Крім того, я би не казав, що ми вже так потерпаємо від бідності. За радянської влади я шість років пропрацював головою Київського облвиконкому. Головою Київського міськвиконкому був тоді Валентин Згурський. Ми з ним удвох на весь п’ятимільйонний реґіон — Київ і область — отримували по 7,5 тис. легкових автомобілів на рік. У Києві тоді було всього 100 тис. легковиків. Тепер — мільйон! То це в кого вони — ті машини? Що, тільки в мене? Ні, вони в людей. То краще чи гірше ми живемо? Я до себе в Борзну на гробівці вже 30 років їжджу. За радянських часів приїжджаєш — стоїть машина місцевого першого секретаря райкому, та ще когось. А зараз уже й припаркуватися ніде! Просто прижився цей плач у народі: мовляв, поплачемо, то буде краще.

— Що думаєте про ситуацію з Юлією Тимо­шенко? Чи справедливо вона сидить?

— Юлію Володимирівну я не раз переконував, що не можна любити Україну лише з крісла прем’єра чи з якогось вищого. Треба любити Україну такою, яка вона є. Та мені не вдалося переконати її. Я їй співчуваю.

— Ви її в такий спосіб намагалися врятувати — коли не підтримували на прем’єра?

— Не те щоб урятувати… Просто я знав, що вона в цій ситуації не впорається. Я намагався їй це довести й із власної ініціативи, і на доручення Віктора Андрійовича. Вона ж уважала інакше.

— Як гадаєте, чи п. Ти­мошенко скоро вийде?

— Вийде обов’язково! Але треба, щоби спочатку зникла напруга в суспільстві.

— Ви вірите в можливості нинішньої опозиції змінити ситуацію на краще?

— Яка це опозиція? Опозиція не може бути до когось. Вона може бути до чогось. Крім того, ми не можемо одним берегом будувати Україну. Бо вона складається з двох берегів. І коли з обох боків сил є майже однаково, це свідчить, що треба шукати те, що об’єднує нас, а не те, що роз’єднує. 1993 року я випустив книжку під назвою «Хто ми й куди йдемо?». Якби тоді мене хтось узяв за руку та сказав: «Плющ, ти віриш, що через 20 років винесене в заголовок питання стоятиме на весь зріст?» — я сказав би йому: «Іди з Богом, якщо ходить умієш. Ми через 20 років будемо повноправним суб’єктом європейської та світової спільноти. Матимемо власну могутню економіку, матимемо те, матимемо се». Я в це вірив. Не менше, як у побудову комунізму. А тепер — хто ми й куди йдемо?

Розмовляв Володимир Сонюк, «Оглядач»

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...