Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 24, 2019

Іван Кравчишин: «Українське кіно треба дивитися так само, як їсти українську їжу»

Автор:

|

Квітень 14, 2016

|

Рубрика:

Іван Кравчишин: «Українське кіно треба дивитися так само, як їсти українську їжу»

Іван Кравчишин

Український кінорежисер, сценарист і продюсер Іван Кравчишин, чий фільм «Політ золотої мушки» нещодавно вийшов у широкий прокат, розповів про особливості сучасного українського кінопростору, про зйомки самого фільму та про те, що треба робити, щоб кіно в Україні було комерційним.

«Нам треба вчитися бути українцями»
— У вашому доробку чимало фільмів, та саме «Політ золотої мушки» став найпопулярнішим. Як гадаєте, завдяки чому?
— Навіть не знаю, чи він справді популярний… За два тижні прокату у Західній Україні фільм викликав бурю емоцій, але доволі помірно його сприйняли на сході та в центрі України. Можливо, тому, що у нас майже не було реклами. Порівняно з іншими українськими фільмами, це була крихта в морі. Але ми тим не переймаємося. Зараз закінчуємо прокатну історію на великих екранах, потім ідемо в другий екран: їздитимемо з відео-проектором по всій Україні. Потім кіно йтиме по телебаченню, а на останньому етапі я закину його в Інтернет. Саме на інтернет-глядача і розраховуємо. Бо на наше кіно насправді прийшли люди, які зазвичай у кінотеатр не ходять. Глядачеві, котрий дивиться американське кіно, наше зовсім не цікаве. А українське кіно треба так само навчитися дивитися, як їсти українську їжу, співати українських пісень чи читати українську поезію. Нам треба вчитися бути українцями, а не лише універсальними споживачами.
— Чи змінилося щось в українському кінопросторі за два роки війни?
— Не змінилося нічого. Ми — великі відчайдухи. Терпимо, терпимо, а потім як побіжимо кудись! А треба щодня, потрошки починати зі самого себе. Це — найскладніше, це треба виховувати. А культура — це й є виховання, не тільки освіта. Зараз люди почали ходити до церкви, бити чолом перед образами. Інколи — правдиво, іноді — фальшиво, але це — звикання до ритуальних обрядів. Тому поспішати і сподіватися, що ми різко від «совка» перейдемо до українства — ілюзія. Треба сто, а може й сотні років. Бо до гіршого набагато легше перейти, ніж до кращого. Для переходу від «совка» до цінностей, які об’єднують людей, потрібно купу часу.
— Чи плануєте показувати кіно західним колегам, на фестивалях тощо?
— Це — не фестивальне кіно. На фестивалях хочуть всіляких збоченств, убивст тощо. А я вже перехворів «недугою» глушити глядача шоковим станом на самому початку фільму. Оглушив глядача страшною подією — і все, він твій до останнього кадру. В режисурі це — дитинство. На жаль, таку хворобу мають усі наші фестивалі. Зняти філософську притчу в комедійному плані — набагато важче.

«Ми так само знімали автентичне кіно»
— Фахівці помітили схожість вашого режисерського почерку з роботами відомого сербського кінорежисера Еміра Кустуріци. Чому ви написали сценарій саме за «Бурачковицькими хроніками» Богдана Волошина?
— Я був таким самим молодим і дурним, як і ті люди, для котрих робив це кіно. Молода людина має дурощі в голові, але з цими дурощами робляться справжні речі. Лише тоді ми по-справжньому живемо. Коли я вперше прочитав «Бурачковицькі хроніки», то отримав величезне задоволення. Богдан Волошин не боїться здатися глупим, не боїться відкрити всі фібри та пірнути в емоцію. Це було понад 20 років тому. Ми хутко написали сценарій, бо мали дороговказ — комедії Леоніда Гайдая, а також грузинські, іспанські, польські й італійські. Але, видно, я до кінця ще не був готовий до цього матеріалу. Бог (Йому зверху краще видно) побачив, що дядько, котрий живе у Сербії, має ліпшу підготовку, і подав йому ідею зробити фільм у такому стилі. Кустуріца зробив це якісно. Ніхто не збирався його перепльовувати чи наздоганяти. Подивіться на вишивану сорочку Гуцульщини й Опілля. Вони — майже однакові. Потім порівняймо гуцульську і румунську, гуцульську та македонську, македонську і сербську, сербську й італійську — майже однакові. То що ж виходить: італійська і гвіздецька вишиванки — однакові? Всі вони споріднені, щирі й автентичні. Ми так само знімали автентичне кіно й ота схожість на Кустуріцу є доказом цього.
— Для ролей у своєму фільмі шукали акторів саме із Західної України. Вам ішлося лише про відтворення діалекту чи розуміння галицького трибу життя?
— Вибираючи галицьких акторів, я вибирав не лише той історичний градус достовірності, який живе в їхніх хребтах. Мені йшлося про ще дещо. Недовіру, що блищить в очах галичанина, жоден актор зі Сходу чи Центру України не зможе відтворити. Ви подивіться на цього галичанина: «Дзідзю, позичте рубля! — У кого?». Така наша сутність: з одного боку, німецька сентиментальність, здатність плакати при виконанні гімну, а з іншого — меркантильність.

У Львові має бути центр Львова
— Ви частково відповіли й на моє наступне запитання: чи не боялися, що вашої любові до Галичини не зрозуміють, назвуть фільм провінційним?
— Яка провінційність? Я був на Монмартрі в Парижі — таке село! Ліпше посидіти десь у Верховині та нюхнути правдивого бануша. Що важливіше: натуральність чи вигаданість? Я не вважаю, що у центрі Верховини чи Львова має бути Париж. У Львові має бути центр Львова. Проблема у самосприйнятті. Бо на відміну від парижан ми себе чомусь хочемо відчувати задуп’ям. Та замість того, щоб сидіти під вихлопною трубою і тішитися життю, ліпше насолоджуватися чистим повітрям на карпатській вершині.
— Де знімали фільм і що вплинуло на вибір?
— Ми хотіли показати різну Галичину. Не лише гори, а й містечка. Знімали в селах Верховинщини, на Синевирі, Ужоцькому перевалі та біля Говерли. У Синевирі — гори понурі, мовби згорнені всередину, тому там більше драматизму. На Ужоцькому перевалі вони — занадто розлогі, тому немає гостроти. А в околицях Верховини — відкриті, кінематографічні місця. Наш великий класик, видно, недарма саме тут знімав свої «Тіні забутих предків».
— Весільний епізод — один із найяскравіших у фільмі. Як вдалося зібрати стільки людей і декорацій?
— Це була найважча робота, її знімали багато разів. Лише сцена погоні за молодим мала сім дублів. Було безліч умовностей, які не дозволяли нормально працювати. То дощ почався, то гуцули пішли сіно грабати, поки сонце світить. Спочатку це для них це було атракцією: гуцули сиділи за правдивими столами, з правдивою горілкою і танцювали під музику справжнього гурту «Петровичі». Та на зйомки інших моментів їх годі було зібрати. Довелося возити людей із санаторіїв. Дуже пощастило зі священиком — отцем Іваном Рибаруком, парохом села Криворівня. Ми прийшли в церкву, поросили дозволу познімати і хотіли позичити ризи для актора. Та він сказав, що сам зіграє. Відслужить обряд за церковними канонами, але не буде «в’язати» наречених. Бо як пов’яже, то актори будуть направду вінчані.
— Хто «позичив» бика, де орендували потяг?
— Із биком була велика проблема. Його дуже довго вибирали. Врешті, привезли «Дару» аж з-під Ужгорода. Спочатку він бігати не хотів, хоч поводир нас запевнив, що бик танцюватиме вальс. Тоді власник Дари виламав величезного бука й як вперіщить його! Після цього, коли бик чув слова «камера», «мотор», то біг, як скажений. Це було щось несамовите. А потяг у Микуличин нам пригнали з Івано-Франківська. Через це село ходить дизель раз на день, тому часу для зйомок мали достатньо. Звісно, що «Укрзалізниця» обібрала нас, як липку. Заломили таку ціну, що 10 км із Ворохти у Яремче стали найдорожчою мандрівкою у моєму житті.
— Чому ваша комедія — «наївна»?
— Не знаю, хто охрестив живопис Марії Примаченко «наївним». Але той градус відкритості ми намагаємося так само передати.

Кіно — це точка зору, а не заробітчанство
— На Заході кіноблокбастер — це передусім те, що приносить прибутки творцям. Чи може кіно в Україні приносити прибутки?
— Звісно, може. Просто треба те кіно знімати. У нас є дуже багато людей, котрі гарно виконують ролі режисерів і сценаристів, але дуже мало правдивих режисерів, котрі вміють робити кіно як ремісники. Не клепати щось для тих, хто платить, а знімати. Бо кіно — це точка зору, а не заробітчанство. І коли в Україні продукуватимуть свою точку зору, тоді й кіно буде комерційним.
— Який досвід здобули, знімаючи «Політ золотої мушки»?
— Я зрозумів, що кіно можна знімати незалежно від коштів, які маєш, а від рівня готовності людей, залучених до роботи над фільмом. Тому зараз саме це я й шукаю в людях, бо готовність — запорука успіху. Коли біля тебе правильні люди, а в голові готова ідея, маєш всі шанси зробити добрий продукт.
— Надалі ви зніматимете фільм про Тернопіль і Коломию. Плануєте зробити 25 комедій про кожен реґіон?
— Розумію, що це трохи дивакувато звучить, але плани такі є. Я кинув клич, щоб спровокувати людей до дії. Щоб люди в інших частинах України також взялися за роботу, щоб не боялися, не вішали собі штампи містечковості, бо самодостатність є всюди, й усім вистачить файних історій.
Розмовляла Леся Салій, «5 канал»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...