Новини для українців всього свту

Thursday, May. 28, 2020

Ірина Цілик: «Назва фільму передає сюрреалістичну суть життя у прифронтовій зоні»

Автор:

|

Лютий 26, 2020

|

Рубрика:

Ірина Цілик: «Назва фільму передає сюрреалістичну суть життя у прифронтовій зоні»
Ірина Цілик

Не встигла кінорежисерка Ірина Цілик відновитися від зміни годинникових поясів, як до неї кинулися брати інтерв’ю, адже її дебютний повнометражний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав нагороду за кращу режисуру в категорії світової документалістики на Sundance Film Festival, А 25 лютого відбулася й європейська прем’єра стрічки на Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Мене зачепили два слова — «Донбас» і «діти»
— Facebook шаленіє й тішиться вашим здобутком, чи було це для несподіванкою?
— Мені здавалося, що фестивалі такого рівня — це те, що трапляється з іншими, а я йду якимось паралельним шляхом. Тому це справді для мене було несподівано. Хоча ми з командою витратили на цей проєкт понад два роки життя, і, звісно, хотілося, щоб наш результат оцінили. Але коли ми виграли найкращу режисуру в категорії світового документального кіно на Sundance, — це неочікуваний подарунок долі.
— Спершу цей фільм мав знімати інший режисер?
— Усе почалося з того, що продюсерка Аня Капустіна брала активну участь у проєкті «Жовтий автобус» і задумала зняти про нього фільм. Спершу вона хотіла знімати з іншою режисеркою, але щось у них там не зрослося. Тоді стала шукати іншого режисера й звернулася до мене. Зателефонувала і каже: за тиждень — пітчинг, а у нас немає режисера! Далі щось розповідала, але мене зачепило два слова — «Донбас» і «діти». Я собі не дуже добре уявляла, у що саме я стрибаю, але інтуїтивно відчула, що треба сказати «так».
— Але ж ви розуміли, що це складна тема?
— На той момент я мала незначний досвід роботи в документальному кіно. До цього зняла лише два короткометражні документальні фільми для кіноальманаху «Невидимий батальйон». Тобто час роботи над цим фільмом — це історія моїх власних метаморфоз як режисера, оскільки довелося швидко вчитися на власних помилках. Але все одно складалося не так, як було задумали. Наприклад, ми планували створити фільм про проєкт «Жовтий автобус», але згодом я вирішила зняти не груповий портрет, а зосередитися лише на історії однієї сім’ї.
— Скільки часу ви знімали і де саме?
— Цю родину ми знімали впродовж року, дуже багато разів до них приїжджали, просто «висіли» у них на голові, подовгу жили в їхньому домі. Вони нас чекали, хоча іноді втомлювалися від зйомок, але потім знову запалювалися з новою силою. Ми знімали переважно в Красногорівці, це маленьке містечко на лінії розмежування, трошки в Авдіївці, трошки в Кураховому і трохи в Києві. Адже одна з наших героїнь — Мирослава, вступає в Києві на оператора в кіноінститут.

Війни у фільмі не багато
— Коли вам вручали нагороду, один член журі сказав: «Нагорода для фільммейкера, що практикує елегантне відчуття стриманості». Що він мав на увазі?
— Про це варто запитати того члена журі. Але, гадаю, йшлося про те, що загалом ми намагалися дуже делікатно розповісти історію наших героїв й обрали шлях спостережної документалістики. В нашому фільмі є дуже талановита операторська робота В’ячеслава Цвєткова, він — майстер тонких деталей, а ще ми з ним вирішили майже повністю будувати цей фільм на статичних кадрах. Також у нас зовсім немає зумисне написаної для фільму музики, є лише музикування наших героїв. Мені здається, що глядачів найбільше чіпляє, що тема війни в Україні показана у нашому фільмі з дещо несподіваної перспективи. Тому, що війни, як такої, у фільмі не багато. Вона виступає фоном, а основний акцент — на цих маленьких людях, невідомих і непомітних для великого світу, але вони дуже хоробрі та виживають у складних умовах. І не просто виживають, а активно і навіть весело борються за те, щоб зберегти в собі любов до життя, людяність і добрі взаємини. Мене це дуже вразило. Мене ще багато чого зачепило на Донбасі — те, чого я раніше не знала, не бачила, тому що майже й не бувала там до війни. Більшість людей в Україні й у світі лише знають про Донбас, що там — війна, бруд, смерть, зневіра. Але там є ще й люди. І, незважаючи на те, що суспільство там дуже розхитане й поділене на різні групи з полярними поглядами, серед них трапляються дуже світлі люди — такі, як наші герої. Не знаю, чи була в мене мета показати інший Донбас, але я рада, що фільм змушує глядачів сміятися і плакати. І мені, звісно, було цікаво, чи американці так само зрозуміють це й відчують. Перші спроби експерименту пройшли на «ура».
— Ви зараз спілкуєтеся з цією родиною? Напевно, родичами почуваєтесь?
— Авжеж! Мені здається, важко зняти документальне кіно про героїв, якими захоплюєшся, і не стати їм приятелем. Як можна з легкою душею їх відпустити і забути про них? Ми всі зрослися між собою, і насправді ще нічого не завершилося. Незважаючи на те, що фільм закінчено, у нас попереду ще велика фестивальна історія, і дуже хочу, щоб уся сім’я поїздила з нами. На Sundance ми змогли взяти лише Мирославу, і для неї це була велика подія. Для студентки другого курсу побувати на одному із найбільш знакових фестивалів світу —дуже крутий досвід! Вона була вражена і повна емоцій. Ми хочемо, щоб усі діти побували на інших фестивалях. Я також хочу, щоб із нами подорожувала й мама, але є несподівані обставини — вона готується стати мамою вп’яте, тому фестивалі трошки зачекають.
— Ця родина відчула себе акторами?
— Наші герої незвичні тим, що знають, що таке кіно і люблять його. Багато в чому намагалися нам допомагати, підігравати, але в документальному кіно завжди видно, коли людина намагається щось робити на камеру. Це бачать і глядач, і режисер. І для того, щоб вполювати дуже живий і природний матеріал, треба провести максимально багато часу разом із героями — стати частиною їхнього життя, меблями, які не помічають. Тому ми з нашою родиною провели багато днів, бачили, як вони сміються, плачуть, сваряться, роблять усе, що роблять люди вдома, коли почуваються в своїй тарілці.
— А потім, коли ви вже вирішували, які шматки цього їхнього реального життя брати у фільм, ви з ними це погоджували?
— Щоразу це відбувається по-різному. Цього разу мені пощастило, позаяк наші герої мені дуже довіряють, і я вам більше скажу — я ризикувала, але вони досі не бачили готового результату. Хочу, щоб вони його побачили на великому екрані, а не з ноутбука. Мирослава вперше побачила фільм на Sundance під час світової прем’єри і була вражена, в позитивному сенсі. Вона також і сміялася, й плакала, а потім під час дискусії сказала, що це виглядає набагато крутіше, ніж вона собі уявляла. Але звісно, мені, як режисеру, страшно було скривдити героїв, показавши щось не бажане для них. Тому певні змонтовані фрагменти я їм показувала, готувала їх до того, як це буде. Я відчула, що вони абсолютно відкриті, що вони мені довіряють. Це насправді дуже цінне відчуття. Бо без взаємної довіри, мені здається, хороші речі й не народжуються.

Поєднання непоєднуваного
— Звідки така назва фільму — «Земля блакитна, ніби апельсин»?
— Це цитата з вірша Поля Елюара, що є відомим прикладом сюрреалізму в мистецтві. Був момент, коли я шукала назву для фільму і мені хотілося знайти щось особливе, щось, що передавало б цю сюрреалістичну суть, яку я постійно спостерігаю в житті у прифронтовій зоні. Ці поєднання непоєднуваного і речі, які не мусіли бути поруч, але вони поруч і співіснують — ці різні виміри війни і миру, війни і мистецтва, які там — просто на кожному кроці. Те, що нам здається дуже дивним, химерним, неможливим, виявляється тим, до чого люди абсолютно звикли і просто не звертають на це увагу. Коли ми показували дітям кінокласику, а в цей час знадвору чулися звуки вибухів, вони на них не звертали уваги, бо знали — що звучить небезпечно, а що — ні. Потім і ми звикли.
— Ви ж і надалі будете продовжувати історію з кіно? Можливо, вже є плани щодо ігрового?
— Хотілося б. Я вже маю кілька ідей і значно більше сміливості й упевненості в собі для того, щоб їх реалізувати. Дебют зі мною стався відносно пізно, мені — 37 років, багато хто починає значно раніше, а я довго не могла наважитись. Завжди здається, що ще не готова. А з іншого боку, якщо не пробувати, то ніколи не будеш готовою. Зараз мені хочеться продовжувати знімати і документальне, й ігрове кіно. Сподіваюся, нам не перекриють повітря, й українське кіно і надалі буде впевнено рухатися вперед.
— Роботи кого з українських режисерів вас надихали?
— На різних етапах життя у мене були й є різні улюблені режисери й їхні роботи, українські також, але конкретно з цим фільмом не скажу, що у мене були хоча б якісь приклади, від яких відштовхувалася. Навіть зізнаюся, що донедавна дивилася дуже мало документального кіно. Можливо, це навіть спрацювало в плюс, адже коли у тебе немає в голові напрацьованих схем і шаблонів, ти не знаєш — як треба, то винаходиш велосипед так, як тобі підказує інтуїція.
— Але ігрове українське кіно, мабуть, передивляєтесь?
— Намагаюся дивитися якомога більше, бо важливо тримати ніс за вітром, бачити, що роблять колеги, підтримувати їх. Мені подобається те, що зараз відбувається з українським кіно, все більше й більше є стрічок, за які не соромно. І дуже хочеться, щоб усе це тривало в такому ж темпі.
— Можете описати свою першу реакцію після того, як відчули: мій фільм отримав престижну нагороду?
— Ми прилетіли до Америки і п’ять днів не могли спати, тепер — навпаки. Зараз знову летіти до Америки, бо у нас там наступний фестиваль в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Щойно нас оголосили переможцями, посипалася просто лавина повідомлень, привітань. Це неймовірно приємно, я раптом усім знадобилася, всі хочуть інтерв’ю — і це, мабуть, добре. Але є момент, що мене бентежить: якщо десь там, в інших світах тебе визнали, ти раптом стаєш цікавим і для своїх. Крім цього, мене лякають завищені очікування. В Україні ж кіно ще не бачили, і коли читаю безліч коментарів про те, що фільм нагородили заслужено, гадаю: але ж ви не бачили, то звідки знаєте? Українська прем’єра відбудеться наприкінці березня на фестивалі Docudays. Тож спершу фільм побачать кияни, а потім уже буде й прокат, і якісь інші перспективи.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply