Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 13, 2019

Ірина Шувалова: «Мій внутрішній цензор — істота безсонна та безжальна»

Автор:

|

Березень 21, 2013

|

Рубрика:

Ірина Шувалова: «Мій внутрішній цензор — істота безсонна та безжальна»

Вона народилася в Києві 1986 року. Із відзнакою закінчила філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобула другу вищу освіту за спеціальністю «перекладач» у Київському інституті перекладачів. Поезію Ірини Шувалової перекладено англійською, німецькою, польською та російською мовами. Її творчість відзначена численними преміями та стипендіями. А 2011 року у видавництві «Смолоскип» побачила світ перша книга віршів поетеси — «Ран».

«Рукописи досі перекроюю по кілька разів»
— Певно, вам гріх нарікати на неувагу читачів і, загалом, арт-публіки: вашу першу збірку «Ран» визнано дебютом року, вона отримала достатньо схвальних відгуків у медіа, соцмережах тощо. Чи ви задоволені собою? Які у вас стосунки з «внутрішнім цензором»?
— Мій внутрішній цензор — істота безсонна та безжальна. Ми якось розмовляли з близькою мені людиною про «комплекс найкращого учня» — про те, як більшості з нас властиво гнатися за успіхом і визнанням не заради себе, а задля того, аби не пасти задніх у очах рідних, сусідів, колег, суспільства, про те, переростаємо ми ці комплекси чи ні.
Для мене цей комплекс залишається актуальним, але з поправкою на те, що роль учителя, чиї вимоги прагне задовольнити учень, я так само перебрала на себе. Відтак, і ризик для мене переважно полягає не в тому, щоби недогледіти недолік чи дати собі поблажку, а, навпаки, у тому, аби не сходити потом, намагаючись стрибнути аж надто вище голови. Проте рукописи й досі перекроюю по кілька разів і безжально, відкидаючи тексти, що «не тягнуть», навіть на стадії верстки. Знаю, що пишу добре. Я знаю, що постійно росту в цьому, а куди доросту – побачимо.
— Поет — це завжди автентичність, справжність, щирість і, само собою, перевтілення. Що вкладаєте ви в ці поняття?
— Поезія часто починається як захоплююча гра зі словами та смислами — гадаю, саме елемент перевтілення, можливість трансформації або й переступу часто підштовхує нас почати писати. Сказати своє, але сказати інакше, ніж казав би повсякдень, — це неабияка спокуса й неабияке задоволення. Однак що більше пишеш, точніше, що глибше вчишся писати, то частіше до захоплення додається елемент страху: коли бачиш, що слова й смисли в певному сенсі пишуть тобою. Адже це справді дуже страшно — бути одночасно й гончарем, і глиною.
— Маєте філософську освіту, що вимагає певної «тверезості». Як уживаються у вас «людина внутрішня» та «людина зовнішня»?
— Я – не філософ. Закривши недописану дисертацію, поставила крапку у своїй, так би мовити, філософській кар’єрі. Гадаю, якщо й повернусь у філософію, то хіба через міждисциплінарні дослідження на межі філософії та літературознавства. Однак, поза сумнівом, моя освіта дала мені дуже багато — передовсім, уміння мислити. Чи не найважливішим підсумком цього етапу мого розвитку стало розуміння обмеженості філософського світобачення, його неповноти. Вірю, що мистецтво каже повніше — хай і зовсім, зовсім інакше. Мені ближча його мова. Мова ж філософії в певному сенсі так і залишилася для мене іноземною. Що ж до тверезості, то без неї неможливим було би сп’яніння — ба більше, сп’яніння завжди містить у собі елемент тверезості. Але ж так буває рідко — так не можна весь час, тому я намагаюся привчити своє аполонічне та діонісійське начала жити в мирі та злагоді.

Тільки мовчання може наново навчити мови
— В одному інтерв’ю ви зізналися, що іноді маєте страх щодо неможливості писати. І що ж робите, коли «не йде»?
— Роблю єдино можливе — мовчу та чекаю. Часом змінюю географічну дислокацію або «підгодовую» себе музикою, живописом, театром, кінематографом. Це далеко не завжди спрацьовує одразу — і взагалі, далеко не завжди спрацьовує, але краще чекати так, аніж безсило «висиджувати» свою неспроможність писати або видушувати із себе сурогат. Але загалом, найкраще — це мовчання. Тільки мовчання може наново навчити мови.
— Ви чимало перекладаєте з англійської. Особливо мене вразив Тед Г’юз у вашій інтерпретації. Намагаєтеся перекладати лише тих, кого відчуваєте як споріднену душу?
— Дякую дуже за теплі слова щодо Г’юза. Це – мій давній прожект, який просувається значно повільніше, ніж хотілося б, однак ось нарешті маю що показати. Сподіваюся, добірка, подана в часописі «Кур’єр Кривбасу», незабаром таки доросте до окремої книги, що міститиме вибрані вірші з усіх збірок Теда Г’юза, а отже, максимально репрезентуватиме творчий доробок цього надзвичайного британського поета.
Оскільки я не заробляю на життя поетичними перекладами, то можу собі дозволити братися не за «що дадуть», а за те, що зачепило, пройняло. Переконана, що в поетичному перекладі, як ніде більше, важлива співдушність, співвідчування автора та перекладача. Це не лише полегшує завдання перекладача, а й неабияк позначається на якості перекладів.
— Хто для вас є ідеалом перекладача в українській літературі?
— Мені дуже, дуже важко відповісти на це питання. Насамперед, річ у тім, що я можу адекватно оцінити якість перекладів хіба з обмеженої кількості іноземних мов, якими володію, тож нехай мені пробачать японісти або, скажімо, перекладачі з французької. Крім того, я не перекладознавець — швидше, перекладач-практик, тож моє коло знайомства з перекладами обмежується так чи інакше цікавими мені авторами та книгами. Зізнаюсь: я рідко читаю «для загального розвитку», якщо книга чи письменник потенційно мені не близькі. Узявши все це до уваги, назву не один ідеал, а радше окремі, напрочуд — як на мене — удалі перекладацькі спроби. Це – Стусові переклади з Рільке, більшість перекладів Кочура, поетичні переклади Вінграновського. Окремо хочу згадати делікатно відтворене Юрком Прохаськом «Сум’яття вихованця Терлеса», а також чудового українського «Гарі Поттера», що вийшов із-під пера Віктора Морозова. Ідеалу немає — є перекладачі, у яких є чого повчитися.

Від надлишку краси терпнуть усі п’ять чуттів
— А ви часто мандруєте?
— Не так давно кілька тижнів подорожувала Італією, потім – Грецією, ще тиждень – у Стамбулі. Зазвичай мандрую своїм ходом, сама обираю країну, визначаю маршрут, планую поїздку. Не люблю готелів: зупиняюсь або в друзів, або в місцевих. Дихаю, дивлюся, говорю, пишу. Це допомагає перемикати режими й пам’ятати про те, як добре повертатися додому, як добре мати дім, мати тих, хто є твоїм домом.
— Чи не переслідував вас, зокрема в Італії, «синдром Стендаля»?
— Звісно, Ботічеллі теж буває забагато — це факт. Але ж він таки лишається Ботічеллі. Часом від надлишку краси терпнуть усі п’ять чуттів, однак це – тимчасовий ефект: згодом неодмінно надходить солодке усвідомлення того, із чим ти зіштовхнулася. Ми, люди, – надто нетерплячі: хочемо відчувати гостро й одразу, не любимо зволікання; однак і пізнання, і насолода — це процеси, що мають часову протяжність. Можливо, ти по-справжньому побачиш міст Ріалто, тільки переходячи його удвадцятьп’яте.
— Як вибудовуєте стосунки з донечкою? Вона ще не пише віршів?
— Ми намагаємося чути й бачити одна одну. Найгірше, що може трапитися з близькими людьми, — це їх перетворення на предмети інтер’єру одне для одного. Спроможність нескінченно наново зачудовуватися іншою людиною — це безцінне для будь-яких дуже близьких стосунків уміння. Я вчуся цього, учуся подиву — дару, який так природно притаманний дітям, учуся, зокрема, і в моєї доньки, хоча їй уже ось-ось виповниться дев’ять років, тож вік сумніву, скепсису та ненайпростіших питань – не за горами. Ми – дуже різні: вона не пише віршів, натомість, ось уже шість років займається балетом і мріє про кар’єру професійної танцівниці. Але що би вона не обрала, я поважаю її вибір і буду поруч.
Розмовляла Людмила Таран

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...