Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Feb. 19, 2018

Ірина Кушнір: «Не потрібно крові — потрібна зміна системи»

Автор:

|

Вересень 03, 2015

|

Рубрика:

Ірина Кушнір: «Не потрібно крові — потрібна зміна системи»

Ірина Кушнір

В Україні — один із найпрогресивніших у світі законів «Про доступ до публічної інформації». Він гарантує будь-якій людині отримання інформації від влади впродовж п’яти днів. Проте виконання цього закону — далеке від ідеалу: чиновники або ігнорують запит, або обмежуються відписками. «У нас є скарги громадян майже на всіх розпорядників публічної інформації» — розповідає Ірина Кушнір, представник Уповноваженого з питань підготовки конституційних подань і дотримання права на доступ до публічної інформації. На її думку, проблема криється у тому, що цей закон — революційний, він змушує багатьох чиновників змінювати звичні уявлення про те, що «можна» і чого «не можна».

«Не люблю слово «чиновники»
— Попри те, що закону вже чотири роки, він є новим для суспільства — 50 % порушників щиро дивуються, що тепер їхній обов’язок — не приховувати інформацію, а надавати її, адже раніше держава від громадянина закривала все, крім окремих і чітко визначених видів інформації. Філософія цього закону — переворот свідомості: тепер усе відкрито, крім окремих визначених законом випадків. Тепер я можу отримати інформацію, а отже, можу сформувати власну думку, а не будувати її на чутках та уривках інформації, яку держава захотіла мені «привідкрити».
— Як реагують чиновники на скарги?
— Не люблю слово «чиновники». Посадові особи, котрі зобов’язані надавати інформацію, в більшості випадків реагують негативно: лише 10 % готові визнавати свої помилки і виправляти їх. Дуже часто порушник погоджується з тим, що інформація є відкритою, але вимагає від запитувача повідомити, що він збирається робити з цією інформацією. Але ніхто нікому не зобов’язаний звітувати. А от якщо й справді запитувач зловживатиме інформацією, то тоді його дії треба оскаржувати в суді. 90 % порушників не готові до відповідальності. Наприклад, часто ми не можемо скласти протокол про адмінпорушення, бо чиновник уникає зустрічі з нами. Така посадова особа завжди «зайнята», не відповідає на листи або відповідає формально.
— І що робити далі?
— Це — найцікавіше у нашій роботі. Ми маємо вказати у протоколі персональні дані порушника — рік народження, паспортні дані й ідентифікаційний код. Якщо цієї інформації не буде, суд може такий протокол і не розглянути. Багато з порушників — юристи за фахом і, розуміючи, що їхні персональні дані будуть використані для притягнення до відповідальності, не надають своїх даних. Але ми маємо право запитати такі дані в інших державних органів, приміром, у Державної міґраційної служби.

За однаковими протоколами — протилежні рішення
— Із чим це пов’язуєте?
— Контроль за виконанням закону «Про доступ…» перейшов до офісу Омбудсмена від прокуратури. Але навряд чи можна собі уявити відповідь прокуратурі: «Ми вам не надамо персональних даних для складання протоколу». Є випадки, коли для встановлення обставин порушення права на доступ до інформації і права на звернення та притягнення до відповідальності винних посадових осіб ми маємо долати спротив відомства на рівні його керівників. Наприклад, останнім часом до секретаріату Уповноваженого з прав людини надходять скарги на порушення прав Міністерством освіти та науки України (МОН). Ми вже надіслали дев’ять листів і два подання Уповноваженого з прав людини до МОН. Однак, жодного разу керівництво міністерство належним чином не відреагувало. Просимо забезпечити явку посадових осіб міністерства до секретаріату, а у відповідь чуємо, що «особи, відповідальні за підготовку відповіді, були попереджені про необхідність посилення виконавської дисципліни». Зрозумівши, що МОН абсолютно ігнорує повідомлення про порушення права на доступ до публічної інформації та права на звернення, працівники секретаріату здійснили виїзну перевірку за адресою МОН і витратили три робочі дні для отримання необхідних документів. Уже не кажу про те, що міністерство відмовило нам у доступі до персональних даних правопорушників для складення протоколів, що призводить до необхідності направлення додаткових запитів. Це абсолютно неприйнятно і свідчить про лояльне ставлення міністерства до порушень права на доступ до публічної інформації та права на звернення.
— Ви заповнили протокол, передали його до суду. Як далі розгортаються події?
— По-різному. Ми не є стороною провадження, суд може нас не викликати і навіть не інформувати про результати розгляду. Дуже часто за однаковими протоколами можемо отримати діаметрально протилежні рішення. Так, наприклад, в одній справі суд визнав вину посадової особи та наклав на неї стягнення за неправомірну відмову у наданні інформації, оскільки підставою відмови була несплата запитувачем коштів за копіювання документів. При цьому, запитувачу ніколи не вказували ні суму відшкодування, ні реквізитів для його оплати. В іншій справі з таким самим складом правопорушення суд дійшов висновку, що порушення не було. Проблема відсутності усталеної судової практики в сфері доступу до публічної інформації є одним із викликів, які нам необхідно здолати.

«Не ставимо за мету покарати»
— Як краще діяти заявникові, котрому відмовили у наданні інформації: звертатися до вас, чи одразу до суду?
— Ми можемо спрацювати оперативно. А суд — це процедура, що може тривати певний час. Ми складаємо адмінпротоколи, але на цьому не зупиняємося. Ми далі добиваємося від розпорядника видачі інформації, адже штраф не поновлює право людини на інформацію, а несумлінний чиновник може платити штрафи хоч щомісяця. До речі, ми не ставимо за мету покарати — головне отримати інформацію. Порушення у цій сфері мають стати поодинокими випадками, а не системною практикою, як зараз. Досить велика кількість заявників відкликають скарги після отримання інформації, не наполягаючи на оформленні протоколу про адмінпорушення. Це особливо стосується місцевих журналістів і громадських активістів, котрі постійно співпрацюють із органами місцевої влади та самоврядування. Їм не потрібно крові — їм потрібна зміна системи. Щойно практика відкриття інформації налагоджується, орган звикає до відкритості.
— Це — оптимістичний варіант. А якщо розпорядник усе-таки не надає інформацію?
— Якщо після адмінпротоколу інформація не відкривається, ми вносимо акт реагування Уповноваженого, рекомендуємо заявникові написати другий запит, і тоді другий запит без відповіді потягне за собою важчі санкції для чиновника, аж до виправних робіт. Іноді рекомендуємо заявникові звернутися до суду, при цьому надаємо йому свою виписану правову позицію.
— Як ви вирішуєте питання судитися чи не судитися?
— Для нас це — принципове питання. Нам обов’язково потрібні рішення суду, які створять судову практику в країні. У нас був випадок масових скарг від осіб, котрі запитували від закладів освіти й охорони здоров’я міста Харкова копії договорів про закупівлю продуктів харчування. Оскільки ця закупівля фінансувалася з держбюджету, то дані про неї є відкритими. Результат: жоден заклад не видав копію договору. До того ж більшість закладів ще й надала однакові відповіді на цей запит. Це означає, що вони виробили узгоджену позицію. Ми поїхали у Харків із виїзною перевіркою, мені допомогла місцева влада, яка зібрала більшість заявників, і ми змогли скласти більшість адмінпротоколів. Постанови ж зі судів за нашими протоколами отримуємо зовсім різні — від штрафу до «склад правопорушення відсутній». За Процесуальним кодексом ми не маємо права оскаржувати такі постанови. Єдине, що можемо: повідомити заявника, а він може подавати апеляцію.
— А часто заявники не готові далі змагатися в апеляції?
— Не розумію заявників, котрі не подають апеляцій. Зроблено велику роботу — складено протокол, зібрано факти, кожен факт доведено. У заявника є шанс звернутися у другу інстанцію, і не використовувати його — це не тільки зводить нанівець нашу роботу, але й закріплювати хибну судову практику.
— Новим законопроект планує суттєво розширити ваші повноваження. Як це змінить ситуацію?
— По-перше: ми отримуємо повноваження робити обов’язкові приписи про видачу інформації. І тепер активна позиція має бути в чиновника: не ми будемо іти в суд, щоб він дав постанову, а чиновник має іти в суд і доводити, що інформація, яку в нього запитували, не є публічною.
Розмовляла Леся Ганжа, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...