Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 18, 2019

Ірина Гордійчук: «У мене аж дрижаки по шкірі, так незручно повторювати ті репліки з фільму»

Автор:

|

Травень 15, 2019

|

Рубрика:

Ірина Гордійчук: «У мене аж дрижаки по шкірі, так незручно повторювати ті репліки з фільму»

Ірина Гордійчук

Ірина Гордійчук працювала перекладачем із сербської та хорватської мов у Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник», кореспондентом газети, сценаристом і редактором документальних фільмів, а тепер вона — членкиня Спілки кінематографістів України.
— Погоджуюсь, що торік «Донбас» Сергія Лозниці став найкращим фільмом, — розповідає кінокритик Ірина Гордійчук, оцінюючи лауреатів третьої української Національної кінематографічної премії «Золота дзиґа». — З побоюванням переглядала кіно про окуповані території. Але загалом не розчарувалася. Сергій — великий режисер. Починав як документаліст. Коли зняв перший ігровий фільм «Щастя моє», брала в нього інтерв’ю. Зніс мені дах своїми парадоксальними відповідями. Він — за першою професією математик. Як кінокритик розумію, як робляться фільми. Тільки не Сергія Лозниці. Заслужено він отримав «Золоті дзиґи» за режисуру і за сценарій.
— Яке загальне враження від премії?
— За ці три роки відчувається стрибок українського кіно. Крім п. Лозниці, було ще кілька достойних фільмів. Відзначу документальну програму. Вона була найсильніша на «Дзизі». Головний приз отримав «Міф», достойно. Але не вважаю, що це найкращий фільм. Приз правильно дали через громадянську позицію. Та з погляду кіно, «Домашні ігри» про дівчину-футболістку, яка сама виховує молодших брата і сестру, або «Тато — мамин брат» — цікавіші роботи. Я ж голосувала за стрічку «Явних проявів немає». Це дивовижне, тихе, як я називаю, кіно. Без вибуху емоцій розповідає про жінку, котра була на війні, має сім’ю, намагається повернутися до нормального життя. Кіно просто доводить до стану ступору, бо це настільки щиро, природно, по-людському знято.
— Що думаєте про приз глядацьких симпатій?
— Навіть не обговорюю. Сам переможець «Дзідзьо. Перший раз» — милий, симпатичний і нормальний. Але номінанти «Свінгери», чи «Сотка» — це щось жахливе. Чесно дивилася всіх претендентів із ручкою в руці. Просто одну цитату згадаю зі «Свінгерів». Чоловік намагається зробити все, що потрібно, з панянкою, а вона вже не хоче. Він розстібає ширінку і каже їй — на емоціях таких ідіотських: «Двері відчиняються, вхід через Роттердам». У мене аж дрижаки по шкірі, так незручно перед вами повторювати ті репліки. Й от що мене вразило тоді. У нас виявляється дуже багато людей, котрі дивляться суто таке кіно, з гумором нижче плінтуса. І голосують потім за п. Зеленського. Розумію, що смаки різні. Та мене приголомшило, що фільм «Свінгери» номінувався на премію національної кіноакадемії! У нас же є антипремії для літераторів, наприклад, «Золотий хрін». Час за кіно такі давати. Але загалом маємо величезний прогрес. Хорошого кіно багато. І це неймовірно приємно.
— Ми втримаємо цей прогрес?
— З новим президентом — не знаю. Володимир Зеленський уже висловився, що державного фінансування кіно бути не повинно. У мене є чимало претензій до фільмів «Коли падають дерева» чи «Дике поле» за романом Сергія Жадана, але це — кіно, його є за що обговорювати. Такі стрічки не можна залишити без державної підтримки. Наступний рік ми ще проживемо, бо бюджет перейшов, а там побачимо. Загалом, якщо рухатимемося у тому ж напрямку, то все буде добре. Молоді українці закінчують європейські кіношколи, набираються іншого досвіду, починають щось робити у спільній продукції. Викладаю і завжди кажу студентам-режисерам: «Ви не придумуйте собі якісь умоглядні теми. Знімайте про те, що вас особисто хвилює. Про перший поцілунок, хлопець сказав «товста», батьки не відпускають, про особисте. Тоді вийде добре кіно». Зараз багато короткометражних фільмів беруть нагороди саме з такими ніби простими, загальнолюдськими й універсальними темами. А у нас як бувало п’ять-шість років тому? Усі розуміли, які теми можуть пройти на міжнародних кінофестивалях: дитячі притулки чи будинки для старих, неповносправні. А коли молода людина про це робить кіно, вона ще не знає втрат, у неї ніхто, дяка Богу, мабуть, не помер. А без цього кіно не буває. Це треба пережити.
— Що ще відбувається з українським кіно?
— Дуже гарно нас сприймають на міжнародних фестивалях. Український глядач ще не дуже звик до своїх стрічок у прокаті. Але деякі з них починають у нуль виходити чи навіть покривати бюджет. Щоб було ще краще, потрібна гарна реклама. І на неї треба витрачати гроші.
Розмовляла Олена Павлова, «Газета по-українськи»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...