Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Jan. 19, 2018

Ірма Вітовська: «У нас тепер не Україна, а якась Малоросія»

Автор:

|

Травень 21, 2016

|

Рубрика:

Ірма Вітовська: «У нас тепер не Україна, а якась Малоросія»

Ірма Вітовська

Ім’я акторки Ірми Вітовської останнім часом буквально не сходить зі сторінок газет і журналів. Вона активно бере участь у резонансних мистецьких подіях, публічно відмовляється зніматися в російському кіно, їздить Україною з благодійною виставою «Оскар і Рожева пані», створює власну продюсерську агенцію, отримує звання заслуженої артистки України, ще й стає найкращою актрисою театрального року за версією столичної премії «Київська пектораль».

На спектакль продавалися місця навіть на люстрах
— Ірмо, ви справжній творець новин. Ось щойно повернулися з театрального туру містами Сходу України. Які там настрої?
— Там люди спраглі справжнього театру. Бо якщо порівняти схід України хоча б із Івано-Франківськом, то на Прикарпатті глядачі розбалувані хорошими виставами. Тому вони «банять» усі заїжджі антрепризи — просто посеред вистави встають і виходять, якщо їм не сподобалося. Ми сміялися, що після від’їзду на гастролі місцевого театру в Івано-Франківську поширилася думка, мовляв справжні актори поїхали, а понаїжджав усілякий непотріб.
— А як зустрів вас Харків, адже там є чимало хороших театрів?
— Там у лікарні є паліативне відділення, й їхні медики з нами співпрацювали. Поголос був такий, що наш продюсер казав, наче на спектакль продавалися місця навіть на люстрах — такий був аншлаг. Загалом, коли приїжджаємо в якесь місто, то наступного разу бажаючих потрапити на виставу ще більше. Ось їдемо у Львів, то там уже всі квитки на виставу продані, і першого разу також зібрався аншлаг. Одеса теж хоче нас вдруге бачити, тобто міста дають заявки на повторні гастролі. Полтава додалася. Глядачі перестали вірити яскравим афішам і зірковим обличчям. Бо на власному досвіді пересвідчилися, що можуть заплатити великі гроші за квитки, а потім отримати не спектакль, а казна що.
— А який аспект діяльності у вашої продюсерської компанії IrmaRoGroup?
— До «Оскара та Рожевої пані» ця компанія не має жодного стосунку, бо ми її відкрили вже після того, як був створений спектакль. Але саме «Оскар» спонукав нас зайнятися продюсерською діяльністю.
— Як же він працює?
— На благодійний проект ми взяли кошторис у центру «Відродження». Його можна було витратити просто на паліативні відділення. Завдяки цьому проекту тема допомоги смертельно хворим дітям отримала потужний поштовх. Були дебати про цю проблему у парламенті, в Києві відкрили паліативне відділення. Ми взяли цю тему і показали всім її важливість.

Отримую насолоду від своєї роботи
— Ви взяли цю тему, щоб зробити з неї мистецьку подію?
— Ми не ставили таку мету. Насамперед прагнули достукатися до чиновників, щоб витягнути їхні серця з броні і пришвидшити процес створення паліативної дитячої системи. Але ми ще й отримали якісний художній твір. Під час гастролей на сході України приходили молоді люди і казали, що вони вперше бачать такий театр. На спектаклі була навіть Джоан Морстон, представник конґресу паліативної дитячої системи в Організації Об’єднаних Націй. Вона сказала, що це — найкраще з того, що бачила з паліативної тематики. Навіть пообіцяла лобіювати наш світовий тур.
— Ірмо, до цього туру ви активно знімалися у російських серіалах, від яких відмовилися через аґресію Росії на Сході України. Чи вдалося знайти заміну в українському кіно?
— Я відмовилася тільки від співпраці з російськими кіновиробниками, а не від російськомовних серіалів. А тепер стала більше займатися театральними постановками. Вирішила наразі розвиватися так. Хоча, звісно, російські серіали надавали значну фінансову підтримку, і тепер уже не маю таких заробітків, як тоді. Але мене це не засмучує, бо я отримую насолоду від своєї роботи. По-перше, сама вибираю матеріал, із яким працюю. По-друге, до співпраці долучаються мої друзі та соратники.
— Вірите, що відмова від російських серіалів підніме виробництво українського кіно?
— Вірю в те, що це відродження потрібно закріпити законодавчо. Треба зробити сприятливий інвестиційний клімат, аби бізнес зайшов в Україну. І зробити все для того, щоб вистояти у боротьбі з цими вітряками. Вважаю, що державне кіно може існувати поруч із продюсерським. Але для цього потрібно, щоб були квоти на телевізійному ринку. Але тут потрібен час для розкачки, а не так, як зробили тепер: телевізійники після заборони російських серіалів не знають, чим забивати ефір. Також мають існувати преференції на податки, лояльна кредитна історія для тих, хто хоче продюсувати кіновиробництво. А ще забрати державне управління в тих проектах, де держава є замовником і виконавцем одночасно. Бо це дає можливість «відкатів». А коли держава є замовником, а продакшн — виконавцем, то за це фінансування змагаються різні кампанії. Вони роблять свої «пілоти» для представлення фільмів, а держава вже визначає переможців. Особливо важливо, щоб існував відбір державою тих фільмів, що відповідають за національну безпеку. І саме за державної підтримки має існувати дитяче та документальне кіно. Бо воно виживатиме лише завдяки дотаціям. Ними й має опікуватися державний комітет. А от комерційне кіно, якщо воно знімається російською, має отримати хороші преференції, і продавати себе. Бо є ринки, крім Росії, де можуть купувати наші фільми. Тому треба надати можливість кіновиробникам, аби вони продавали фільми, а потім заводили гроші назад в Україну. Так можна знімати фільми і англійською, і польською, запрошуючи їхніх акторів.

Митців витискали на Захід
— Можливо, для українського кіно додати ще квоти на телебаченні, щоб 70 % пісень на радіо були україномовними. Але чимало виконавців кажуть, що це вб’є вітчизняний шоу-бізнес, бо у нас співають і англійською, і російською…
— Ну кого це вб’є? Якщо ми живемо в Україні, кому це може зашкодити? Подивіться на наші ефіри — у нас тепер не Україна, а якась Малоросія. І повірте, що англомовного продукту наші виконавці використовують набагато менше, ніж комусь здається. Зате є молоді команди, які не можуть пробитися, бо ефіри віддають гуртам, які 23 роки незалежності співають лише російською. Воно й зрозуміло, бо той ринок був привабливий. Але тепер хіба вони неспроможні робити україномовний продукт? Ніхто ж не забороняє насичувати свій репертуар рідною мовою. Мабуть, це й є усвідомлення того, що має бути вибір. Якщо я граю в кіно російською, то й думаю в цей момент російською. А якщо рідню — то нею. Отже, спрацьовує лише професійний рівень виконавців, а не якісь заборони. Якщо завтра поїду до Польщі, то змушена буду працювати польською, бо такі умови мого там перебування.
— А вам не дивно, що вже 24 роки ми живемо в незалежній Україні, а досі говоримо про мовні проблеми?
— Такою була державна політика, бо й досі інформаційне поле нашої країни контролюється сусідньою державою. Блокування мовно конкурентного українського продукту — свідома діяльність «папередників». Як тільки виходив якийсь україномовний «інвалід», то його пускали скрізь. А якщо з’являвся якісний і талановитий твір мистецтва, то йому перекривали кисень. Ми це бачимо хоча б із кінопремій. Згадайте, як наші режисери отримували престижні міжнародні нагороди, а потім їм не давали тут працювати. Витискали на Захід, який радо створював умови для творчості. Така була форма гноблення — спочатку привітати з нагородою, а потім забути, затерти й не згадувати. Де наші лауреати Берлінаре, Золотих пальмових гілок? Хто їм тут допоміг розвиватися? А Росія забирала їх до себе, і вони ставали частиною російської культури.
— Можливо, тому чимало українських митців досі вважає, що вони їдуть з концертами або на зйомки фільмів у Росію заради дружби між нашими народами?
— Війна — це не дружба між народами. Не ми взяли Ростов чи Воронеж. У митців має бути свідома громадянська позиція, тому таких розмов не розумію. Є конкретні смерті наших людей, є тисячі скалічених хлопців, є вбиті мирні люди зі Сходу, зруйновані міста та селища. Тому розмову про таких «миротворців» підтримати не можу. Це — явний шкурний інтерес: де мені платять, туди їду. Як сказала одна молода співачка: голос миру — це коли виходять на сцену в Росії й розказують правду про війну, а потім співають. А не беруть гроші, а потім в курилці щось тихенько переповідають події в Україні. Це називається просто «заробітчанство». Було б дуже дивно побачити Клавдію Шульженко на гастролях у вермахті.
Розмовляла Ліліана Фесенко, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...