Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 18, 2020

Ірена Карпа: «Росія — жахливо невільна країна»

Автор:

|

Червень 06, 2013

|

Рубрика:

Ірена Карпа: «Росія — жахливо невільна країна»

Співачка та письменниця Ірена Карпа розповіла, чому відмовилася від перспективи стати народним депутатом, про те, як впливає політична кар’єра на карму, а також про мовний закон, про плани на майбутні книги й особисте життя.

«Бути клоуном не хочу»
— Якщо зараз ввести твоє ім’я в пошукову систему, то кілька перших сторінок буде присвячено тому, як тебе «сватали в політику»…
— Коли мене запросили до наглядової ради (партії «Собор» — Ред.), я дуже вагалася. Вступила, але залишила за собою право зіскочити за першої ж можливості. Що й зробила, щойно пішла брехня по селу, що я хочу стати депутатом. Я не хотіла бути депутатом, я просто ввійшла з іншими людьми в контролюючий орган, який мав би казати, що «ви не праві, хлоп’ята», але преса, як завжди, сприймає інформацію поверхнево. Спростування опублікувало дуже небагато видань. Але, сподіваюся, інформацію про те, що я відмовилася від депутатської квартири, зарплати та службової автомашини, люди все ж прочитали. І яка тепер із мене мати? Я ж не думаю про своїх дітей (сміється). Ні, насправді я думаю про дітей і вважаю, що моя чиста совість і нормальна карма — важливіші. Не хочу переступати через себе й жертвувати індивідуальністю для того, щоби стати частиною партії. Бути клоуном, який просто робитиме перформенси та ходитиме по телешоу, я не хочу.
— Чи не було після цього пропозицій від інших партій?
— Були, але я навіть не відповідала на них.
— Ти казала, що за мову найкраще боротися мовою. Що ти мала на увазі?
— Мова живе доти, доки нею активно спілкуються щодня, нею творять — пишуть книги та пісні. Але найважливіше саме щоденне спілкування. Те, що ми будемо випускати якісь трактати на захист арамейської, її не реанімує, вона залишиться мертвою мовою. Ми всі захищаємо нашу мову, коли спілкуємося українською. Я не переходжу на російську, коли до мене українці звертаються російською. Ба більше, я навіть із притомними росіянами, якщо вони тут, намагаюся теж розмовляти українською. Повільніше, іноді вживаючи синоніми. Якщо вже зовсім їм не зрозуміло, то я за методом тлумачного словника, намагаюся пояснити, що саме мала на увазі. Особисто пишу й творю музику українською. Спокійно, без надривів демонструю, що ця мова живе, і не треба вдягати вишиванки, шаровари та махати вилами. Мені ніколи не було соромно казати, що я — з України, так само мені не є соромно розмовляти українською. Я переконана в тому, що ситуацію в країні треба починати змінювати кожному спершу із себе, а не звинувачувати якогось товстопуза.

Нормальному письменнику треба читати інших
— Тепер ти – ще й ведуча нової телевізійної програми…
— Так. Знімаючи програму «Наші в Раші», ми провели дуже цікавий експеримент: заходили на Арбаті в ресторан і між собою розмовляли українською. Нас зрозуміли та принесли саме те, що ми замовляли. Насправді, ти є жителем колонії, якщо маєш відчуття власної упослідженості. Ти повинен мати гордість, а не просто кричати: «Повбиваймо всіх жидів і москалів!», бо це — тупо. Ти повинен усвідомлювати, що ти — українець, і це – те саме, що розуміти, що в тебе є нирки й печінка. Тут нічим пишатися та нічого соромитися. Ненормально, коли люди починають репетувати й до чогось одне одного підбурювати.
— Тобі доводиться поєднувати безліч професій: ведучої, співачки, письменниці. Чи на все вистачає часу?
— У мене божевільний місяць! Я, мабуть, у сумі й тижня вдома не була: зйомки кліпів, зйомки програми, лекції у Відні, форуми. Я – надзвичайно втомлена. Усі запитують, що в мене з очима. Я ж не можу події перенести, тому підлаштовуюсь під них. Великий «мінус» – у тому, що не встигаю отримати задоволення від того, що відбувається, усе робиться на автоматі. Уже плутаю: що має відбутися, а що вже було. От думаю: «Класно, у мене скоро концерт у Києві… Стоп! Таж він уже був!» І якось воно так, що начебто яскраві події минають зовсім непомітно. Треба виспатися, але підозрюю, що зроблю це вже на тому світі.
— Як удається впоратися з усім, адже в тебе ще й двоє дітей?
— Я – не супержінка, і діти мене виснажують. Якщо намагаюся провести з ними якийсь час сама, без чиєїсь допомоги, то це дуже важко. Вони – ще маленькі. Якщо залишаюся з однією, то це – як з’їздити на якийсь курорт, бо разом вони творять жах. Але якось даю собі раду. Добре, що є можливість мати няню. Інакше би нічого не писала або не спала. От накупила безліч нових книг, але не уявляю, коли їх прочитаю, а нормальному письменнику треба читати інших, бо це — пожива для мозку.

Будьте обережними з тим, що просите!
— Але це, мабуть, відобразилося на твоєму способі життя. Чи багато тепер мандруєш?
— Подорожую не дуже багато. Торік не було відпустки, за винятком невеличкої поїздки в Грузію, і я реально замахалася. Буде нагода на кілька днів поїхати в Австрію, хоча там теж будуть лекції та студії. Роботи було дуже багато, і я акумулюю втому. Просто хотіла багато працювати. Тому будьте обережними з тим, що просите, бо воно може здійснитися. Тепер розумію, що хочу якнайшвидше вийти із цього періоду й розслабитися.
— Ти відвідала багато країн: чим Україна відрізняється від них?
— Усюди – різний ступінь «життя людей для людей». Ось, наприклад, Іспанія. Там значно більше люблять дітей, а в нас про них забувають. Важливий чинник — людське ставлення: усмішка чи реакція на прохання показати дорогу. У нас це теж є, і наші люди тільки виглядають суворо, а якщо запитати в них про щось, то здебільшого українці по-доброму всміхнуться й допоможуть, але перед тим у них пики будуть злі та кам’яні. Але є інша крайність — Росія. Кілька років тому спитала, як пройти до метро, і на мене почали кричати: «Я вам што — справашная?» Людині важко просто тицьнути пальцем у правильному напрямку. На зйомках ми постійно зустрічаємося із цим. В Україні, коли дістаєш камеру, усі відразу цікавляться, що знімаємо, а в Росії одразу: «Разрешеніє!» Одразу аґресія! Це – просто жахливо невільна країна. У мене там є друзі, які живуть у своїй, іншій, реальності. Вони допомагали політв’язням, у них є своє середовище — вони ж не тільки борються, а й ходять у кав’ярні, спілкуються з людьми й живуть у такій Москві, яка тобі просто так не відкриється. Мені би там було важко жити.

«Я — дуже недисциплінована»
— Наскільки нова книга «З роси, з води і з калабані» — автобіографічна?
— Дитячі історії є автобіографічними, але там – три частини. Для мене особисто дуже цінна та частина, яка називається «З води», бо це розкриває мене з несподіваного боку. Усі звикли, що я стібусь чи пишу про секс, а тут — містичний реалізм. Це — «родзинка». А інші історії — це антидепресанти, щоб інші люди могли всміхатися, згадуючи себе, бо ж у всіх було дуже схоже дитинство. Усі пройшли через певні етапи розпаду СРСР. Мені цю книжку більше хотілося б адресувати не одноліткам, а молоді, якій зараз намагаються прищепити незрозумілу ностальгію за Радянським Союзом. Це — дитяча книжка для дорослих. Усілякі смішні історії очима дитини, хоча є відвертощі, до яких дітей не допускають.
— В одному з інтерв’ю ти казала, що мрієш написати дитячу книжку. Чи вже почала втілювати цей задум?
— Так, справді планую написати книгу, щойно зрозумію, що дітям цікаво. Можливо, якісь пригодницькі казки. Гадаю, таке зможу написати. Була мрія зробити фільм-мюзикл для дітей з українськими рок-виконавцями. А якщо буде гарна книжка, то Іван Малкович обіцяв її видати.
— Починаєш писати тільки тоді, коли є натхнення?
— Якщо є дедлайн, то, звісно, він змушує сісти та дописати. Задум, звичайно, народжується в пориві натхнення, потім іде робота, коли треба себе дисциплінувати. А я — дуже недисциплінована, ніколи не роблю того, що мені не в кайф. Тому все повинна робити з натхненням. З іншого боку, якщо є замальовки, але немає достатнього обсягу, то починаєш допрацьовуввати, пригадувати. Начебто сам себе змусив, а потім знову приходить натхнення, як апетит – під час обіду. Це якісно відрізняється від того, що робиш у 18 років. Іноді пишу в сумному стані, але текст виходить живий і життєствердний.

Коли є талант, усе інше — справа реклами
— Чи й зараз щось пишеш?
— Так, є замальовки. Наступна книга буде дуже дорослою. Є складна задумка, дії відбуватимуться у двох часах. Це, звісно, – не нова ідея, але мені цікаво, що з того вийде. Скоріше за все, події розгортатимуться в Каталонії.
— В Україні ситуація з виданням українськомовних книг погіршується. За останніми даними, цього року на 20 % менше книг українською мовою…
— Страшенно прикро, що україномовних книг стало менше на п’яту частину. Це – катастрофа насправді. На одному з «круглих столів» критик Юрій Володарський кричав, що треба нормально писати українською. Та брехня! Є достатньо класних авторів. На Форум видавців до Львова привозять якихось модних закордонних письменників, але це нічим не крутіше від того, що пишуть українські письменники. Уся річ у промоції. Коли людина має талант, то все інше — справа реклами. Якийсь російськомовний критик не може судити, що та як написано українською. Це – тупа зверхність. А публікуватися можна й у Інтернеті, де значно легше робити промо.
Розмовляла Ірина Пакош, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply