Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Jan. 21, 2018

Ірен Роздобудько: «Я не хотіла писати роман про війну»

Автор:

|

Вересень 25, 2016

|

Рубрика:

Ірен Роздобудько: «Я не хотіла писати роман про війну»

Ірен Роздобудько

Відома українська письменниця та сценарист Ірен Роздобудько написала новий роман «Тут і тепер», презентація якого відбулася на Форумі видавців у Львові.
— Розпочнімо з найактуальнішого — ваш новий роман «Тут і тепер»…
— Ми презентувати його на Форумі видавців у Львові.
— Ви пояснювали, що теми війни в ньому торкаєтесь опосередковано. А які «воєнні» акценти розставили?
— Гадаю, що ця тема постійно буде у творах усіх письменників — чи це буде одне речення, один абзац, фраза «він повернувся зі Сходу». Ми від цього нікуди не подінемося. Насправді я не хотіла писати про війну, хотіла написати про наших людей, про життя. Поставила перед собою мету написати легку приємну книжку, яку мені хотілося б прочитати, яку б, мені так здається, зі задоволенням прочитали мої читачки. Не побоюся цього слова, бо я зараз дуже відсторонююся від того, що тільки для жінок пишу. А ця книжка — це таке легке, розважальне чтиво про дуже приємну «цукряну» ситуацію, коли з семи років чотири дівчинки, різні за характером і за національністю, почали товаришувати: у них були бійки, любов, танці. Й от зараз вони: одна — відома акторка, друга (кримська татарка) нібито дуже щаслива в родині (хоча насправді це не так), третя живе в Америці, й є такою дуже смішною підприємницею, котра хоч і знайшла свою батьківщину там, але ностальгує, а четверта — бунтарка-радіоведуча. Зараз їм — по 35 років. Сага про чотири родини — банальний перший шар ситуації. Коли вже почала писати та копати, то від нашого часу і наших реалій нікуди не втекла. Зараз важко мені про цю книжку говорити, не знаю, про що вона насправді. Я ще не звикла до неї.
— У тих чотирьох героїнь є реальні прототипи?
— Переважно кажу, що мої персонажі не мають конкретних прототипів. Але у цій книзі вони є. Це образи п’яти-семи жінок, з’єднаних в одну. І ситуації подібні також є, об’єднані в одну велику.
— Сепаратистку Женю та кримську татарку Ельміру зумисне зіштовхнули характерами?
— По-перше, це — сублімація тих бесід, які я вела. Можна сказати, що прототипом бесіди Жені й Ельміри є мої розмови з моїми донецькими друзями. Яким чином я це могла написати? Тільки в романі. Тому діалоги теж є такими реальними, як я розмовляю, починаючи лагідно: «А які пісні співали? А чому? А як?» Розумієте, з донеччанами треба дуже обережно розмовляти, як це робила Ельміра. Тому зображена ситуація не є випадковою. Та й зрештою, я буду весь час підсовувати і молоді, і друзям, і не однодумцям своїм такі ситуації якось отак, у простих текстах.
— Тобто абстрагуватися від теми війни у творчості неможливо?
— У мене ще не застаріла книжка «Ґудзик-2». Й якраз оця друга частина присвячена останньому десятиріччю, тим подіям, що відбувалися в Україні після виборів Януковича. Вона — про Майдан і початок війни. Я вже не могла про це не говорити. Бо вплив — просто величезний. Так і тут, хотіла написати жіночу, таку щемливу книжку, а все одно не обійшлося без згадок про ці події. Знаю, що на ній будуть плакати хорошими сльозами (бо сама там ридала), а не такими, як ми зараз плачемо, коли у кожного свій фронт. Але вже не зможу бодай рядком не написати про це.
— Видавці та дистрибутори вкрай мало постачали до війни україномовних книг на Донбас, бо на них там не було попиту. Ви ж — донеччанка, тривалий час жили там. Чи справді ситуація зі сприйняттям українського слова там така обережна й обмежена?
— Раніше при появі української книги часто чулося: «А ето на украінском? Ето трудно». Було таке. Як зараз? За цих два роки ситуація змінилася. Хоч у тому й немає нічого такого, щоб афішувати, але мене вразила Лисичанська бібліотека: до мене звернулися — я відправила книжки. До Авдіївки, Слов’янська надсилала. За ці роки ми з друзями відправили до міст Сходу купу україномовних книжок, бо зараз з’явився попит. І якщо ми все це підтримаємо, то він буде розвиватися й далі. А зараз така ситуація, що цю іскрочку треба підтримувати. Хоча в Донецьку, друзі казали, мої книжки продавалися ще до війни, й їх купували.
— Яким би дивним це не здавалося комусь зараз, але найпотужнішою українською мовною школою є саме донецька…
— І це цілком виправдано. Чому? Бо в Донецьку, якщо вже хочеш розмовляти українською, то просто мусиш робити це правильно і так вишукано, щоб подеколи було навіть краще, ніж на Заході. Мені, наприклад, дивно, що у Львові мене хвалять за мову. Я ж кажу: «Люди добрі, у мене багато русизмів, можуть бути не правильними якісь звороти — я все ж із Донецька». Мені ж заперечують, мовляв, ні, українська мова у вас гарна. У селах на Донеччині люди — переважно україномовні. Виїхати б у ту ж Мар’їнку — там або суржик, або українська, мовного бар’єру немає. Хоча в самому Донецьку у побуті люди спілкувалися російською.
— Як ставитеся до появи власних творів у шкільній програмі з літератури?
— Нормально. Не буду кокетувати, що це мені нібито не треба. Знаю, що вчителі деяких шкіл уже самі включають мої твори до програми. От нещодавно вітали з тим, що мене включили до програми першого-четвертого класів. Але хочеться, щоб старшокласники, прочитавши рекомендований твір, ішли до книгарень і шукали інші книги.
Розмовляв Олександр Трохимчук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...