Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 3, 2020

Ілларіон Павлюк: «Писати треба так, щоб у соцмережах казали: «Ой, яка класна книга!»

Автор:

|

Листопад 02, 2020

|

Рубрика:

Ілларіон Павлюк: «Писати треба так, щоб у соцмережах казали: «Ой, яка класна книга!»
Ілларіон Павлюк.

Донедавна Ілларіон Павлюк був більше відомий як журналіст, теледокументаліст і продюсер, а тепер вже повноправно можна називати його письменником — із 2018 року світ побачили три його художні твори. «Білий попіл» і «Танець недоумка» мали потужний читацький відгук, очолювали книжкові рейтинґи та номінувалися на престижні літературні премії, зокрема й на «Книгу року Бі-бі-сі-2019». Новий роман «Я бачу, вас цікавить пітьма», навіть ще не потрапивши на книжкові полиці, отримав персональну відзнаку Олександри Коваль, директорки Українського інституту книги на Book Forum-2020.
— Ваша перша книга — детектив, трилер чи містика?
— Сюжет відштовхується від подій, які Микола Гоголь змалював у своїй повісті «Вій». Це мав бути сценарій фільму, який сценарієм не став.
— Але колись стане?
— Гадаю, що так. Ідея полягала у спробі уявити, що ж такого мало статися насправді, аби хтось повірив і розповів Гоголю історію, після якої він створив «Вія».
— «Танець неудоумка» — космічна антиутопія?
— Точно не антиутопія і не утопія. Це психологічний трилер і наукова фантастика. Там багато копирсання в душі головного героя й інших героїв. І навіть ті, хто любить наукову фантастику, мене критикують і вказують, що це не справжня наукова фантастика, бо дуже мало уваги приділив притаманним суто їй елементам. Визнаю, що це для мене лише інструмент і жанр. «Білий попіл» — також психологічний трилер, але в декораціях гоголівської України, події там у ХІХ ст. відбуваються.
— Фахівці кажуть, що ніша української фантастики ще не наповнена, тож ви долучаєтеся до цього?
— У мене не було жодної мети наповнювати жанр і шукати, де й чого мало. «Танець недоумка» я почав писати першим, шість років над ним працював, кілька разів переробляв. У мене була ідея створити щось, що асоціюється з власним дитинством.
— Ваша нова книга має назву «Я бачу, вас цікавить пітьма»…
— Це також психологічний трилер, але цього разу — містика. Дія відбувається в сучасній Україні. Містика є тим інструментом, який я використовую, щоби провести читача через хитросплетіння темних куточків душі головного героя і не лише його.
— Ви дуже швидко видали три книги — за два роки. Є секрет такої активности?
— Це видали швидко, а я почав писати «Танець недоумка» ще 2012 року. А от «Білий попіл» на писав справді швидко, за три місяці — сам не знаю, як так сталося. «Я бачу, вас цікавить пітьма» писав майже півтора року. Постійно хочу вибудувати свій життєвий графік так, щоби писати щодня. Але щодня не вдається. Якщо хоча б п’ять разів на тиждень є можливість сісти й напрацювати по пів сторінки, це вже добре.
— Раніше письменники писали пером і чорнилом, олівцями, ручками, на друкарських машинках. Тепер можна просто надиктовувати у свій розумний ґаджет, а він перетворить це на текст. Як працюєте ви?
— Диктувати — не для мене, я пробував. Мені треба по 20 разів змінювати одне слово, а диктування не дозволяє швидко все виправляти. Я часто працюю в блокноті ручкою: малюю якісь схеми, приймаю рішення, що після чого трапиться. Усе дуже легко намалювати: схему подій чи драматургічну схему, де буде поворот сюжету, на якому я етапі. І що більше працюєш у блокноті, то менше часу втрачаєш на написання готового тексту.
— Ви тривалий час займалися на телебаченні журналістськими розслідуваннями, висвітлювали арабо-ізраїльський конфлікт, маєте купу документальних фільмів, аж раптом подалися в письменники. Що спричинило такий цікавий поворот?
— Це «раптом» трапилось, коли мені було ще 12 років. Саме тоді зрозумів, що обов’язково буду писати, але тоді здавалося: кому це треба?
— А коли почало здаватися, що комусь треба?
— Я вже рік працював над «Танцем недоумка», коли вирішив показати цей шматок рукопису Михайлові Бриниху, письменнику й критику. Він пообіцяв бути чесним, а після прочитання сказав, що я зобов’язаний закінчити цю книгу.
— То Михайло — хрещений батько ваших книг?
— Так, і деяких з моїх дітей. Він сам відвіз рукопис Мар’яні Савці, головній редакторці «Видавництва Старого Лева», вона прочитала, їй сподобалося. Видали мою першу книжку, а другу вже чекали з радістю.
— Як зробити так, аби тебе читало більше людей, ніж коло твоїх родичів?
— Писати так, аби всі потім у соціальних мережах писали: «Ой, яка класна книга!» і постили фоточки в Instagram.
— Це працює?
— Тільки це й працює. Хоч скільки тобі казали б, що треба читати, якщо тобі нецікаво, ти не станеш цього робити. А якщо тобі подруга каже, що не спала цілу ніч, бо мусила дочитати книжку, є набагато більша вірогідність, що ти їй повіриш.
— Хто ваш перший читач? Дружина?
— Редактори видавництва. А дружина тягне іншу важку лямку — я постійно їй розповідаю все, про що пишу та в якому місці написання опинився. Її це дещо втомлює, бо версії постійно змінюються. А потім вона засмучується, бо знає про книжку все наперед і їй уже нецікаво її читати після виходу. Але зараз вона тішиться, бо третю книгу не читала взагалі.
— Останнім часом з’являється багато пояснень і порад, як відрізняти фейки від правдивої інформації. Це діє?
— Для цього треба мати в голові алгоритм перевірки інформації й розуміння власної вразливости. Але більшість людей думає, що уникне зомбування через критичне мислення. Люди, впевнені, що вони мислять критично — група № 1 з погляду вразливости для маніпуляцій. Люди, котрі заявляють про те, що не дивляться
телебачення, мабуть, цим хочуть сказати, що на них не впливають телевізійні маніпуляції, та віддають перевагу маніпуляціям в Інтернеті. Стрічка Facebook — той самий телевізор, але з видертими з контексту фразами.
— Українські телеканали ніби й правдиві, але акценти розставляють по-різному. Це маніпуляція?
— Люди мають змогу отримувати інформацію з різних джерел, але не хочуть. Вони бачать світ таким, яким самі хочуть бачити. Тут спрацьовує принцип: якщо я так вважаю, то мені хочеться побачити підтримку. Те саме відбувається в соціальних мережах: нам хочеться бачити у стрічці людей, які з нами більш-менш згодні. Те, що на кожному каналі є своє бачення ситуації, якраз норма. Кожен телеканал має свого інвестора, головного редактора або професійного журналіста з власним поглядом. Розмаїття — це нормально і не є фактором зомбування. Фактор зомбування — коли всі канали кажуть однаково. У людини зникає можливість отримати іншу інформацію, і тоді складається враження, що ця інформація і є єдино правильною.
— Але ж є ще Інтернет, відкриті джерела…
— В Інтернеті також уже повно фейків! Інформаційна війна з Росією відбувається саме там, а не на телеканалах. Якщо росіянам постійно кажуть, що українці — «фашисти», у них на це налагоджується сталий нейронний зв’язок. 2012 року їм би сказали: доберіть асоціації до слова «українці», вони б сказали: борщ, «Динамо», Шевченко, гопак, а зараз у них інші зв’язки. Якщо ти живеш у Росії, то чуєш, як в Україні «розіп’яли хлопчика, прив’язали маму до танка», а де ви бачили, як людину прив’язують до танка? Правильно. У радянських фільмах про Другу світову війну. Й ось уже збіглося: вони — фашисти. І навіть не станеш перевіряти.
— Що є кінцевою метою виробників фейків?
— Ворожа пропаґанда з часів Геббельса має два дуже чітких напрямки. Перший — руйнує твої сподівання, робить слабким і зневіреним. Це дуже легко, бо ця пропаґанда звертається до правди, навіть необов’язково брехати. Тобі створюють чорну картину світу, і якщо наситити твою інформаційну картину лише неґативом, ти подумаєш: як жахливо жити в Україні! Другий — конструює нові поняття. От ти знаєш, що Крим — це Україна, і я знаю, що Крим — це Україна. А якщо зробимо ток-шоу, де будемо обговорювати, що Крим — це Україна, але з різних поглядів, хтось скаже: «Не Україна», хтось скаже: «Це — складне питання», хтось розкаже, скільки років він був російським і як його нам подарували. Й у глядача відкладеться в голові: «Крим — це Україна, але це дуже болісне і спірне питання». Таким чином пропаґанда впливає і створює в голові нові структури, робить якісь однозначні поняття спірними, а спірні поняття — прийнятними.
— Я не проти ток-шоу, але констатую дефіцит культурологічних та освітніх програм на українському телебаченні, розумію, що є рейтинґи…
— Уявіть собі, що на якомусь телеканалі йде дуже класна освітня чи культурна програма, але в цей момент у вас вимкнений телевізор або ви просто перемкнули на інший канал. Наскільки вплине на вас програма, якої ви не дивитесь? Тому іґнорувати рейтинґи не можна. Канали щодня отримують звіти про рейтинґ. Це серйозна
соціологічна робота, велика фокус-група, люди, у яких на пультах стоять датчики, котрі вимірюють, які канали дивляться. Це доволі точні дані. Глядач у соціологічних опитуваннях може казати, що його улюблений письменник — Гемінґвей і що йому дуже бракує освітніх програм, але при цьому вибір робить пультом. В Україні ж і читають не так багато, є питання й до загального культурного зростання.
— Але якщо йти виключно на повідці вподобань глядача, чи не заведе це нас до програм про пласку Землю?
— Іти виключно на повідці не можна. Треба пам’ятати про свою мотивацію: для чого ти прийшов працювати на телебачення. Якщо створюєш розважальний продукт і люди розуміють, що ти їх розважаєш, це одне, а якщо ти їх розважаєш, а вони думають, що ти їх лікуєш, — щось геть не те. Я проти, коли телевізійні програми підтримують невігластво, неуцтво, поширюють міфи. Треба мати власну відповідальність перед глядачем. Не можна розповідати про лікування онкологічних захворювань пасами рук. Якщо вони бояться, що в них рак, треба йти до лікаря.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online