Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 14, 2019

Ігор Сердюк: «У Гетьманщині дитина не викликала такого пієтету, як тепер»

Автор:

|

Березень 06, 2019

|

Рубрика:

Ігор Сердюк: «У Гетьманщині дитина не викликала такого пієтету, як тепер»

Книга «Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.» стала результатом кількарічної праці Ігоря Сердюка, кандидата історичних наук, докторанта Полтавського національного педагогічного університету імені В. Короленка та редактора гуманітарного порталу historians.in.ua. Свою роботу він написав у доступній, популярній стилістиці й формі, свідомо відмовившись від напускної вченості.

Діти як маркер побуту суспільства
— Якою була типова родина в Гетьманщині? Чи збігалася реальна картина зі сучасними уявленнями про тогочасні сім’ї й їхній склад?
— Мабуть, найяскравішим образом нашого візуального уявлення про родини минулого є кадри з фільму «Пропала грамота». На початку стрічки бачимо таку пасторальну сцену: сидить козак Василь, його батько, дружина Одарка готується накривати на стіл. І за цим довгим столом між Василем і його батьком сидять дев’ятеро діток. Це дещо гіперболізована квінтесенція наших уявлень про ідеальну багатодітну родину минулого. Бо коли беремо облікові церковні та світські джерела, зокрема, метричні книги та опис Малоросії Рум’янцева, то бачимо, що на одну жінку віком від 15 до 49 років припадали одна-дві дитини. У Гетьманщині жінка народжувала п’ять-сім разів за життя. Частина дітей помирала — лише четверо з десяти охрещених доживали до п’ятирічного віку. Також ми думаємо, що тодішнє населення шлюбилося тотально рано й одразу починало народжувати дітей. Але в Гетьманщині цей вік для жінок становив 19 років у селі та 21 рік у місті, для чоловіків — 22-23 і 23-24 роки відповідно.
— Що впливало на показники народжуваності у «старій Україні»? Наскільки це відрізнялося в селі та місті?
— Місто в Гетьманщині за сучасними мірками — також майже село. Там проживало 5-7 тис. мешканців, хоча все одно був певний міський уклад життя. У міських родинах дітей було трохи менше. Діти — це маркер побуту суспільства. Що більше місто, то менше там дітей.
— За яким принципом відбувався добір хрещених батьків у Гетьманщині?
— Усі, хто мав можливість вибрати кумів «згори», користувалися цією нагодою. Не можна говорити, що в Гетьманщині соціальні стани козаків, посполитих, духовенства були відмежовані один одного. Та все ж козацька старшина воліла мати рідню серед собі подібних. А кумівство було можливістю встановити соціальні зв’язки там, де не існувало кревних. Дії старшини були прагматичними. Цікаво, як, до прикладу, обирав кумів Микола Ханенко, перебуваючи на різних посадах. 1731 року він був стародубським полковим суддею. У той час туди призначають полковником Олександра Дурова, російського офіцера, не пов’язаного з козацькими кланами. Ханенко мав би бути проти москаля, однак коли в судді народжується син, він кличе Дурова бути хрещеним батьком його дитини. Тож можна казати, що Ханенко перейшов на бік нової влади, хоча за хрещену він узяв Єфросинію Миклашевську, дружину наказного полковника, котрий би став стародубським полковником, якби не призначили Дурова. Будучи генеральним хорунжим, Ханенко вже не мусів шукати кумів «вище», бо сам входить до кола старшин найвищого рангу, тому хрещеними батьками його іншого сина стали близькі родичі. Інший приклад: найпопулярнішою кумою містечка Яресьок у другій половині ХVІІІ ст. була племінниця місцевої сотнички. Можливо, її часто кликали хрещеною, сподіваючись таким чином установити опосередковані зв’язки з родиною самого сотника.
— Як впливало родинне оточення на молодь?
— У творах Івана Нечуя-Левицького чи Григорія Квітки-Основ’яненка є купа епізодів про домовленості про шлюби, відповідні стратегії — Лавріна, молодшого з Кайдашів, одружили на його прохання, але й тому, що Кайдашисі були необхідні робочі руки невістки. Була ще велика справа про розлучення такої собі Кулаковської, котру видали заміж у 13 років. Коли їй виповнилося 20, вона захотіла розлучитися і мотивувала це тим, що її одружили насильно. Цей шлюб скасували, але з інших причин. Священик засвідчив, що був п’яний і шлюбний квит (свідоцтво) виписував не він. Але я б не сказав, що суспільство чи батьки могли тотально тиснути на дітей, аби ті одружувалися чи виходили заміж. Одна з героїнь моєї книги все дитинство працювала в наймах, жила в різних родинах, а старша сестра вирішила віддати її заміж і вже домовилася. Втім ця дівчина сказала, що за того хлопця не піде. Нібито сирота, нібито вибору немає, однак відмовилася. Після цього сестра вигнала її взимку з хати і та знову пішла у найми. Ще міг бути неформальний тиск. До тих, хто досягли повноліття і не були одруженими було трохи інше ставлення у громаді. Подібні нотки є і в нашому суспільстві: «Тобі вже за 30, а ти ще неодружений».

Наймити, школярі й «інші»
— З якого віку починалася соціалізація дітей?
— Від народження. Зараз дорослішання дитини проходить у зовсім інших умовах. А дитина в Гетьманщині жила зі своєю родиною в маленькій хаті, корисна площа якої становила 15-17 кв. м. Уявімо родину, де є батько, мати, двоє-троє дітей, а ще бабуся й дідусь або наймит. А взимку чи навесні там товчуться козенята, кури, коти і собаки. Дитина дорослішає в такому тісному середовищі з перших років життя. Соціалізація відбувалася через працю. Універсальну формулу запропонував Остап Вишня у фейлетоні «Як ми колись учились». Коли дитина була маленькою, їй веліли проганяти гусей. Трішки старші пасли свиней. У сорочці вже не можна пасти, треба було в штанах. Важливим є й перебування дитини поза межами родини — учнівство, наймитування.
— А наскільки було поширеним наймитування?
— Дуже поширеним. Скажімо, з 10-12 років чи не кожна друга дитина у полкових містах жила не у своїй родині. Та наймитування було тимчасовим проміжком життя, як зараз навчання в університеті. За кілька років так можна було заробити на весілля, худобу, чи навіть на поганеньку хату. Платня дітей-наймитів становила 2-3 рублі на рік, а найдешевша хата в Полтаві коштувала 5-10 рублів. Також наймитування — це соціальна комунікація. Людина вчилася бути самостійною. І були судові справи про невиплату грошей, маса справ про жорстоке поводження господарів із наймитами. Адже до суду вони доходили тоді, коли був тяжкий злочин: хлопчиків забивали до смерті, дівчаток ґвалтували. Проте були й справи про крадіжки наймитами речей, про підпали вчинені дітьми на знак помсти, адже їх часто періщили різками.
— Як суспільство Гетьманщини трактувало сиріт, жебраків, байстрюків?
— Тогочасна людина жила в системі координат, де є свій і чужий. Є хтось «нормальний», такий, як ми. А є «інший». Такими могли бути не лише названі мікрогрупи, а, скажімо, кат і його родина. Стосовно байстрюків, то до ХІХ ст. їх маргіналізували в усій Європі. Вони не були зрівняними в правах зі народженими законно. Навіть прогресивна в цьому сенсі Франція не подолала цієї маргіналізації. В Російській імперії це відбувалося на рівні ініціатив конкретних постатей, як це личило просвітникам. Високий сановник, князь Іван Бецькой, незаконно народжений син князя Трубецького, започаткував відкриття притулків для байстрюків та сиріт. Але ця ініціатива не пішла далі Петербурга та Москви. У Гетьманщині ж узагалі не прижилася. Там байстрюків дуже жорстко маргіналізували. До прикладу, була справа про гетьмана Петрика Іваненка, так званого гетьмана Ханської України й антагоніста Івана Мазепи. 1692-го Петрик намагався підняти повстання проти Мазепи, залучаючи Полтавський полк, традиційно схильний до таких авантюр. У відповідь в канцелярії Мазепи склали листа нібито від імені полтавців, де йшлося, зокрема, про походження Петрика. Мовляв, батько був жебраком, а він ходив попід вікнами випрошуючи милостиню і той втратив підтримку.
— Які традиції сімейного життя, ставлення до батьків, дітей і кумів, сформовані за часів Гетьманщини, збереглися?
— Сподівання на кумів, що вони допоможуть дитині пробитися в житті чи у випадку смерті батьків потурбуються про неї. Цілий пласт історій про стосунки кума і куми. Мене вразило, що відповідні жарти про це зафіксовані у прислів’ях, які збирав Климентій Зіновіїв ще на початку ХVIII ст. Або уявлення про кумів як товаришів по чарці. Старші українці можуть пригадати своє дитинство у невеликих сільських хатах із багатодітними родинами, де до сволока прив’язана колиска. Так само практики сповивання немовлят відійшли у минуле порівняно нещодавно. Збереглося багато забобонів і традицій, пов’язаних із дітьми. Наприклад, купання в травах, намагання вберегти від зурочення неохрещених діток, пов’язавши червону нитку на ручку. У Гетьманщині магія, чари, дива, ритуали, церковні моменти — все це було єдиним органічним комплексом. І хоча це суперечило Святому Письму, загалом вона вкладалося у так звану народну побожність.
Засаднича відмінність нашої доби від часів Гетьманщини полягає в тому, що сучасне суспільство є тотально дитиноцентричним. Дитина перебуває не лише в центрі уваги батьків, а й усього суспільства, яке має перед нею пієтет, виокремлює дитячий простір, дитячі кольори і ще масу всього дитячого. Пиятика на дитячому майданчику обурює більше, ніж десь у парку. Хоча з точки зору законодавства і здорового глузду не можна пити ні там, ні там. У Гетьманщині дитина не викликала такого пієтету, як нині. Сучасні батьки не шкодують коштів на своїх нащадків, економлячи на собі. У «старій Україні» все було навпаки. Климентій Зіновіїв радив не плакати за померлою малечею, бо на неї ще нічого не витратили. Побиватися треба було за дітьми, які вже поїли батьківського хліба, але ще його не відробили.
Розмовляв Сергій Шебеліст, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply