Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, May. 23, 2019

Ігор Лосєв: «Щоб залишитися на мапі Європи, нам потрібен менталітет народу-воїна»

Автор:

|

Травень 15, 2019

|

Рубрика:

Ігор Лосєв: «Щоб залишитися на мапі Європи, нам потрібен менталітет народу-воїна»

Ігор Лосєв

Ігор Лосєв — доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, філософ, публіцист, колумніст і журналіст. Він розповів про зміну свідомості українців після Революції гідності, ефективність політики українізації у країні та боротьбу з «п’ятою колоною» на культурному фронті.

Люди стали рішучішими
— Наскільки і в чому події на Майдані змінили свідомість українців?
— Зміни відбулися по-різному. Якщо йдеться про авангард української нації — люди стали рішучішими, адекватніше розуміють зовнішньополітичні загрози та готові до дій. А щодо тих, кого називають «болотом», то їхні погляди навряд чи змінилися. Також не змінилися погляди у тих 15-20 % людей, котрі вороже налаштовані до української державності.
— Чи є в Україні справжня інтелігенція?
— Справжньої інтелігенції у нас не так уже й багато. Її значно менше, ніж осіб із вищою освітою. Бо інтелігенти — це люди, котрі свідомо віддані українській справі, часто змушені виконувати своє покликання в умовах чисельної меншості за переважаючої сили та можливостей супротивників і героїчно боротися, навіть не відчуваючи підтримки держави. Бо наша держава рідко підтримує українське, хіба що перед виборами. А це ж має бути системна робота. 1991 року деякі наші політологи жартома поділяли Україну на чотири зони: Галичину і Волинь (бандерівська), центральну Україну (петлюрівська), південну Україну (махновська) і східну Україну та Крим (комуністична). Але з 1991-го ідея, яку зберігали і плекали в Галичині, вийшла аж на кордон із Російською Федерацією (РФ) і гасло «Слава Україні — Героям слава!» з реґіонального стало загальноукраїнським. Центральна і Західна Україна зараз де-факто є вже єдиним геополітичним тілом. А от з півднем і сходом потрібно проводити дуже велику роботу, чого наша держава, на жаль, не робила і не робить.
— Наскільки ефективною була політика українізації впродовж останніх років?
— Справжньої українізації у нас ще не було. Були лише розмови про неї. Бо українізація передбачає зміни в системі освіти, принципи функціонування інформаційної сфери, створення нового шоу-бізнесу і ще багато чого практичного. А у нас закликали людей переходити на українську мову, але не було жодних безкоштовних курсів. І коли людина погодилась, то де їй було вивчити українську? Я самотужки вивчив мову, коли приїхав до Києва з рідного Севастополя. Чому? Бо я український державник і хочу, щоб ця держава була. І розумію, що Україна без російської мови проживе, а без української її просто не стане. Та депутати і міністри не здатні відповісти на просте запитання: «Скільки грошей ви готові витратити на українізацію?». А без грошей процес не відбудеться, натомість РФ витрачає величезні кошти на подальшу русифікацію України. Києвом пройтися: безліч реклами чомусь російською мовою, хоча у всіх нормальних країнах за таке штрафують. Та й закон наш про мову — беззубий, адже якщо він не передбачає санкцій у разі його невиконання, тоді це не закон, а лише добре побажання. Тому потрібна і мовна інспекція, і відповідне міністерство, яке б відстежувало стан української мови у різних реґіонах країни.
— У чому Україна поступається на мовно-культурному фронті РФ?
— Російська еліта формувалася п’ять століть і таки сформувалась, і хоча вона й злодійкувата. Але в перервах між крадійством не забуває про державні інтереси. Ось приклад: багато років у Севастополі Міністерство оборони видавало газету «Флот України». Росіяни казали, що вона є «найбоєздатнішим кораблем» українського флоту й її можна прирівняти до додаткової бригади морської піхоти на українському боці. Й 2014 року жоден офіцер із цієї газети не зрадив Україну, не перейшов на бік ворога, хоча їм обіцяли «золоті гори»: усі вийшли на материкову Україну і в Одесі знову почали видавати цю газету. А там її закрили, хоча в Одесі ситуація хитка, і така газета була б дуже й дуже потрібна.
— А чому, на вашу думку, ніхто не бореться з антиукраїнською пропагандою на наших телеканалах?
— Найефективнішою боротьбою з нею було би закриття власне цих телеканалів. У період воєнного стану це дуже легко зробити. Але ж справжньої боротьби немає. А Москва не шкодує грошей цим каналам. Та під час війни жодної терпимості та толерантності до ворога не має бути. Якщо буде інакше, ворог нас просто знищить.

Перемога можлива винятково воєнним шляхом
— Який ефективний сценарій нашої перемоги на Донбасі? Чи можливе мирне врегулювання конфлікту?
— Перемога можлива винятково воєнним шляхом. Як писав Тарас Григорович: «Не дуріть самі себе». А щоб так сталося, треба, щоб наша країна жила за законами воєнного часу. І тільки тоді, коли матимемо справді потужну армію, озброєну до зубів. Коли весь наш народ буде налаштований на рішучу боротьбу, тоді, можливо, й дипломатичний шлях дасть результат, якщо інші побачать абсолютно мобілізовану та готову до боротьби країну. А якщо всі бачать розслаблену країну, то плювати вони хотіли на наші заяви та вимоги.
— Наскільки сильним був вплив російських і проросійських політиків на свідомість українців упродовж останніх років?
— Тиск на Україну завжди був шалений і найбільше на тих, хто йому корився. І він триває. Біда в тому, що у нас активно його ніхто не поборював, а просто намагалися якось усе це пом’якшувати і спускати на гальмах. А домовитися з ворогом не вдасться інакше, ніж продемонструвати свою силу.
— Які «захисні механізми» мали б запровадити в Україні, аби зберегти ідентичність української нації?
— Треба змінити систему освіти, функціонування інформаційного простору, створити справді потужну українську культуру, шоу-бізнес. Добре хоч нарешті взялися за кінематограф.
— Що потрібно, аби нарешті завершилося формування української модерної нації?
— Якщо вдасться сформувати більш-менш нормальний політичний клас, то процес може завершиться через сім-десять років. А ні, то доведеться ще щонайменше 50 літ еволюціонувати. Історія нам стільки часу може й не дати.
— Коли Крим і Донбас повернуть із окупації фізичної, чи можливо буде повернути мешканців цих територій із окупації ментальної?
— Мешканці Донбасу шанують лише сильну та жорстку владу — такою має бути влада Києва: всі, хто вчиняв злочини проти України, будуть покарані. І всі мають у цьому переконатися. Якщо цього не буде, тамтешнє населення шанувати Україну не буде. Там узагалі тривалий час мають існувати військово-цивільні адміністрації. І не треба проводити жодних виборів, бо знову оберуть антиукраїнських негідників. А на Донбасі взагалі виборів бути не має десять років. Треба очистити спершу цю територію від усієї цієї антиукраїнської гидоти, бандитизму, колаборантів і зрадників. А вже тоді можна згадати про вибори. Бо якщо таким людям догоджати, вони це сприйматимуть як слабкість. А потрібна суворість щодо тих, хто коїв злочини, співпрацював із окупантом, аґресором. Тоді населення знатиме, що можна, а що — ні, що є певна «червона лінія» і треба бути лояльним громадянином України.

Добре працювали б, якби реґулярно кидали за ґрати корупціонерів
— Яка найбільша помилка влади та суспільства у час війни?
— Щодо влади — неоголошення воєнного стану у країні. Щодо суспільства — воно надто швидко забуло, що серед усіх загроз в Україні найбільшою є загроза великомасштабного вторгнення російських військ в Україну.
— Які стосунки мала б будувати наша держава з аґресивними сусідами?
— Наші «любі» сусіди поводяться, як типові круки, які бачать ослаблений організм. А в нас вважають за краще мовчати, не псувати «любим друзям» настрій. А вони нахабніють, бо не зустрічають жодного опору.
— Чому наші можновладці настільки сподіваються на допомогу Заходу, зокрема, фінансову? І чи потрібні в Україні іноземці на топ-посадах?
— Нам потрібна допомоги від наших західних партнерів, але це не означає, що треба ставати перед ними на коліна. Щодо присутності іноземних фахівців, то і наші добре працювали б, якби реґулярно кидали за ґрати корупціонерів. Обов’язково з’явилися б чесні люди, котрі би працювали і не крали. А то приходить людина керувати, бачить, що спокуси багато, відповідальності жодної, і вирішує, що державна кишеня — її особиста.
— В Україні можлива хоча б часткова деолігархізація суспільства?
— Це питання можна вирішити, якщо буде політична воля. Є методи, якими вплив олігархів зводиться до мінімуму. Треба просто їх застосовувати. І знову ж таки ми виходимо на принцип політичної волі. Якщо хоче з цим боротися лідер, він буде це робити; якщо ж не хоче ні з ким глечики побити, то буде так, як є.
— Якби не загинув В’ячеслав Чорновіл і став Президентом, яку б Україну ми мали зараз?
— Принципово наша країна б не змінилася, але багато позитивних процесів прискорилися б. Насамперед Україна швидше розвивалася б на політичному й економічному напрямках.
— Яким має би бути Президент України, аби наша країна нарешті стала заможною?
— Насамперед патріотом нашої держави — це коли людина любить свою країну більше, ніж себе, і готова заради неї йти на особисті жертви і втрати.
Розмовляла Марія Волошин, «Вголос»

About Author

Meest-Online

Loading...