Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Ганна Різатдінова: «Різдво — той рідкісний день, коли удома можна застати всю нашу сім’ю»

Автор:

|

Січень 14, 2016

|

Рубрика:

Ганна Різатдінова: «Різдво — той рідкісний день, коли удома можна застати всю нашу сім’ю»

Ганна Різатдінова

Торік на чемпіонаті світу Ганні Різатдіновій дісталися чотири бронзові нагороди. Щосезону вона разом із тренерами складає все нові й нові програми, а на турнірах залишає на килимі душу.
— 2015-й приніс мені не так уже й мало нагород: два «срібла» перших Європейських ігор, і ще чотири «бронзи» чемпіонату світу, а також олімпійську ліцензію.
— Якій бронзовій медалі з цієї чималої колекції раділи найбільше?
— Першій. Гімнастка ніколи не може планувати якийсь конкретний результат. Навіть у відмінно натренованій вправі може трапитися похибка. Та коли здобуваєш медаль уже на самому початку, продовжувати змагання — значно легше. Коли виборола «бронзу» з обручем, мені навіть дихати стало легше. До кінця чемпіонату переслідувало відчуття, наче потрапила на свято. Хотілося, щоб мій виступ на тому чемпіонаті не обмежувався «бронзою». Я і кожен спортсмен, ставила перед собою найвищі цілі. У моїх планах було і «срібло», і навіть «золото». До останнього вірила, що це — можливо. Декотрі гімнастичні фахівці мої вправи зі стрічкою та булавами розцінили щонайменше як «срібні». Я ж на той момент раділа своїй «бронзі». «Головне, — казала собі, — що з порожніми руками додому не повернуся».
— Чи всі програми оновлюватимете до Олімпійських ігор?
— Щонайменше три з чотирьох програм будуть нові. Після чемпіонату світу практично не відпочивали. Відразу занурилися в експерименти. Новий рік не став приводом для тривалого відпочинку: 2 січня ми вже були у залі. Цього разу мені аж ніяк не шкода розлучатися з усіма образами та програмами. А ось два роки тому ніяк не могла відпустити свої щасливі композиції. Особливо з обручем, із яким стала чемпіонкою світу. Мені так подобається та постановка, що воліла б і далі виступати з нею й у спорті не можна стояти на місці. Ми вже підібрали музику й образи до наших олімпійських програм. Та це поки що — таємниця.
— Вам вдається хоча б колись не думати про Олімпійські ігри?
— Намагаюся не зациклюватися на Олімпіаді. У гімнастиці важливо підійти до змагань психічно стійкою, морально готовою до боротьби. Тому, аби передчасно не «згоріти», потрібно хоча б подумки відволікатися від спорту. Я зазвичай люблю багато думати. Якщо відверто, на тренуваннях ми так втомлюємося, що думати про гімнастику вже не можемо. Виходимо з тренування о восьмій-дев’ятій вечора, залишивши у залі усі сили.
— У вас є уже досвід змагань у Ріо-де-Жанейро?
— Якраз з цією метою два місяці тому ми поїхали до Ріо на невеличкий міжнародний турнір — подивитися країну, відчути на собі її кліматичні особливості. Мені доводилося змагатися у багатьох країнах світу, але вперше було так важко акліматизуватися. У Ріо волого та спекотно. До того ж ми виступали у залі без кондиціонерів. У такому кліматі стрічка миттєво набирає вологу. А працювати мокрою стрічкою, що липне до тіла, — сумнівне задоволення. Малюнки стрічкою у такому випадку повинні бути максимально широкими. Перед виходом на килим ми не відпрацьовували елементів: намагалися стояти нерухомо, щоб не спітніти. Весь час витиралися рушниками та це не завжди допомагало. Долоні були мокрими, і м’ячик ніяк не хотів липнути до рук. Попри все, той візит до Бразилії став для нас хорошим досвідом. Тим паче, що на Олімпійських іграх все ж таки будуть кондиціонери.
Я в шаленому захваті від Бразилії, а Ріо-де-Жанейро стало моїм улюбленим містом. Там такі позитивні люди. І цікава культура. Не уявляю, який ще мегаполіс міг би так надихнути мене. Ми з дівчатами навіть вчилися танцювати самбу у справжнього професіонала. З цим настроєм і почали готувати олімпійські постановки. Вирішили, що обов’язково ставитимемо щось позитивне, радісне, у дусі Бразилії. Хоча українській школі художньої гімнастики такі настрої не властиві. У нас надають перевагу ліриці, глибокій драматургії, образам, від яких глядачі ридали б. Та у Ріо дивуватимемо наших прихильників чимось принципово новим.
— Чи є у вас родинні традиції святкування Різдва?
— Найкраща різдвяна мить — це коли 7 січня ми всією родиною збиралися вдома, у Сімферополі, за святковим столом. Я багато часу проводила на зборах і змаганнях, тож додому приїздила рідко. Тато у мене — капітан далекого плавання. Його також місяцями не було вдома. А мама тренує гімнасток і часто супроводжує їх на змагання. Побачити удома всю нашу сім’ю — рідкість. Тому ці лічені дні разом — справжнє свято для кожного з нас. Не в останню чергу саме з цієї причини ми так любимо Різдво. Цього року зібратися всім разом не вийшло: тато був на роботі, але мама приїхала до мене у Київ.
— Як давно ви бачили інших своїх рідних?
— Три місяці тому, відразу після чемпіонату світу, я поїхала до Сімферополя — уперше з того часу, як в України відібрали Крим. Я і досі відчуваю гіркоту, коли проходила всі прикордонні процедури. На в’їзді до Криму побачила величезний російський триколор, а поряд із ним — плакат «Ласкаво просимо у Крим». Усе це так важко осягнути. Мої друзі залишилися тими ж. Такі ж, як у дитинстві, мене зустріли знайомі вулички та будинки. Але рублі у крамницях, номери на машинах і чужі прапори всюди робили такий знайомий і рідний світ якимось нереальним. Весь час, коли бачила це, у голові сама собою з’являлася думка: «Все одно це — Україна. Крим завжди буде Україною».
— Із чим у вас ще асоціюється Різдво?
— Люблю Різдво більше за Новий рік. Новий рік — це казка, красива вигадка. А Різдво, як і Великдень, — це щось сакральне. У ці святі дні не те що сваритися не можна, краще навіть не сумувати. Це — свято любові та душевного тепла. Тому особливо приємно, коли саме у ці дні вдається зробити комусь щось хороше. На Різдво люблю ходити до церкви та причащатися. В останні роки часто заходжу до Києво-Печерської лаври.
— Яка ваша улюблена різдвяна страва?
— Кутя. Дуже люблю кутю, яку робила моя бабуся. А коли стала тренуватися у Школі Дерюгіних у Києві, ми з дівчатами-гімнастками самі навчилися готувати цю страву. Ми жили у спортивному інтернаті. І хоча умови для кулінарних експериментів там були не найкращі, ми з усіх сил і знайдених дорогою після тренування продуктів намагалися зробити різдвяний стіл. Свою кутю потім приносили на тренування, щоб кожен міг скуштувати. Кутя — ситна страва. Й аби не набрати зайвої ваги, ми робили дієтичний варіант — з цукатами та деякими іншими низькокалорійними інгредієнтами. Та, попри це, всім подобалося. А загалом у мене обмаль часу для куховарства. Для цього зовсім не залишається сил. Коли приїздиш додому увечері після тренування, не можеш навіть чай заварити. Тому кулінарний досвід у мене — невеликий. Та коли є вільний час, мені подобається стояти біля плити. У вихідні дівчата приходять до мене додому, і ми разом печемо пироги чи смажимо котлети.
Розмовляла Олена Садовник, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...