Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

Галина Вдовиченко: «Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»

Автор:

|

Жовтень 30, 2019

|

Рубрика:

Галина Вдовиченко: «Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»
Галина Вдовиченко

Щороку до Форуму видавців у Львові українська журналістка та письменниця Галина Вдовиченко готується з особливою відповідальністю — представляє новий роман або книжку для дітей.

«Знову пишу про двох героїв»
— Галино, яким романом цього року втішили своїх шанувальників на 26 BookForum?
— Новий роман має назву «Найважливіше — наприкінці». Писала його два роки з перервами. Без упевненості, що захочу його оприлюднити, але підсвідомо розуміючи, що доведеться все ж наважитися, бо ж навіщо це тоді? Усе, що ми відверто готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим із іншими. Письменник у житті може бути цілковито «закритою» людиною, навіть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні. Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працювати на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося, уже втрачено.
— Про що цей роман?
— Про стосунки чоловіка і жінки, котрі прожили разом 35 років. Які пройшли багато через що — через відчуження, зближення, війну між собою, перемир’я, розчарування, надію і втрати. Про вміння прощати і співпереживати, приймати іншого, не подібного на себе, відділяти другорядне від головного, не дозволяти несуттєвому впливати на наші стосунки. Мені хотілося б, аби цей роман прочитали передусім молоді читачі, мені є що їм сказати.
— Ви увійшли у світ літератури романом «Пів яблука». Що підштовхнуло до його написання?
— На той момент вже неможливо було стримувати свої бажання та мрії. Настав час писати не лише газетні матеріали, а й прозу, і це був роман «Пів яблука». Він відкрив для мене внутрішні шлюзи — хлинули ідеї і теми, вже не було стриму від тої навали. До речі, кілька місяців тому сталася дивна річ. Коли писала роман «Найважливіше — наприкінці», відволіклась на редагування романів «Пів яблука» й «Інші пів яблука», їх готували до виходу у «Видавництві Старого Лева». Перечитуючи, раптом зрозуміла те, що не спадало на думку до того моменту: знову пишу про двох героїв, а я вже писала про них. Укотре переконалася, що роман завжди знає більше, ніж його автор.

«Усі мої дитячі книжки починалися з гри»
— Роман «Замок Гербуртів» свого часу отримав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова». Знаю, ви досліджували тему вовків. Що було найважче у цьому дослідженні?
— Перечитала тоді все, що вдалося знайти про особливості цих хижаків, усе, що писали професійні етологи чи дослідники-аматори, розмовляла з фахівцями і людьми, котрі мали досвід зустрічі з вовками. Цей досвід змінив моє ставлення до цих звірів, що живуть за своїми правилами, дехто з них є більш досконалими, ніж людські. А коли вже вийшов роман «Замок Гербуртів», я познайомилась із Мариною Шквирею, українською дослідницею хижаків. Подумала тоді: працювати вміємо, часом краще за інших, а говорити про себе, розповідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучасної української літератури мовами світу. Можновладцям потрібно не урізати, а збільшувати фінансування таких інституцій, як, скажімо, Український інститут книги, дієво підтримувати популяризацію української літератури у світі. Шлях через читання — найкоротший для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі.
— Серед ваших книжок є й казки. Першою були «Мишкові Миші». Чому взялися ще й за дитячі книжки?
— Спілкування з дітьми — не «як там у школі» та «покажи щоденник» — а розмови, вигадування історій, ігри. Усі мої дитячі книжки починалися з гри, на той час — уже з онуками, бо те, що могла написати, спілкуючись з донькою і сином, вчасно не написала. Ми разом «будуємо» хатку в кімнаті чи на дереві, розповідаємо одне одному якісь цікавинки, вигадуємо «наші» слівця, — а тоді розповідаю дітям свої вигадки, і нерідко саме діти просять, щоб ці історії стали книжками.
— Ще одна ваша книжка для дітей, «36 і шість котів», що так полюбилася не лише діткам, а й дорослим, перекладена кількома мовами, а згодом її видали шрифтом Брайля. Це була ваша ідея?
— Ні, не моя. Це Фонд родини Нечитайло звернувся до моїх видавців із проханням дозволити видати «Котів» для дітей із вадами зору. Відтоді вони видали вже чотири мої книжки шрифтом Брайля для дітей. Готують до друку ще й «36 і шість котів-компаньйонів». І не лише вони видають мої книжки для дітей, які читають пальчиками. Ми також записали аудіоверсію першої книжки з «котячої серії» в Ресурсному центрі «Львівської політехніки». Вона теж для дітей, які не можуть читати очима, але зі задоволенням слухають книжки.

«Головне сісти і почати, а далі піде»
— Одне з чільних місць у вашій творчості займає тема війни. Як народився роман «Маріупольський процес»?
— Після нього тривалий час не могла взятися за наступний роман, він із мене витиснув все, що зміг. Довго після нього «видихувала». Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбувається, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити. Я писала цей роман у розпал подій — від кінця літа 2014-го, впродовж пів року, на такому градусі напруження і концентрації, що навряд чи таке можливо повторити. Зараз уже так не змогла б. Це дуже важливо відчути, коли час братися за діло, не відкладаючи на потім. Роман вийшов у вересні 2015-го, нічого б у тексті я тепер не змінила. Сюжет і герої вигадані, а деталі цієї історії — реальний фактаж подій літа 2014-го.
— Як довго пишете роман? Чи траплялося, що, завершивши роботу, можете сісти і переписати його?
— Траплялося, що могла написати роман за пів року, але це жорсткий варіант. Письменницька робота передбачає вміння самоорганізовуватися. Я зустрічала талановитих людей, котрі могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності та нездатності до самопожертви. Часом точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєшся. Робиш собі третю каву. Головне сісти і почати, а далі піде.
— Ви не лише письменниця, а й волонтер. Як усе встигаєте?
— Вже десять років я зі спільнотою взаємодопомоги «Емаус-Оселя» (тепер уже член колективу, але мені більше до душі визначення «волонтер»), це спільнота колишніх безпритульних. Заради того, щоб їм допомогти, готова влізти в костюм «зайця» і на відкритті оновленої крамниці вийти на вулицю кликати людей досередини. Безмірно поважаю цих людей за те, що змогли поставити крапку на своїх вбивчих залежностях, повернутися до усвідомленого життя, заробляти і допомагати іншим. Багатьох вважаю своїми друзями. А інші добрі діла, в яких нас називають волонтерами, беру участь спонтанно. Нещодавно на запрошення громадської організації «КонтрФорс» впорядковували територію довкола костелу ХVІ ст. в с. Соколівці. Звільняли його з облоги хащів. Здавалося б, безнадійна справа, все одно наступної весни все там заросте. А от і ні, бо ті, хто бере участь у цих акціях не перший рік, кажуть, що спершу це було суцільне сміттєзвалище, а тепер достатньо покосити траву й порубати кущі, а порожніх пляшок хіба мішок назбира­ється. Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегливість здатні більш відчутно змінити світ, ніж рішучий, але поодинокий підхід.
— Бачила в програмі цьогорічного «БукФоруму» вашу кураторську програму «Романтична література в світі глобальних змін». Що це таке?
— Це комплекс різноманітних заходів — презентацій, дискусій, «круглих столів» і публічних інтерв’ю на головну тему літератури (як на мене): любов. До участі я запросила багатьох прозаїків, в яких щойно вийшли нові книжки. Ми спілкувалися на такі, скажімо, теми: «Людські пристрасті на тлі епохи. Причетність глобальної історії до приватної історії стосунків» або «Посттравматичний і постромантичний синдроми у текстах» тощо.
Розмовляла Галина Ярема, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Loading...