Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 22, 2019

Федір Стригун: «Тільки коли нам, українцям, щось забороняють, ми впираємося і починаємо щось робити»

Автор:

|

Серпень 17, 2017

|

Рубрика:

Федір Стригун: «Тільки коли нам, українцям, щось забороняють, ми впираємося і починаємо щось робити»

Федір Стригун — народний артист України, актор і головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. За понад 60 років творчої діяльності ним зіграно більше сотні ролей у театрі. Фільми за його участю «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» й інші принесли ще й славу кіноактора. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, премії ім. І. Котляревського та премії ім. М. Садовського.
— Через вашу долю пройшло багато яскравих особистостей, таких як Іван Миколайчук, директор кіностудії ім. Довженка й чоловік Ліни Костенко Василь Цвіркунов, геніальний режисер і актор Леонід Биков. Який слід залишили вони у душі і творчості?
— Мабуть, найглибший слід залишив Миколайчук, хоч я мав щастя спілкуватися та працювати з багатьма неординарними людьми, такими, як Кость Степанков, Борис Івченко, син режисера Віктора Івченка, в котрого я знімався у трьох чи чотирьох картинах, режисер Борис Савченко, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Стас Клименко, Олександр Муратов. А з Миколайчуком ми зустрілися в «Анничці». І він мене вразив тим, що страшенно пишався, що він із села, із Буковини. Що він українець. І я відчув, що ми ніби з одного села, хоч я із Черкащини, а він — із Чернівецької області. Ми пісні співали ті ж самі, коли я починаю, він підтягує, і навпаки. Ми за всі роки жодного разу не посварилися, хоч його називали Кінолайчук, бо весь час лаяв кіно. Колись він мене спитав: чого я не можу з тобою посваритися? Кажу, бо це все одно, що лаятися із самим собою. Я його настільки розумів, а він — мене, що коли йому було погано, я приїжджав до нього в Київ і грішив — не заходив до родичів, а йшов одразу до нього, і ми сиділи цілими ночами і мали про що говорити. Найбільша трагедія Миколайчука була у тому, що він увесь час був «вагітний» задумами, а втілювати їх йому не давали. Я б не витримав такого тиску. Коли він знімався у кінопробах, фотопробах, його вже затверджували на роль, а потім викликали режисерів і казали: якщо будете знімати Миколайчука, ми стрічку прикриємо. Виявляється, талановитим людям дуже важко в цьому житті, таким, як Заньковецька, Миколайчук, бо до них і вимоги великі, і заздрість, і увага, і намагання перетягнути на свій бік.
— А чим ви зараз підживлюєте заньковецький дух? Сучасна драматургія, наскільки я знаю, дуже слабка…
— Дуже слабка. Кропивницький писав за тиждень п’єсу, а на другий тиждень її вже грали. У Карпенка-Карого були складніші п’єси, над деякими з них він працював роками, над деякими — місяцями. Деякі вдавалися швидко. Але існувала цензура, заборони. І я завжди кажу: нам, українцям, треба обов’язково щось забороняти. І коли нам забороняють, тоді ми впираємося і починаємо щось дуже вперто робити. А взагалі я сприймаю як заповіт слова Василя Яременка: «Федю, запам’ятай на все життя: сучасні п’єси ставте, ставте, що хочете, бо так треба. Але як тільки буде дуже важко, не забувайте про українську класику. Вас «Наталка Полтавка» завжди виручить. Оце Наталочка-виручалочка, оце така п’єса, якої немає в світі». І знаєте, коли я нещодавно заявив, що буду ставити «Наталку Полтавку», всі були дуже здивовані. А я кажу: помінявся час, помінялися акторський рівень професійний, методологія й естетика. Давайте так закохано зіграємо «Наталку Полтавку», як її грали корифеї. І вона досі у нас на сцені. І оця вірність національній темі нас врятувала. Скільки з нами не боролися вже за радянських часів! Скільки нам не забороняли вистав, як нам не шматували «Сестер Річинських»! Як нам не різали ту ж «Марію Заньковецьку», що я після художньої ради сидів у тому кутку в коридорі і плакав! А наш ветеран Олекса Ріпко каже: «Не бійтеся. Хай ноги відрубають, хай руки відрубають, щоб тільки голови не зачепило. Голови не зачепили — буде все нормально».
— А ви найбільше цінуєте в акторах і в людях?
— Найбільше? «Над вимислом сльозами обіллюсь».
— Це в акторів?
— Загалом, співчутливість і небайдужість до чужої долі. Актор інакшим бути не може. Актор має настільки близько приймати до серця людські болі, ситуацію політичну, сімейну. Бо якщо твоє серце і почуття не відгукуються на чуже горе, ти будеш читати текст, будеш щось казати, але толку з цього ніколи не буде. Я питав свого педагога, чому так. А він відповідав: думайте, Федоре Миколайовичу. «Хто ж буде бачити зі сцени, про що я думаю?» «А ви все одно думайте».
— Чим ви керуєтесь, коли призначаєте на роль актора?
— Тут є багато чинників. Буває, помиляюся, на останній репетиції взагалі подивлюся і міркую: «Боже, який я дурний, чому призначив так, а не інакше?» Але в театрі це природно. Насамперед, йду від актора, та є й власне бачення. Виставу, яку зараз ставлю, я зіграв уже стільки разів, що вона вже у мене в очах: світло, репліки, музика. І підганяю актора під своє внутрішнє бачення. Але одні важко йдуть до цього, інші — легко, треті взагалі мене ведуть за собою. Бувають актори, які скажуть одну-дві репліки і перед тобою відкривається ціла п’єса. І ти вже знаєш, як її ставити. А загалом, щоб бути режисером, треби мати воляче здоров`я.
— І міцні нерви…
— Так, і міцні нерви. Адже маєш переконати людей, весь колектив, щоб робили те, що твій мозок витворить. А всі ж індивідуальності, і кожен має власну думку. А тобі потрібно цю думку і його уяву використати у своїй виставі. Тому потрібно розуміти людей. дуже люблю акторів, хоч хтось сказав, що актори — це діти, але сучі діти. Але для мене світ ділиться на акторів і всіх інших.
Розмовляла Нінель Кисілевська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...