Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 30, 2020

Еліот Аккерман: «Навіщо розповідати історії від імені ворога?»

Автор:

|

Жовтень 29, 2015

|

Рубрика:

Еліот Аккерман: «Навіщо розповідати історії від імені ворога?»

Еліот Аккерман

Еліот Аккерман — американський письменник із воєнним минулим. Із 2003-го він вісім років служив у американській армії, зокрема на Близькому Сході й у Південно-Західній Азії. В Афганістані як військовий радник керував загоном із кількох сотень афганських солдатів, який відповідав за операції проти головних очільників Талібану. Також Аккерман очолював роботу однієї з операцій із ліквідації наслідків урагану «Катріна» в Новому Орлеані. Тепер Еліот із родиною живе в Стамбулі (Туреччина), де пише про війну в Сирії для американських медіа.

Книжки писати нелегко
— Почнімо з базового запитання про ваш роман, фрагменти якого звучали у Львові, але який наразі не перекладено та не видано українською…
— Назва Green on Blue відсилає до явища внутрішніх атак в Афганістані: коли афганські солдати, котрих тренують американські наставники, вбивають своїх наставників. Кольори в назві роману — такі ж, як на всіх американських військових мапах з часів холодної війни. Військові одиниці завжди позначено синім, совєтські — червоним, а союзники — зеленим. На армійському сленгу такі внутрішні атаки називали «зелене на синьому» — союзні афганські солдати нападали на американських. Ці атаки — центральна метафора роману.
— Що відбувається, коли той, за кого ти б’єшся, хоче знищити тебе?
— Всю історію розказано з точки зору молодого афганського солдата про те, як він убиває американця. Я вісім років служив у морській піхоті, мав чотири місії в Афганістані як військовий радник. Мої друзі — також солдати після Афганістану. Тож я хотів розповісти їхню історію, але не з американської точки зору, а з афганської.
— Складно писати історію з боку свого ворога?
— Книжки взагалі писати нелегко. І перша чернетка була не така: я хотів розказати про життя на американській базі в Афганістані від імені американського солдата. Саму ж книжку спершу планував побудувати як серію інтерв’ю між американцем і афганцем. Та відчув, що ця рамка не працює: американець весь час ніби перебиває афганця, котрий намагається розповісти свою історію. Тож я запитав себе: чому намагаюся розповісти цю історію саме так? Чому афганець оповідає свою історію американцеві? Я вперше писав книжку, і в мене не було достатньо сміливості, щоби стати тим афганцем і розповісти його історію. Втім якщо моєю метою було розповісти історію, то навіщо між оповідачем і читачем ставити посередника? Чи важко писати від імені ворога? Звісно, важко, я ж із цим ворогом бився. Але це і не складно водночас. Коли я повернувся з війни, то усвідомив, що маю набагато більше спільного з тими, з ким бився, а не з тими, до кого повернувся додому.
— Ви говорите про сміливість, яка була потрібна для того, щоб розповісти історію. Чому саме сміливість?
— Гадаю, саме усвідомлення тощо, що ти маєш, що сказати, і що цього в тебе достатньо матеріалу на книжку, потребує сміливості. Коли йдеш за межі психологічного простору власного досвіду — це також потребує сміливості. Мені було страшно це робити, й я мусив переступити через свій страх. Коли долаєш страх — це й є сміливість.

Про найчистішу форму розказування історій
— Давайте поговоримо ваші стосунки з місцевими жителями в Афганістані. Як цей життєвий сюжет розгортався?
— Як радник я працював у афганському підрозділі. Коли повернувся додому, то виявилося, що всі мої приятелі були афганцями. Свою книжку присвятив двом афганським друзям. Мені здається, що саме писання цього роману було останнім жестом нашої дружби.
— Уся добра література (навіть якщо це — роман про війну) має бути така, як про неї казав Фолкнер: «єдине про що варто писати — це людське серце і конфлікт із ним»…
— Я з цим згоден. У моїй книжці, як і в інших книжках про війну, насправді йдеться не про війну, а про дружбу, любов, співчуття та родину. Війна — це один із найбільших конфліктів у людському серці, внаслідок якого можна втратити людяність і вбивати інших людей з тієї чи іншої причини. Гадаю, що писання про війну становить такий самий виклик, як і писання взагалі.
— Тоді у чому відмінність підходів до писанні про війну у журналіста й у письменника?
— Дуже смішно, але я не вважаю себе журналістом, хоча фактично ним є, бо пишу для медіа. Хороше письмо не є дидактичним, воно не нав’язує читачам, що саме вони мають думати. Хороше письмо радше змушує ставити запитання. Це й є, на мою думку, добра література та журналістика. Можливо література в багатьох сенсах є впливовішою, ніж журналістика. Література — це найчистіша форма розказування історій. А люди запам’ятовують історії. Література створена для того, щоби викликати емоції. Журналістика на таке не здатна. Якщо тобі вдалося змусити когось щось відчувати — це може мати сильніший вплив, ніж журналістське розслідування.
— То де межа поміж журналістикою та літературою?
— Мій друг-поет якось сказав мені, що любить поезію за те, що в ній немає межі між художнім і нехудожнім. Не існує нехудожнього вірша — все є поезією. Ми в США проводимо надто чітку межу між художньою та нехудожньою прозою. Але є автори, які роблять і те, і те: наприклад, пишуть дуже стилістично вибагливі нехудожні книжки, більше схожі на романи. Згадаймо Трумена Капоте чи репортажі Ричарда Капусцінського. Так само буває і з романами. Згадаймо хоча б Марселя Пруста. «У пошуках втраченого часу» — роман, але він — абсолютно автобіографічний. То чи це художній, чи це нехудожній текст?

Мир є чимось уявним
— Як розповісти історію про війну людям, котрі мають лише досвід мирного життя?
— У США є ідея, що не можна зрозуміти війни, не побувавши там.
— В Україні є щось подібне, коли говоримо про солдатів, котрі повертаються з фронту…
— Ну, то ви чудово мене зрозумієте. По-моєму, це все — нісенітниця. Звісно, солдати іноді так кажуть, аби вивищити власний досвід. Але я переконаний, що всі, хто мав досвід втрати, всі, хто колись чогось боявся, можуть зрозуміти війну. У мене часто запитують: як воно — пережити обстріл. Гадаю, це схоже на досвід автомобільної аварії. Ти можеш вилізти та комусь допомогти, а можеш і не вилізти. Якщо вважатиму, що люди без досвіду війни мене не зрозуміють, то це означає, що після повернення додому мене ніхто не розумітиме, і тоді я ніколи не повернуся додому по-справжньому.
— Як уникнути спокуси написати чорно-білу історію про добрих американських солдатів і поганих ворогів?
— Американський письменник Тім О’Браєн, коли писав про В’єтнам, казав таке: «Кожна історія про війну — це вся історія про війну». Я не згоден із ним. Кожна війна — дуже складна. Чи всі війни обов’язково погані? Іноді війна дає простір людям для боротьби за свої права. Коли справа доходить до письма, то нікому не цікаві мої політичні переконання. Найкраще, що може зі свого боку зробити письменник — це показати, що відбувається, настільки правдиво і настільки чесно, наскільки можеш.
— Тема мостів між країнами, людьми та сторонами конфлікту — це дуже важливо і для України, що зараз перебуває у стані війни. Як письменник може ці мости будувати? Чи письменники і література загалом можуть будувати такі мости?
— Гадаю, можуть. Але суспільство має бути готове до будування мостів. Свою книжку я написав через десять років по війні, а надрукували її через 14 років після початку війни в Афганістані. Якби її надрукували раніше, то не знаю, чи було б кому чути той меседж. Середній вік афганських чоловіків — 60 років. Десь за десять років у Афганістані взагалі не залишиться людей, котрі знали власну країну в мирні часи. Якби я був афганцем, то мирної країни не пам’ятав би. Мир є чимось уявним. А те, що потребує роботи уяви — це робота для письменника.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply