Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 23, 2017

Еліна Заржицька: «Із дітьми мені цікавіше, ніж із дорослими»

Автор:

|

Січень 19, 2017

|

Рубрика:

Еліна Заржицька: «Із дітьми мені цікавіше, ніж із дорослими»

Еліна Заржицька

Серія книжок Еліни Заржицької з Дніпра про китенятка Тимка потрапила до минулорічного переліку найкращих творів для дітей і підлітків за версією порталу літературної критики «Літакцент». Вона — письменниця, журналіст, керівник секції літератури для дітей та юнацтва «Джерело» при Дніпровській спілці письменників України та невтомний організатор усіляких творчих проектів.

Вінні Пух як літературний герой відійшов
— В уяві багатьох українська література — це Львів, Франківськ, Луцьк, Тернопіль, Рівне, Ужгород, Київ і ще, можливо, Харків. Мовляв, в інших місцях українські письменники не живуть. А як виглядає реальний стан справ із українським художнім словом у Дніпрі?
— Після відкриття у Дніпрі двох книгарень «Є», які не особливо відрізняються від львівських, будь-які бажання і смак можна задовольнити. Інша річ, що, на відміну від Львова, тамтешні видавництва не готові видавати книги за свій кошт. І не має значення, пишеш ти українською чи російською, плати і буде тобі книжка, а ні, то не пнися у письменницькі лави. Нюанс також у тому, що видати книгу такої ж якості у Харкові може бути утричі дешевше, ніж у Дніпрі. І коли молодші письменники вже якось до цієї ситуації пристосувалися, то старша генерація, яка звикла, що про все має подбати держава, ще й досі, хоч уже стільки років минуло, почувається розгублено та подекуди вкрай депресивно. І мова про людей справді талановитих, котрі блискуче володіють словом і як літератори справді варті поваги та пошани.
— Українсько-російська війна якось вплинула на зацікавлення українською книгою?
— Можливо, гріх таке казати, але події в країні за останні два роки суттєво підвищили інтерес до українського художнього слова, попри те, що неофіційно Дніпро вважають російськомовним. Я сама неодноразово була в ситуації під час презентації моїх книг (а «Пригоди китеняти Тимка» побачили світ у двох варіантах: українською, якою пишу, та російською), коли люди до мене підходили й, зауваживши, що їхня родина російськомовна, та книгу для своїх дітей купували українською. У підсумку україномовні наклади розлетілися, а російських примірників залишилося чимало. Але не скажу, що ця ситуація мене засмучує. Гірше, якби було навпаки.
— А як змінюються діти? Яких героїв вони потребують? Чи класичний Вінні Пух може мати успіх у сучасної дитини?
— Гадаю, що ні. Радянський мультик на цю тему був дуже гарний і зворушливий, але як літературний герой Вінні Пух відійшов. Імовірно, безповоротно. Тепер діти потребують набагато активніших і рішучіших героїв, котрі не просто намагаються повернути ситуацію на краще, а й не бояться боротися з ворогами, виходять із цієї боротьби переможцями. Це ознака часу, який став спресованішим, динамічнішим, калейдоскопічнішим і стресовішим. А в нас це ще множиться на суспільно-політичні реалії. Сучасна дитина потребує сучасного героя. І не обов’язково космічного прибульця. Ним може стати навіть їжачок із сусіднього двору. Але цей їжачок має існувати в реаліях, зрозумілих і близьких сучасному малюкові, вникати в його проблеми та запити, існувати з ним у спільних координатах. Для дитячої літератури також багато важать добрі ілюстрації. Якщо одну й ту ж казку по-різному намалювати, реакція дітей на неї також буде різною. Той, хто візьме до рук книжку з тьмяними та нецікавими малюнками, значно гірше зреагує на текст, ніж той, хто читатиме цю ж казку у високохудожньому оформленні. І нарешті настав час, коли діти можуть говорити не тільки про Гаррі Поттера (хоч про нього досі згадують найбільше). Бо вже називають також героїв із творів українських письменників. Тоді тішуся особливо. Але що помітила? Дуже позитивні герої сучасних дітей також не цікавлять. Подобаються ті, хто теж можуть милитися. І це, мабуть, добре. Бо тоді дитина краще розуміє: життя є життя, і різне у ньому може статися. Але водночас розуміє й інше: якщо постійно триматися курсу, який накреслив, то можна досягнути свого і вийти переможцем.

Із дітьми цікавіше, ніж із дорослими
— Важко знайти героя, з яким запросите дітлашню до нових мандрів?
— Зовсім ні. Ці герої самі приходять до мене, просто в основі кожного має бути якась правда. Я багато спілкувалася з дітьми і бачила, що декому складно знайти друзів, іншого вважають аутсайдером, ще іншого взагалі не сприймають. Тому хотіла написати про таких дітей. Але щоб не казати, що це діти, героєм обирала якусь тваринку. Спершу це був динозавр. Мій син на той час дуже цікавився динозаврами, я накупувала йому купу тематичних книжок та енциклопедій, і сама з ним усе роздивлялася. Але мій динозавр був дуже дивним, рожевим, бо коли його тато фарбував паркан, він випадково вилив на себе фарбу, фарба ніяк не хотіла відчищатися, і динозаврик залишився рожевим. У нього не було друзів, але поступово вони таки з’явилися, і почалися цікаві пригоди. Спочатку я не мала наміру вигадувати пригоди, хотіла написати тільки про дивного динозавра. Але цих пригод захотів сам герой, і я не змогла йому відмовити.
— Легко знаходите спільну мову з дітьми?
— Дуже легко. Я маю в біографії три роки праці у Службі в справах неповнолітніх, а це — ще та школа. Хоча й без цього завжди з дітьми почувалася органічно. Жартую, що, може, ще й досі не виросла, бо з дітьми мені цікавіше, ніж із дорослими.
— Як почали писати?
— Фантазія — така штука, яка подекуди заводить туди, куди потрапити не чекаєш. Я й подумати не могла, що колись наближуся до тих неземних істот, якими уявляла письменників. Просто писала та й кидала своє писання туди та сюди. А якось дня чоловік, котрий мав за плечима навчання в Московському літературному інституті, порадив мені трохи повчитися, щоб писати. Я й подумала: якщо так кажуть, то моя писанина нічого не варта. І покинула цю справу. А повернулася до неї, коли народився малюк. І син став першим, на кому я свої історії випробовувала.

Пірати — не для дітей
— Для дорослих не пробували писати?
— Донедавна ні. А оце в співавторстві з психологом Ольгою Рєпіною закінчили книжку, на яку нас надихнули події Майдану. Два роки над нею працювали. І нарешті можемо думати про її видання.
— Для кого писати важче?
— Мабуть, відповідальність більше лежить на дитячому письменнику, бо треба постійно вважати. Якось я написала казку про хлопчика, який допомагав мамі прибирати, але порох (який у мене був живим) знову повернувся. Тобто йшлося про те, що все повертається на круги своя. Прочитала цю казку знайомим письменникам. Увечері одна з них мені зателефонувала і каже: «А знаєш, діти можуть подумати, що прибирати просто зайве, раз порох все одно повертається». А й справді. То я переробила кінцівку, мовляв, порошинки, зазирнувши у вікно і побачивши, що там так чисто, полетіли собі далі. І все це було заслугою хлопчика, який допомагав мамі.
— Чи завжди варто враховувати чужі побажання? Знаю від авторів, ілюстраторів і видавців, що частина сучасних мам, заморочених на гламурі, роблять усе, щоб змусити вихолостити, приміром, щодо мови, не лише сучасні казки, а й історичні тексти…
— Це не лише щодо мови, коли хочуть, аби розбійник розмовляв, як високоінтелектуальний філолог. І не лише мами. Особисто я зіткнулася з цим, коли ми готували аудіокнигу до 80-річчя нашої області. До цієї книжки ми, крім інших текстів дніпровських письменників, включили також чудовий віршик про піратів одного нашого відомого поета. Коли вже все було готово, передали книгу в обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, щоб ще методисти передивилися, чи можливе використання цих творів у шкільній програмі. Так от — цей вірш був перекреслений червоним. Питаю, чому? Тому що він — про піратів. І всі мої аргументи, що і такі герої (мультики і книги про яких діти, до речі, страшенно люблять) спроможні чомусь доброму навчити малечу, розбилися об непохитність методиста «з книги забрати». Цю ситуацію я запам’ятала надовго. І вона ще раз про те, що треба все-таки зважати на власні внутрішні смак і відчуття, а не на те, хто що каже.
— Ваші внутрішні смак і відчуття вас колись підводили?
— Поки що ні. І хочу вірити, що так і буде надалі.
Розмовляла Ярина Коваль, «Львівська газета»

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...