Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 20, 2018

Дзвінка Матіяш: «На Донбас треба їхати з любов’ю»

Автор:

|

Липень 30, 2015

|

Рубрика:

Дзвінка Матіяш: «На Донбас треба їхати з любов’ю»

Дзвінка Матіяш

Письменниця Дзвінка Матіяш нещодавно відвідала Краматорськ, Костянтинівку та Дружківку Донецької області, де зустрічалася з дорослими та дітьми. Отримавши відгуки донбаських школярів на книгу «День Сніговика», письменниця була настільки зворушена, що вирішила зустрітися з дітьми особисто.
— Дзвінко, ти казала, що скучила за Донбасом. За чим саме?
— Я відчула, що це — дуже світлі люди. Вони по-справжньому очистилися, переживши те страшне, що пережили. Одна вчителька розповідала, як діти писали іспит із історії у підвалі, а надворі у цей час відбувався обстріл. Від її спокійної оповіді, майже незворушної, у мене сироти йшли по шкірі. Як вона казала дітям: «Здавайте роботи хутенько, всім ставлю десять балів». Діти не здають, дописують, бо треба ж добре відповісти. А за вікном дорослі роблять «новітню історію» — стріляють одне в одного. Інша вчителька згадувала, як вони ночували з чоловіком у підвалі, а за дня вона весь час носила при собі торбу з документами. Як доводилося постіль щоранку висушувати, тому що вона набирає вологи за ніч. Через такі деталі відчувала, що мій побут — просто чудовий і проблем у мене немає. А там ось такі межові ситуації доводилося переживати, коли люди були на межі. Їм назад дуже не хочеться і тому я сприймала їх очищеними. Вони пройшли щось таке, чого зараз бракує іншим.
— Яких людей ти зустріла на Донбасі?
— Люди, котрі приходили на зустрічі зі мною, хочуть світла. Вони — голодні, спраглі правди та небайдужі. Гадаю, що таких — меншість, але саме ця меншість світ перетворює. Тому, коли повернулася до Києва, було важко прийняти цю реальність, де досі більшість живе так, ніби війни немає. Мене дуже почала вражати людська байдужість. Зрештою, я також живу в комфорті. Але зараз відвезти харчі біженцям, поставити собі «плюсик» і далі жити спокійно для мене вже — недостатньо. Починаю усвідомлювати, що чужих проблем не буває. У Києві дуже багато хто сильно втомився психологічно, багато кому справді хочеться забути про це. У мене тепер таке відчуття, що я забути не зможу, бо побачила очі конкретних дітей.
— У чому це проявилося?
— На урочистості нагородження дітей-переможців читацького конкурсу я випадково сіла біля директорки школи, котра розповіла мені історії певних дітей. Ось танцює вальс хлопчик-інвалід, у нього замість ноги — протез. Я б і не помітила, якби директорка не сказала. Дивишся і розумієш, скільки зусиль доклала ця дитина й її батьки, щоб займатися мистецтвом. Цей хлопчик тішив людей тим, як танцював, це було дуже натхненно. Але я бачила по ногах, яке це колосальне зусилля.
Або, скажімо, вийшла на сцену дівчинка з цукровим діабетом, дуже гарно співала — цікавий тембр. А директорка каже, що ця дитина мусить сама собі колоти інсулін. Коли їй стає погано, йде у підсобку чи в туалет, робить собі заштрик і повертається, щоб швиденько задачу дописати. Для мене це — подвиг.
Ці діти живуть у місті, де немає нормальної книгарні. Де взагалі немає багато такого, що київським дітям доступне. Переконана, що багато хто з них ніколи не бував у столиці. Багато, про що вони можуть тільки мріяти. Тому в мене тепер немає бажання вважати, що це — не моя проблема. Тепер вона — моя.
— Ти знайомилася з цими дітьми?
— Так, і я конкретно перейнялася долею одного хлопчика, котрий, я певна, може стати письменником. Й однієї дівчинки, котра, як героїня книги «День Сніговика», дуже любить математику та пише цікаву прозу. Я жартома питала дітей, чи хтось хоче стати президентом, то на кожній зустрічі була дитина, котра цього хотіла. А мені було б цікаво дізнатися, що вони взагалі думають і знають про письменників. Насправді письменник має бути мертвий — так часто вважають діти. Бо у шкільному підручнику в письменника є дата народження і дата смерті. Якщо письменник живий — це дуже дивно. До мене підходили й питали: «Ви — справжня?» Торкалися. А раптом я — муляж і граю когось?
Це був прецедент для Краматорська — раніше там таких «дійств» не проводили. Переді мною приїздив Сашко Лірник. Сергій Жадан там бував, але він — «свій». І я не певна, що зустрічався зі школярами. Зі студентами, молоддю — так. Потім туди поїхав Іван Андрусяк і крига скресла. Відбувся скайп-міст із Софією Андрухович. Але скайп-міст — дещо інше. Скайп-мости і раніше там проводились. А особиста зустріч — письменника можна взяти за руку, подивитись йому в очі, побачити, який він чи вона на зріст…
— Як організувалася ця поїздка?
— Я відвідала схід разом із Анастасією Розлуцькою та Катериною Мельник, дівчатами з «Безкоштовних курсів української мови», котрі регулярно їздять на Донбас. Вони стали у цій поїздці моїми «спонсорами» та підтримкою. Ми їхали автом, тому, крім Краматорська, побували ще у двох містах — Костянтинівці та Дружківці. Змогли привезти туди трохи книжок.
— Дзвінко, які культурні об’єкти ти бачила у Краматорську?
— Місто подивитися не встигла — графік був дуже щільний. Тому знаю тільки, що в Краматорській гімназії є етнографічна кімната-музей. Там і колядують, і Миколай до них приходить, і співають, і дні народження влаштовують. Серед учителів Краматорської гімназії є багато тих, хто звідкілясь приїхав — із Львівщини, чи Хмельниччини. Однак це вже не має значення. Вони — вже мешканці Донбасу та працюють на той простір.
Вразило, що мене там називали людиною з Великої України. Мені це було дуже приємно. Але коли ти — з Великої України, то відчуваєш велику відповідальність і тривогу за тих, кому дуже складно.
— Що далі треба робити?
— Їздити, спілкуватися, налагоджувати особисті контакти. Насправді це — нормальна практика, щоб людям, котрі пережили війну, надавати якусь психологічну допомогу. Ну, і знову ж таки, давати мешканцям Донбасу можливість побачити та придбати книги. У них немає книгарень. Дівчата, з котрими ми їздили, питали, які книги їм привезти. Вони кажуть: «Всі. Ми ж не знаємо, які є». Такий голод на книги, що люди навіть не можуть визначити жанри. Там можна і треба робити абсолютно все, тому що немає нічого.
Діти — це та категорія, з якою треба працювати однозначно й швидко. Коли ми приїхали в Костянтинівку, там також була мішана авдиторія — дорослі та діти. Від дітей — маса питань, вони не комплексують. Дорослі ж сиділи, склавши руки. Свобода й невимушеність у дітях є, але вони її швидко втрачають, якщо цих якостей не плекати. Коли вони стають студентами, пізно вчити їх цікавитися книгами. Тому треба намагатися дітей не втратити. Ці діти через 15 років будуть балотуватися в депутати. Ті, кому нині 12, вже через шість років будуть голосувати. Тому дуже велике значення має, що вони зараз прочитають і що почують.
Мені один біженець розповів, що в спортивних клубах на сході України «Донецьку народну республіку» (ДНР) пропагували з 2004 року. Якісь листівочки були, символіка. Минуло десять років і тут — війна. Є армія хлопців, котрі — за ДНР, бо їм десять років це «втирали». І зворотний процес — десять років роботи видавців. І що буде? Будуть свідомі класні громадяни.
— Практичне запитання: чи там люди мають гроші на книжки?
— 40 грн на мою книжку у них було. Це — не так багато. Припускаю, що є родини, особливо там, де самотні матері виховують дітей, і 40 грн — відчутна витрата. Але тоді дитина може брати книги у бібліотеці. Головне, щоб у бібліотеці було що взяти. Тому видавцям треба працювати з Донбасом. З любов’ю та відповідальністю.
Розмовляв Василь Карп’юк, Zaxid.net

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...