Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 26, 2018

Джеймс Гіл: «В Україні нікого не цікавить проблема насильства над дітьми»

Автор:

|

Травень 09, 2013

|

Рубрика:

Джеймс Гіл: «В Україні нікого не цікавить проблема насильства над дітьми»

Американський консультативний психолог Джеймс Гіл, чий тренінг у Львові зірвали представники УПГКЦ (також відомої, як «група Догнала»), розповів про особливості свого методу роботи з дітьми – жертвами насильства, про психологічні травми, яких зазнають діти від своїх батьків і від суспільства.

Деякі батьки, дисциплінуючи дітей, навіть убивали їх
— Ви вже кілька років працюєте в Україні. Якою ви бачите ситуацію з насильством над дітьми?
— Я шукав відповіді на це запитання, але мені бракує даних. Ніколи не бачив української статистики. Але з досвіду інших країн знаю, що ці проблеми існують повсюдно. Я зустрічав людей, які були жертвами насильства. Тому знаю, що в Україні ця проблема, як і всюди, є. Але люди не люблять говорити про ці речі, і діти не знають, куди повідомляти про насильство.
— Проблема українського, зокрема західноукраїнського, суспільства полягає в тому, що воно — дуже закрите, дуже консервативне. Побутує думка, що батьки можуть поводитися з дітьми так, як вважають за потрібне…
— У США ми малу таку саму проблему ще приблизно 30 років тому. В Америці люди переконані, що якщо ти «економитимеш на різці», тобто не будеш бити своїх дітей, то вони виростуть дикими. Наше суспільство дозволяє батькам застосовувати фізичну дисципліну, але нею не можна зловживати. У цьому й полягають питання: що таке зловживання та що таке дисципліна?
Загалом, ми визначаємо межу там, де є постійний слід або рана. Якщо батьки б’ють дитину, і після цього лише на кілька хвилин залишається червоний слід, ми вважаємо, що це не є зловживанням. Це й зрозуміло, адже доки на місце приїде працівник соціальної служби, почервоніння зникне. Ми зважаємо на вік. Якщо дитині – два роки, і вона має сліди чи рани — це не те саме, що із 14-річним підлітком. Також — на розташування слідів: якщо вони — у ділянці голови, то це — ризиковано, а якщо внизу, на сідницях, то тут — менший ризик. Ми розглядаємо й причину, через яку батьки побили дитину, зважаємо на рівень співпраці батьків (якщо вони просять вибачення, то це — гарний знак) і на частоту побиття. Іноді ізолюємо дитину від батьків, іноді — когось із батьків, буває задіюємо поліцію або ні.
— У США з насильством над дітьми бореться спеціальна соціальна служба. Ми маємо щось схоже в Україні, але вона працює погано…
— Власне, так було й у Америці років 50 тому. Але деякі батьки заходили задалеко, дисциплінуючи дітей, і були випадки, коли вони навіть убивали їх або перетворювали на інвалідів. Тому ми мусіли встановити правила й закони. Батьки можуть бити дітей, але з виховною метою, а не зі злості.

«Якщо дитина стала жертвою насильства, вирушаємо на місце з поліцією»
— Випадки насильства над дітьми трапляються й у дитбудинках, і в таборах. У США теж таке буває?
— Було таке в 1980-х рр. У закладах денного догляду за дітьми трапилася низка ситуацій, коли діти розповідали дикі історії про сексуальне насильство. Потім із ними впродовж місяців розмовляли психологи. Зрештою діти розповідали про насильство. Як виявилося, у деяких випадках ішлося про неправдиві звинувачення. Тепер ми вже не спілкуємося з дітьми так довго. Якщо дізнаємося, що дитина стала жертвою насильства, вирушаємо на місце разом із поліцією, розмовляємо з дитиною й даємо їй повну можливість сказати: «Нічого не було».
— У випадках сексуального насильства також трапляється, що дитина не знає, що це — неправильно. Також питання в тому, що таке сексуальне насильство…
— Загалом, сексуальне насильство відбувається тоді, коли дорослий використовує дитину для власного задоволення. Звісно, є багато законів про дівчат-тінейджерів і дорослих чоловіків. Ми розглядаємо різницю в силі, різницю у віці. У плані педофілії йдеться про дітей, яким ще не виповнилося 12 років. Тобто, є велика вікова різниця.
— Ось ви заговорили про вік. У різних країнах так званий вік сексуальної згоди є різним. Десь — 18, десь — 16, а десь — навіть 15 років. Як ви дивитеся на це питання?
— Розумієте, якщо йдеться про стосунки між 16-річною дівчиною та 19-річним хлопцем, то я не бачу в цьому великої проблеми. Рівень зрілості в них – приблизно такий самий, бо дівчата дорослішають швидше. Але коли є стосунки між 16-річною дівчиною і 45-річним чоловіком — тут може бути проблема, і я розумію, що деяких людей це може непокоїти. Мужчина використовує свій вік, свій досвід, своє вміння маніпулювати, аби домогтися сексу з наївною та невинною людиною.

Деякі батьки не люблять своїх дітей
— В Україні відомо також, щонайменше, про кілька випадків, коли батьки торгували своїми неповнолітніми доньками, змушуючи їх спати з дорослими чоловіками. Чи у вашій практиці були такі випадки?
— Було, коли батьки продавали своїх дітей і змушували робити протизаконні речі. Таких батьків треба заарештовувати, а тим дітям потрібна психологічна допомога. Але така є правда: деякі батьки не люблять своїх дітей, ставляться до них, як до власності, із якою можна робити все, що завгодно. Отже, вони можуть продати чи позичити свою дитину. Вони не мають справжнього зв’язку з нею, не люблять її у звичному сенсі цього слова. Вони просто використовують дитину для фінансового прибутку. Таке трапляється у багатьох куточках світу.
— Чи ви мали нагоду працювати з українськими дітьми?
— Трохи. Але це не були діти – жертви насильства. Я кілька разів працював у літньому таборі. Також відвідував сиротинці. В одному з них за дітьми доглядала пара з Великої Британії. Ці діти не зазнають насильства в сиротинцях, але вони, імовірно, були жертвами недогляду та насильства з боку батьків до того, як туди потрапили. Власне, через мовний бар’єр я не мав багато контакту із цими дітьми. Враховуючи те, що я не володію мовою, то працювати з дітьми тут — не надто гарна ідея. Я би краще працював із соціальними працівниками й терапевтами. Але це — непросто. Правду кажучи, я пробував достукатися до них кілька років, а тепер просто здався. Здається, тут це нікого не цікавить.
— Із чим ви пов’язуєте брак зацікавлення?
—Я приходив в університети, зокрема в Український католицький університет, але їх це також не цікавить. Можливо, людям здається, що я не маю що їм дати. Може, коли я розповідав їм про свою роботу, вони не розуміли: мовляв, що це таке? Мабуть, люди не думають, що йдеться про велику проблему, бо про це не так часто чуєш. Інколи причина — у браку грошей. Люди кажуть: «Ми не можемо вам заплатити». Я відповідаю, що мені навіть не потрібна оплата. Мені часом здається, що люди тут просто хочуть працювати мінімум. Вони мають невеликі зарплати й, коли доводиться виконувати якусь додаткову роботу, просто не хочуть її робити.

Зосереджений на правах і на захисті дітей
— А з представниками влади намагалися спілкуватися?
— Ніколи не розмовляв із міліцією. Я контактував з організаціями в Києві, але із цього жодного разу нічого не вийшло. Дехто казав, що хоче мене задіяти, але так нічого й не організував. А коли Caritas організував зустріч, то на неї прийшла тільки одна людина. А коли я намагався зв’язатися з представництвом Caritas у Львові, то вони не відповіли. Можливо, деякі українці вважають, що це — внутрішня українська проблема, яку мають вирішувати самі українці, і їм не потрібен американець, котрий розповідав би їм, що робити. Виглядає на те, що група, яка протестувала (догналівці — Ред.), у цьому переконана.
— Ну, власне, ідеться про релігійну групу, секту, яка вже доволі давно протестує проти ювенальної юстиції. Вони кажуть, що якщо закон буде захищати дітей від батьків, то в батьків просто забиратимуть дітей…
— В Америці теж є такі групи. Я зосереджений на правах дітей і на захисті дітей. У США є організації, які вірять у захист прав батьків, але вони теж знають, що й із боку батьків трапляється насильство. Як соціальний працівник, я зіштовхуюся з дилемою: з одного боку, мені кажуть, що сім’ю потрібно зберігати, не можна її руйнувати, а з іншого — що потрібно захистити дитину. Ці речі іноді конфліктують між собою. І так, і так вийде погано. Тому соціальні працівники ухвалюють рішення, ґрунтуючись на ризику, відповідаючи на запитання, чи для цієї конкретної дитини вдома існує небезпека та чи ми можемо своїми діями зменшити ризик настільки, аби дитина могла залишитися вдома.
— Деякі члени цієї групи кажуть, що якщо дітей захищатимуть закони, то ті будуть шантажувати батьків і не дозволятимуть їм себе виховувати…
— Таке часом трапляється. Ідеться, наприклад, про тінейджерів, які хочуть піти на вечірку, батьки не дозволяють, і вони говорять: «Ну, тоді я скажу поліції, що ти зробив те-то й те-то». Але за 18 років моєї роботи таке трапилося лише двічі чи тричі. Це — невелика проблема. Цій групі людей належить зрозуміти, що в суспільстві є погані батьки та що є діти, котрі страждають від недогляду та насильства, і їм потрібна допомога. Батьки можуть зловживати алкоголем, бути наркоманами або просто надто молоді.
— Власне, група Догнала протестує проти ювенальної юстиції й проти гомосексуалізму, без жодної логіки пов’язуючи ці питання. Тому вас і назвали тоді гомосексуалістом, педофілом тощо…
— Я їм чітко сказав, що я — абсолютно проти педофілії. Моя робота полягала в тому, щоби педофіли були покарані та сідали до в’язниці. Представники цієї групи намагалися пов’язати гомосексуалізм і педофілію. Але тільки те, що хтось є гомосексуалістом, не означає, що він має схильність до педофілії! А те, що мене назвали педофілом і гомосексуалістом, — відверта брехня. Не знаю, як вони можуть називатися релігійною групою, якщо вони кажуть про мене неправду й крадуть мою флешку. Яка релігія підтримує неправду та крадіжки? Вона точно не є християнською.
Розмовляв Данило Мокрик, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...