Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 22, 2018

До Німеччини їдуть не по гроші

Автор:

|

Листопад 01, 2012

|

Рубрика:

До Німеччини їдуть не по гроші

Із серпня ц. р. висококваліфіковані фахівці з будь-якої країни можуть працевлаштуватися в Європейському Союзі (ЄС) за спрощеною процедурою. Роман Пристацький, 28-річний львів’янин, розповів, як отримав Blue Card. 2007 року він закінчив Національний університет «Львівська політехніка» за спеціальністю «Інженер у галузі електроніки й телекомунікації». Два наступних роки Роман працював ІТ-спеціалістом в українських фірмах, здебільшого на клієнтів із Німеччини, США та Нідерландів. 2009-го він переїхав у Мюнхен, аби здобувати там другу вищу освіту за фахом «Економіка та підприємництво» в Українському вільному університеті. Зараз він пише магістерську роботу на тему «ІТ-підприємства. Порівняльний аналіз України та Німеччини» й працює в німецькій ІТ-компанії.

— Романе, розкажіть дещо про себе. Де ви зараз працюєте?
— Я — веб-розробник. Живу в Мюнхені. Працюю у фірмі, яка займається цифровою рекламою. Сюди входить виготовлення відео-, музичних-, графічних- і 3D-продуктів, а також розробка веб-сайтів. Співпрацюю з такими клієнтами як BMW, Deutsche Post, O2, Burger King. Компанія – велика, має три офіси – у Дюссельдорфі, у Гамбурзі та Мюнхені. Приблизно 700 співробітників.
— А чому ви обрали Німеччину, а не США? Кажуть, серед українців цей напрямок – популярніший…
— По-перше, через відстань. Для мене було важливо не втратити стосунків із рідними. Зараз я можу дозволити собі відвідувати Україну3-4 рази на рік. Зі США це можна було би робити не більше одного разу. По-друге, Німеччина здавалася мені ближчою ментально. Тут, у Мюнхені, у мене були вже якісь знайомі та друзі. Тому я почувався комфортніше. Хоча, правду кажучи, я бачу, що в плані розвитку ІТ-сфери, проектів і технологій Силіконовій долині немає рівних. І, якби я зараз починав свій професійний шлях, то орієнтувався би на Сполучені Штати.
— А коли й від кого ви вперше почули про існування «Блакитної карти»?
— Мені про неї розповів кум. Він дав мені посилання на сайт Deutsche Welle. Я почитав-подивився. Тоді це був лише законопроект. Але відтоді я регулярно моніторив ситуацію, читав новини. А коли побачив на сайті Бундестагу, що закон уже ухвалено, подався в установу, яка займається всіма видами реєстрації громадян. Там нічого не знали про цю карту взагалі й, коли я показав роздруківку із сайту Бундестагу, попросили прийти через два місяці. Так я й зробив. Проте наступного разу мене знову «відправили». Вони вже чули про карту, але ще не знали, як її оформлювати. І лише з третього разу я здав документи.
— Які саме документи ви здавали?
— Мені дали формуляр, який мав заповнити мій працедавець. Як він точно називається — не пам’ятаю. По суті, шеф мав просто підтвердити мою кваліфікацію й зазначити, що я – людина, яка їм потенційно потрібна. Основний акцент робився на знання мов і розуміння ринку Центральної та Східної Європи. Мій роботодавець пояснив, що знання російської, польської й української мов робить мене незамінним працівником. Разом із формуляром я здав контракт із працедавцем і оновлену анкету на отримання візи. У ній тепер є графа «віза з метою отримання «блакитної карти».
— Усе обійшлося без курйозних випадків?
— Абсолютно. Єдине — довелося побігати установами. Загалом я приходив до них чотири рази. Насамкінець мене запросили на співбесіду. То була суто формальна зустріч, на якій мене попросили надати фотографії та відбитки пальців. Це – звичайні вимоги для сучасних візових процедур. Потім мені видали тимчасовий документ, у якому говорилося, що я отримав «Блакитну карту» й вона вже набула чинності. А саму картку я забрав через кілька тижнів.
— А про освіту не запитували?
— Я просто дав їм перекладену й нотаріально завірену копію свого диплому «Львівської політехніки». І цього виявилося цілком достатньо.
— Чи плануєте повернутися в Україну?
— Моя карта дійсна лише два роки, але потім я можу її продовжити й узагалі отримати дозвіл на постійне проживання. Так я, напевне, і зроблю. Я тут бачу кар’єрні перспективи. «Блакитна карта» мені допоможе їх реалізувати. Вона дає мені статус висококваліфікованого спеціаліста. Адже якби в мене була просто робоча віза, мені довелося би очікувати п’ять чи шість років дозволу на постійне проживання. У глобальному сенсі не планую залишати Україну. У майбутньому хочу відкрити фірму в Німеччині й займатися ІТ-аутсорсингом, залучаючи українських фахівців.
— До переїзду вас мотивувала висока німецька зарплата?
— Зовсім ні. Для ІТ-спеціалістів в Україні є дуже гарні можливості. І зарплати – такі ж, як у Німеччині. Багато людей, які зараз працюють у Львові, не хочуть переїжджати. Немає сенсу. Вони й удома в середньому так само заробляють по 2,5-3 тис. EUR на місяць «чистими». Мотивувати ж має або бажання отримати закордонний досвід, або кар’єрні перспективи. Ну, або щось суто особисте, на кшталт: «хочу, щоби моя дитина виросла в Німеччині, бо тут – кращі садочки». Я й досі постійно отримую пропозиції від українських компаній. Перспективи в цій сфері — величезні. І я завжди знаю, що вдома себе знайду. Але мені подобається стабільність і соціальна захищеність, яку я маю тут.
— Чи ви знали німецьку, коли приїхали до Мюнхена?
— Ні, мова програміста — англійська. Це і є необхідна база, яка дозволяє десь «зачепитися». Але й без німецької тут не проживеш. Для мене це був виклик. Мені довелося вивчити її, бо без знання німецької про менеджмент чи про високу посаду не варто навіть мріяти. Зараз я володію нею на рівні В2. Це – не супер, але для спілкування по роботі цілком достатньо.
Українська служба Deutsche Welle

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...