Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 1, 2020

Чому зупинився обмін полоненими?

Автор:

|

Квітень 09, 2015

|

Рубрика:

Чому зупинився обмін полоненими?

Юрій Тандіт

Черговий обмін полоненими в рамках «мінських домовленостей», перший після січневого, мав відбутися ще до 5 березня ц. р. Але українські військові — досі в полоні. «Ми обов’язково повернемо додому 204 українських заручників, котрих утримують терористи. Також є впевненість у тому, що льотчиця Надія Савченко буде вдома», — обіцяв на початку березня Петро Порошенко, хоча до цього російська сторона вже не раз заявляла, що не має наміру звільняти українку.
Ще місяць тому процес звільнення полонених, яким займалося відразу кілька груп, справді йшов повним ходом. У Слов’янську цілком успішно працював волонтерський центр «Патріот», заснований підприємцем і громадським активістом Олегом Котенком. Він — сотник Майдану й один із організаторів проукраїнського підпілля в Слов’янську під час окупації міста Ігорем Гіркіним.
Василь Будик, радник заступника міністра оборони з питань обміну полоненими, розповідає, що «Патріоту» вдалося витягнути з полону 42 людини — 29 військових і 13 цивільних – навіть без обміну. Центр працював суто на гроші меценатів, без допомоги держави. Але в березні учасників волонтерської групи чомусь відкликали зі Слов’янська.
Причина відкликання полягала начебто в тому, що п. Котенко некоректно висловився про перемовників Юрія Тандіде (від Служби безпеки України), Володимира Рубана, керівника Центру звільнення полонених, й Олену Васильєву, засновницю групи «Вантаж 200 із України в Росію». Олег Котенко тоді заявив, що всі вони беруть гроші за повернення людей із полону.
Володимир Рубан нещодавно отримав премію «Людина року» й зосередився на своїй політичній кар’єрі. Тому «монополію» на звільнення полонених отримав Юрій Тандід. У його кабінеті висить багато православних ікон, і чоловік не приховує своєї релігійності й стверджує, що Церква серйозно допомагає у визволенні людей із полону.
— Ваш центр зараз фактично є єдиною структурою, яка займається звільненням полонених…
— З Божою допомогою, так.
— Як зараз відбувається процес звільнення українських військових?
— Важко. Досі є заручники, зокрема, у Москві. Ми про них усіх знаємо. У мене – шестеро рідних діток і ще 400 «синів» там, я за них щиро хвилююся. Процес, який було розпочато в Мінську ще влітку, ми виконуємо — обмінюємо полонених за принципом «всі на всіх». Останнім часом провели кілька великих звільнень. Останнє було в січні, коли ми віддали 52 людини, а забрали – 139, у т. ч. 103 із Дебальцевого.
Знову виникли труднощі зі списками. Нам передали три списки — на 144, 180 і 190 осіб. Одних керівництво «народних республік» вважає ополченцями, інших — політичними в’язнями, а третіх — просто цивільними. Ми ці списки відпрацьовуємо, шукаємо, де ці люди є, і намагаємося звільнити їх законними способами.
Ми ж — не банда, а держава, де діють закони, і, згідно зі законом, людей можна звільнити або на поруки, або за рішенням суду. От уже підготували два законопроекти про прискорення процесу звільнення людей.
Буває, що звільнити людину — не в наших силах. Свого часу була історія з майором Борсуком, добровольцем Нацгвардії. Мені пообіцяли: віддамо його, але поверніть нам Жигадла, сина одного з активістів ДНР. Ми з’ясували, що Жигадло — начебто в слідчому ізоляторі Харкова, а там його не виявилося. Потім один екстрасенс іще сказав, що він — у Полтаві.
— Про екстрасенса ви — серйозно?
— Так. А майор Барсук сидить у полоні і страждає, і родичі його страждають. Виявилося, що Жигадло загинув під Луганськом і лежав у морзі під номером 922, після чого його перевезли до Донецька й поклали в загальну могилу. Такі випадки бувають.
Зараз відпрацьовуємо списки, які нам передали з того боку. Узгоджуємо час і місце. Труднощі – тільки в тому, як їх швидше забрати. Найбільше складнощів із військовими, котрі перебувають на території Російської Федерації (РФ), таких є кілька десятків. Частину з них врятували російські лікарі, коли вони потрапили під двосторонній вогонь в серпні, і їх вивезли в Ростов і Курськ. Якось нам пощастило, і з Божою допомогою ми звільнили кілька сотень наших хлопців — взамін на російських десантників, котрі «заблукали».
— Кілька сотень — на десятьох російських десантників? Чому про це тоді ніхто не казав?
— Деякі речі не люблять галасу. Головне — забрати максимальну кількість людей. Ми не можемо розкривати подробиці деяких перемовин, умови, на які йдемо. Але бувало, що я за одну їхню людину забирав 12 і 20 наших офіцерів.
— За «мінським угодами», черговий обмін полоненими мав відбутися до 5 березня. Що завадило?
— З Донецька та Луганська не віддають наших хлопців. Ми діємо згідно зі законодавством України, а коли ставимо запитання, які у них закони, нам відповідають, що вони живуть не за законами України, іноді кажуть, що живуть за законами РФ. Але навіть за цими законами, якщо домовилися, треба віддати. Та вони цього не зробили.
— Для обміну СБУ випустило на свободу чимало лідерів сепаратистів, котрі зараз, як-от, наприклад, одесит Антон Давидченко, продовжують агітацію. Чому таких людей випускаєте?
— Використовуємо практику подібних світових кампаній. Якщо ми зацікавлені у звільненні наших хлопців, то маємо розуміти, що треба йти на компроміси. Але ми не віддаємо вбивць. Наприклад, одного з організаторів так званої Харківської народної республіки, гадаю, Україна не віддасть за жодних умов.
Ми звільнили 1,5 тис. осіб, серед них — кілька сотень«ополченців», решта — цивільні та політв’язні, котрі скоїли злочини проти України. А наших людей було звільнено понад 2,5 тис. Різниця — істотна. Суть в іншому. Повірте, багато хто зі звільнених іде туди, несучи зі собою вірус. Вони ж бачать, що тут відбуваються, і несуть туди позитивну інформацію про Україну.
Розмовляла Катерина Сергацкова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply