Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 2, 2020

«Бумбокс»: «Сенцов — це гачок, яким можна витягнути решту політв’язнів»

Автор:

|

Листопад 03, 2016

|

Рубрика:

«Бумбокс»: «Сенцов — це гачок, яким можна витягнути решту політв’язнів»
Андрій Хливнюк

Андрій Хливнюк

Олександр Люлякін

Олександр Люлякін

Незабаром виповниться два з половиною роки з того часу, як Кремль узяв у заручники українського режисера Олега Сенцова. Путінські силовики приписують йому скоєння терористичних актів, а насправді не можуть пробачити підтримку Євромайдану й участь в антиросійських акціях у Криму. У серпні минулого року патріота засудили до 20 років ув’язнення. Як писав «Міст», нещодавно Кремль відмовився передати режисера Україні, бо вважає, що з анексією Криму він автоматично став громадянином Росії. Щойно вітчизняні дипломати висловили обурення таким рішенням, в’язня без пояснення причин перевели до штрафного ізолятора.
Справа українського режисера — одна з тих, про які говорять не лише в Україні. На підтримку колеги виступили зірки світового кіно Педро Альмодовар, Анджей Вайда, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі й інші.
Наприкінці літа в Англії відбулася прем’єра вистави Білоруського вільного театру Burning Doors, присвячена, зокрема, й Олегу Сенцову. Рецензії на неї опублікували Financial Times і The Guardian. Учасники українського гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк та Олександр Люлякін стали авторами музики до постановки.

«Будемо робити все для того, щоб зі шпальт не сходила інформація про Олега»
— Андрію, розкажіть про ваші враження від вистави? Де ви її дивилися?
Андрій Хливнюк: — Я дивився виставу у залі театру тоді, коли її транслювали онлайн із Манчестера. І був вражений. У залі були сльози. Це були дуже сильні відчуття від художньої роботи.
— Чи зрозуміли люди головний меседж?
А. Х.: — Мені самому це було цікаво. Впевнений, що зрозуміли. Це було дуже реалістично. Жодних зайвих предметів на сцені — ніщо не відволікало від суті. Вистава умовно поділена на три частини: перші дві присвячені Pussi Riot і Петру Павленському — росіянам, ув’язненим за свої політичні акції. Третя — Олегу Сенцову, а через нього й усім українським політв’язням. Тема заручників Кремля у цій виставі є не лише знаковою і сучасною. Режим Путіна у ній можна замінити на будь-який інший тоталітарний режим, диктатуру будь-коли і будь-де у світі. Ця вистава була б актуальною 100 років тому, і буде актуальною ще століття. Я сидів поряд і зазирав в екран із трансляцією. Монітор на 30-40 % приглушує ті емоції, які відчуваєш в залі. Тому треба все ж бачити на живо.
— Ви обговорювали з кимось цю виставу?
А. Х.: — Так, я брав участь в дискусії після прем’єри у Манчестері. У залі залишилася приблизно половина глядачів, котрі захотіли обговорити побачене з авторами. Головним запитанням було «Чи відбувається це все зараз насправді? Якщо це не вигадка, то чому ви не повстаєте?». Останнє запитання, наскільки я розумію, було адресоване громадянам Росії. Незважаючи на те, що відповіді прозвучали, питання залишаються відкритими. Були запитання на кшталт «Ви що хочете заробити на сльозах, на тюрмі?». Я переадресував їх Білоруському вільному театру, режисеру Миколі Халєзіну, котрий уже понад п’ять років має статус біженця, працює і живе у Великій Британії. Це далеко не перша його соціально гостра акція та вистава. Мені цікава була відповідь. Він сказав, що це запитання демонструє різницю між нашими суспільствами. Якби серед британської інтелігенції воно б і виникло, то обговорювалося десь на кухні, напідпитку. Навряд чи хтось у здоровому глузді спитав би таке, розуміючи, наскільки важливою є мета таких акцій. Це й є відповідь. Я навіть сам не очікував, скільки бруду може политися, коли долучаєшся до дуже важливої справи.
— Торік «Бумбокс» разом із легендарним музикантом Девідом Ґілмором брав участь в акції Staging a Revolution. I am with the Banned. Але тоді ця подія не так голосно звучала в українських медіа. Чому вистава Burning Doors для вас — на першому місці?
А. Х.: — Концерт-протест I am with the Banned був важливою акцією. Однак із тим, що відбулося зараз, це не порівняти. Одна річ, коли ти протестуєш, бо не можеш грати музику там, де захочеш. Інша — підтримувати тих, хто, нічого не вчинивши, відбуває страшне та тривале покарання в нелюдських умовах. Ми будемо робити все для того, щоб зі шпальт не сходила інформація про Олега й інших заручників. Вимагатимемо створення «списку Сенцова», за яким би були покарані всі причетні до його ув’язнення. Навіть той, хто лише закривав двері тюремної камери.

У в’язниці залишаються наодинці зі своїми проблемами
— Олександре, ви писали музику до вистави, чи задоволені тим, що вийшло?
Олександр Люлякін: — Мені все сподобалося, коли слухав виставу у залі. Був дуже хороший звук. Але коли дивився онлайн-трансляцію, чесно кажучи, не вразило. Звук дуже викривлявся.
— Яке завдання перед вами поставив режисер?
О. Л.: — Коли він попросив узяти участь у виставі, я не міг збагнути, яким чином це зроблю. Микола Халєзін запропонував відмовитися від канонів і зробити щось шалене. Через те, що у виставі є певний сарказм, іноді треба було грати якісь жартівливі марші, танго. Вони мали бути негарними, навіть трохи потворними.
— А хто і чому вибрав для Burning Doors пісню «Наодинці»?
О. Л.: — Це вибір Миколи. Потім її інтерпретували на білоруський манір.
А. Х.: — Ця пісня стала гімном тієї частини вистави, в якій йшлося про Сенцова. У в’язниці й справді всі залишаються наодинці зі своїми проблемами.
— Для чого вам такі акції? Ви відмовилися від концертів у Росії, втратили через це прибутки. Це достатній сигнал вашій аудиторії. Для чого створюєте собі нові проблеми?
А. Х.: — Для чого мені це? Бо не хочу опинитися на місці цих людей, політичних в’язнів. Якщо думаєте, що це вас не стосується, то живете в уявному світі. А реальний світ такий: ви можете опинитися на їхньому місці. У вас теж можуть виникнути проблеми. Вас можуть викрасти, наприклад, і вивезти на територію іншої країни, сказати, що ви більше не громадянка України, а громадянка Росії, бо вдома розмовляєте російською чи місто, з якого походить ваша родина — тепер «Новоросія». І за незгоду з цим ви опинитеся на 20 років у таборах. Якщо б я опинився у такій ситуації, мені б дуже хотілося, щоб впливові люди говорили про це і намагалися допомогти вийти на волю мені і таким самим незаконно засудженим, як я. Якщо ти — творча особистість і твоя мета — тільки збагачення, то ти — банальний блазень. Наприкінці свого життя — а ніхто не знає, скільки ми проживемо — ти збагнеш, що лише те й робив, що танцював за кинуту кістку біля столу амбітних до влади людей, тих, хто не рахувався з людською гідністю взагалі. Для мене це було б найбільшою проблемою.

«Не можемо забувати про наших полонених»
— Чи знає сам Сенцов про цю виставу? В останньому листі він писав, що не хоче особливого ставлення до себе, а хоче бути іменем у загальному списку заручників…
О. Л.: — Так, він знає. Але ніхто не каже, буде він першим у списку чи останнім. Сенцов — це гачок, за який можна зачепити та витягнути решту політичних ув’язнених. Промовляючи це прізвище, ми намагаємося звільнити всіх заручників, котрих утримує режим. Мене ж турбує, що ця тема недостатньо присутня в українській пресі. Якщо вже британська, австралійська, французька, канадська преса більше згадує про цю справу, ніж ми, то нам має бути соромно. Ми не повинні забувати ні про наших полонених, ні про наших політичних заручників, ні про наших людей на окупованих територіях.
— Чи відомо вам щось про плани показати цю виставу в Україні?
А. Х.: — Поки що таких планів немає. Одна з причин — дорого. Мені зараз слід було б не лише з вами розмовляти, а ще і з сотнею журналістів, а також із представниками Міністерства культури. І представники цього відомства мали б самі пропонувати: «Давайте покажемо цю виставу тут, давайте привеземо її коштом держави». Адже в усьому світі вона збирає аншлаги.
— Яких результатів від вистави очікуєте? Так, уже відреагували британські парламентарії, провели слухання. Заявили, що вони тиснутимуть на Росію, але…
О. Л.: — Ні-ні, вони тиснуть. Давайте спочатку згадаємо, що відбулося. Відбулася безпрецедентна штука: творчому колективу з Білорусі, частина якого живе у Британії, а частина — в Білорусі, нелегально працює як трупа, показує вистави у гаражах, квартирах, потрапляє за це під арешти, важлива зараз українська проблема. А ще сформувався пул, я так це називаю, з небайдужих людей, які не є політиками і не отримують грошей із бюджету, не обслуговують нічиї бізнес-інтереси, котрим не байдуже і котрі готові допомагати. Державної бюрократичної машини недостатньо — вона працює дуже повільно. Крім того, у кожній країні, де ставитимуть виставу — Англія, Італія, Австралія, США, Канада — говоритимуть про проблему політв’язнів. Весь світ говоритиме про це, доки ця вистава буде людей торкати не тільки через свої протестні акції, а й через свою художню значущість. Звісно, навіть цього мало. Але не можна просто мовчати. Якщо справа нечесного суду, війни та справа беззаконня будь-якої людини буде виноситися на перший план, її не можна буде ігнорувати. Це буде засобом для того, щоб цього більше ніколи не сталося.
Розмовляли Олександра Гайворонська та Тамара Сорочинська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply