Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 24, 2018

Борис Ґудзяк: «Я з надією дивлюся на жіночу міґрацію і вірю в українську жінку»

Автор:

|

Вересень 06, 2012

|

Рубрика:

Борис Ґудзяк: «Я з надією дивлюся на жіночу міґрацію і вірю  в українську жінку»

В Архікатедральному соборі Святого Юра у Львові 26 серпня відбулась архієрейська хіротонія о. Бориса Ґудзяка, яку очолив Блаженнійший Святослав (Шевчук). Небайдужість до цієї події людей, чиє життя безпосередньо не було пов’язане з о. Борисом — на рівні людському, духовному чи професійному, — укотре довела, що вплив, учинки, погляди конкретної особи на життя оточення можуть бути дуже сильними, якщо ґрунтуються на потужній формотворчій, духовно-світоглядній основі. Очевидно, що для більшості з нас справжнім викликом зараз є пошук відповіді на запитання: що означає для нас номінація о. Бориса на єпископа? Що змінить це в бутті українців Франції, країн Бенілюксу, Швейцарії? Що означатиме для греко-католицької спільноти в Україні, у ширшому й вужчому розумінні, для українського інтелектуального середовища, для нашого суспільства загалом?

Найпростіше ці запитання було би переадресувати комусь, кого вважаємо компетентним. Щоби хтось відповів нам за нас самих. Та чи справді слід так учинити? Зізнаємося, ми також мислили в подіб­ний спосіб, намагаючись найрізноманітнішими способами достукатися до

о. Бориса й розпитати безпосередньо його. Проте в якийсь момент нам спало на гадку, що це — не ті питання, для яких швидкість відповіді грає хоч якусь роль. Якби так було, то чи мали би ми шанс замислитися самостійно, усере­дині самих себе?

Ми пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю, записане з отцем-ректором за три тижні до офіційного оголошення про його номінування. Розмову, у якій немає ні слова про актуальні події, але де є багато думок про фундаментальний досвід людського життя. Це — те, що ми маємо від о. Бориса Ґудзяка, незалежно від його фізичного перебування на планеті.

Найбільшою цінністю

для повоєнного покоління була відповідальність перед іншими

— Отче ректоре, ви народилися в Сполучених Штатах Америки. Пригадайте свої дитячі роки. Як творився ваш зв’язок з Україною?

— Безумовно, любов до України мені прищепили батьки. Із часом це почуття почало розвиватися через спільні активності з українською громадою — тодішньою діаспорою в США. Після травм Другої світової війни в цих людях назавжди закарбувалися певні цінності, серед яких найперше — цінність згуртованої праці, відповідальності та допомоги одне одному задля збереження власної ідентичності. Я виростав, без сумніву, в особливому середовищі. Багато речей в Україні на той час було заборонено, і наші батьки, усвідомлюючи це, цілеспрямовано намагалися прищепити нам, дітям, важливі національні й життєві цінності.

— Коли ви вперше відвідали Україну? Якими були ваші враження?

— Мені було 17 років, коли влітку 1978-го я приїхав до України разом із мамою та братом на два тижні. Українська реальність, яку я побачив, спричинила в мені потужні переживання. Звичайно, ми чули в діаспорі різні розповіді про Україну, прагнули пізнати її культуру — вивчали українські пісні, мову, історію. Але це було подібно до усвідомлення людиною існування планети Марс. Або навіть на рівні відкритого питання: чи справді Марс існує? На певному рівні свідомості у нас був великий знак питання: чи є вона — Україна? Якою вона є?

У той час для мене було важливо побувати у Львові та побачити суспільство, людей, які щодня розмовляють між собою українською. Я мріяв помолитися в українському храмі, пройтися біля Ратуші. Пам’ятаю, наскільки великим пережиттям для мене був перший приїзд до України. Але, водночас, ми зіштовхнулися з безліччю заборон. Зокрема, із неможливістю відвідати могилу своїх прабатьків.

Після першого візиту на українську землю повторно я зміг приїхати лише 1988 року, коли в Україні почалася «перебудова». Тоді я знову сюди прибув на півроку. Пригадую, у мене було таке відчуття, що все українське в Україні — підпільне. І лише кілька сотень активістів намагалося в непрямий спосіб порушували ґлобальні питання загальнолюдських, культурних і національних прав. У першій половині 1988-го цей громадянський рух посилився. Власне, у той час я вперше відвідав столицю України. Наприкінці

1980-х Київ запам’ятався мені золотоверхим, у пишному буянні весняних каштанів. Але також це було місто, над яким снував фантом Чорнобиля та «радіаціоподібний» страх.

— Які настрої були у вас у той момент? Чи вже тоді з’являлися думки про те, що ви можете щось змінити в цій країні?

— Я був наповнений євангельським і молодіжно-революційним ідеалізмом. Постаті патріарха Йосифа (Сліпого) і мучеників УГКЦ для мене були свідченням того, що неможливі речі є можливими. А також доказом, що не існує жодної потуги чи лукавства, яке може перемогти Божу силу й правду. Під час тих місяців, проведених в Україні 1988 року, я мав нагоду задуматися над майбутнім духовного життя Церкви, розвитком інтелектуального життя всього суспільства й Українського католицького університету зокрема. Бо вже в ранніх 1980-х ми, студенти Українського католицького університету (УКУ) в Римі, думали над тим, як можна було би розвивати проект українських католицьких університетів, задуманий патріархом Йосифом. Очевидно, на початку 1980-х про розвиток УКУ в Україні ще не могло бути й мови, але вже з 1988-го ця перспектива виглядала можливою.

Процес зцілення суспільства — це не instant

— В одному інтерв’ю для «Радіо «Свобода» ви наголошували на тому, що Європа дала певні зразки освіти в Україні. Чого, на вашу думку, бракує зараз у освітній сфері України?

— Мені здається, що передусім бракує певних констант європейської освіти, які, на жаль, тепер у Європі також послаблюються. Ідеться про якісну класичну освіту, знання мов, уміння читати текст мовою ориґіналу, підхід до джерел, тобто про все те, що характеризує європейське гуманітарне життя модерної епохи. Зараз, на мою думку, європейська освіта й наука відстають від північно­американської, точніше, англо-американської. Європа має тенденцію до бюрократизації, більшої кількості наперед прописаних правил і положень. Уважаю, що навчальний процес в університеті повинен творитися професорами: бути плавним і гнучким. Очевидно, нам важливо позбуватися раку корупції, який деформує молоду людину, котра в навчальному закладі вчиться інтелектуально брехати, «халтурити» й, зрештою, бути безвідповідальною через корупційну корозію.

— Відомо, що УКУ підтримують меценати з-за кордону. Чим вони, за вашими спостереженнями, керуються, здійснюючи такі благодійні вчинки?

— Більшість закордонних меценатів є великими приятелями України. Вони — вихідці з української землі, нащадки українських міґрантів, доброзичливці-християни й люди доброї волі, які хочуть зрозуміти український народ, знають його невимовно важку історію, а відтак прагнуть допомогти. Наші «донори» розуміють, що процес зцілення суспільства — це не instant. Для такого процесу потрібна терпелива жертовна любов, дбайливий супровід, готовність до спільної мандрівки. У Святому Письмі маємо згадку про такий процес, що тривав упродовж 40 років. Отже, ми вже на половині шляху.

Процеси міґрації сильно змінюють суспільство

— Отче Борисе, у Святому Письмі простежується наскрізна метафора Ісуса Христа як Особи, яка постійно подорожує. Як, на нашу думку, варто її розуміти?

— Наше життя — це рух. А духовне життя — переміщення з одного стану душі до наступного, кращого, стану. Тому традиція паломництва відома крізь віки. Цей спосіб духовного зростання і є, на мою думку, іконою життя. Узагалі, найбільша подорож Сина Божого — від Отця до людини. Із різних мотивів — економічних чи культурно-моральних, але людина завжди переміщувалася в просторі, щоби покращити свій побут, здобути свободу, створити для себе та своїх дітей нові можливості. Мандрівка Ісуса є тим, над чим нам варто думати впродовж життя.

— Якими рисами, за вашими оцінками, характеризується сучасна міґрація?

— Одним із болісних аспектів міґрації є розрив, тобто залишання чогось і когось, можлива, зокрема, також утрата родинних стосунків. Місце, де людина провела своє дитинство та юність, може стати для неї далеким і чужим. Тепер є різні засоби комунікації, які дозволяють, певною мірою, це провалля переступати. І мені здається, що їх варто використовувати для зміцнення того, що можна зберегти. І таким чином полегшити випробування, які переживає міґрант. Ми бачимо, наскільки міґрація є потужною та як сильно вона змінює суспільство.

— Що ви взяли для себе зі свого особистого досвіду міґрації?

— Мені доводилося жити в різних країнах, столицях і при різних політичних, соціальних і економічних укладах. Те, що я найбільше взяв для себе й що намагаюся пропаґувати студентам УКУ, — це відкритість до різноманітності людського досвіду. Молода людина, яка готується до того, щоби жити й плідно працювати у XXI столітті, приречена відкриватися на цю різноманітність, не боятися її використовувати задля доброї мети. Мій власний досвід проживання в різних країнах і культурах допомагав мені долати страх перед новими викликами.

— Отче Борисе, як оцінюєте українську жіночу міґрацію, яка зростає кількісно, а водночас спричиняється до змін усередині суспільства?

— Мені здається, що кількісне збільшення жіночої міґрації пов’язане зі слабкістю чоловіка в Україні та світі. Гадаю, що він перебуває зараз у кризі. Чоловіки вмирають молодими, на 10—15 років раніше, ніж жінки, не витримують сучасних стресів, деґрадують в алкоголі, морально та фізично себе знищують. Мені здається, що це є однією з головних причин міґрації українських жінок. Деякі аспекти покликання жінки ускладнюються при міґрації: це — народження та виховання дітей. І ми вже бачимо наслідки. Проте я з надією дивлюся на міґрацію жінок і вірю в українську жінку. Вона — дуже сильна.

— Що би ви порадили людям, які зараз перебувають далеко від свого дому?

— Досвід мого дитинства в діаспорі, різні переживання впродовж власного життєвого паломництва переконують мене, що важливо єднатися, будувати солідарність і в жодному разі — не ізолюватися, щоби потопати у власних злиднях. Я був свідком того, зрештою, потім вивчав, як Церква ставала місцем, де рятувалися розбиті життям люди, переслідувані, без жодних життєвих координат, після важких повоєнних травм. У міґрації є важливою молитва в родинному колі — уранці й увечері, а в неділю — перебування зі спільнотою на Богослужінні. Потрібно освячувати й знаходити у своєму домі час для спільноти, підтримувати національні та духовні начала. Це дасть стрижень індивідуальному життю серед неймовірної сучасної міґраційної динаміки.

Розмовляли Руслана Ткаченко та Світлана Одинець

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...