Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Борис Ґудзяк: «Людина має великий Богом даний потенціал життєздатності»

Автор:

|

Березень 21, 2013

|

Рубрика:

Борис Ґудзяк: «Людина має великий Богом даний потенціал життєздатності»

Владика Борис Ґудзяк уже півроку очолює українських греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу. Він розповів про свої спостереження за вірянами, про еміґрацію та національну ідентичність українців на чужині.
— Владико, у серпні минулого року ви очолили ще екзархат. А вже в січні 2013-го його було піднесено до рівня єпархії. Що це означає для Української греко-католицької церкви (УГКЦ)?
— Якщо пояснити спрощено, то екзархат — це тимчасовий статус церковної організації, котра із часом може стати єпархією. У цьому випадку «тимчасовість» тривала більш як півстоліття — процес трохи затягнувся. Після нової хвилі імміґрантів греко-католицька громада дуже поповнилася. Тож стало зрозуміло — час перетворити екзархат на єпархію. Єпархія — це вже постійна стабільна церковна одиниця з повнотою юрисдикційних прав єпископа над вірними.
— Це поповнення відбулося суто за рахунок іммігрантів-українців?
— Здебільшого. Хоча я вже розповідав, що зараз є ідея, аби ми відкрили скарби нашої духовної традиції для людей, які не є українцями.
— Предстоятель УГКЦ Святослав під час вашої інтронізації на екзарха в соборі Паризької Богоматері заявив, що французький екзархат має стати рупором Церкви. Чому саме цей екзархат – такий важливий?
— УГКЦ зараз у Західній Європі представляє Україну. На цих теренах є, мабуть, 1,5 млн українців. Тож актуальним є запитання: хто в Європі говорить від імені України? Наша єпархія повинна виконати обов’язок представлення не тільки Церкви, а й усіх українців у загальноєвропейських інституціях, що розташовані у Брюсселі та Страсбурзі. Саме тут ухвалюються життєво важливі політичні рішення, у тому числі й для України.
Гадаю, що багато вірних і загалом багато українців, які, може, і не є членами УГКЦ, хотіло би, аби ті позиції, які обстоюють блаженнійший Любомир і блаженнійший Святослав, були озвучені в Україні, а також від імені українців — у Західній Європі. Також потрібно пам’ятати, що Церква є місійною у своїй суті. Вона не несе благовість для себе, не ховає світла під якоюсь посудиною, а ділиться ним з іншими. Ми не знаємо, якими будуть наслідки нашого свідчення, але ми покликані свідчити, робити це з усмішкою та радістю.
— Але у Франції представлені католицизм і протестантство. Там є свої церкви. Для чого ще й УГКЦ має там свідчити?
— Схід і Захід доповнюють один одного. Зокрема, блаженний Папа Іван Павло II казав, що Церква має дихати двома легенями. Можливо, ця аналогія для когось підкреслює те, що одна легеня мусить бути десь на Сході, а друга десь на Заході (сміється). Але я думаю, що Париж збагачується нашою присутністю. Тепер майже в кожній римо-католицькій церкві є православна ікона. Церковний спів римо-католиків, зокрема у Франції, перебуває під впливом східнохристиянських молитовних практик. Наприклад, Ісусової молитви.
І ми бачимо, що сучасна церковна культура твориться крізь зустріч різних церковних традицій. Це завжди так було. Рання християнська практика формувалася на перетині семітських і грецьких елліністичних течій. Це ж також – зустріч Сходу й Заходу. На нашій землі — могилянська доба, цей розквіт церковного, богословського, мистецького, музичного бароко, теж була зустріччю Сходу та Заходу. Така зустріч відбувалася в Парижі у XX ст. під впливом російської філософії, бо там була велика концентрація російських імміґрантів у 20-30 рр. Ми також звертаємо увагу на те, що українці брали участь у цьому процесі. Тож у XXI ст., маючи за собою державність і 45-мільйонний народ, ми також повинні у видимий, творчий, жертовний і плідний спосіб брати участь у світових духовних і культурних процесах.
— А якою є зараз участь України в цих процесах? Зокрема, української діаспори в Парижі? Чи мають наші еміґранти що запропонувати світові?
— Нова українська еміґрація щойно починає про себе заявляти. Париж — колосальне місто. З усіма околицями тут можна нарахувати 10 млн людей. Українців є десь 15 тисяч. Тому годі відразу мати якийсь вплив кількісно. Але, як я вже згадував, перших християн була жменька в Римі — великому місті. Водночас, якісне вщеплення в культуру із часом може дати дуже рясний плід, навіть коли починається з малого. Я пропоную вірним: любімося та шануймося так, щоби люди, проходячи повз українську спільноту, казали: вони вміють жити. Я би хотів, щоби ми запропонували новий, глибокий, автентичний стиль життя та в цьому проявили свою якість.
— Що заважає реалізувати такі ідеї?
— Найбільшою проблемою є українське почуття вторинності, чи другосортності. Є дуже багато українців, які хочуть забути про свою українську тотожність. В еміґрації вони соромляться своєї влади, соромляться корупції, яка є в Україні. Вона їм остогидла. Також вони мають великі матеріальні проблеми, а ще часто — труднощі, пов’язані з нелегальним статусом.
Насправді дуже прості речі роблять нас щасливими. Коли є громада, а в ній нема обмовлянь, нарікань один на одного, постійних поділів. У нас у Парижі було цього достатньо. Навіть партійні поділи залишили свій слід, певне психологічне каліцтво. Наші інституції не могли свобідно розвиватися, жили під тінню страху.
Не є таємницею, що всі діаспорні об’єднання інфільтрувалися КДБ і агентами, що старалися різнити людей, творити конфлікти. У майбутньому архіви покажуть, наскільки нелегка була доля української еміґрації у XX ст. І нелегка в тієї, що представлена зараз. Тобто, наші люди починають із певними «мінусами», якщо порівняти їх із корінними французами. Але людина має великий Богом даний потенціал життєздатності. І саме на цій базовій людській харизмі хотілося би зосередити увагу. Пережити в нашій громаді красу життя людини, створеної на образ і подобу Божу.
Коли ми говоримо про роль нашої громади, мова аж ніяк не йде про опанування Парижа. Хочу, щоби ми у своїй спільноті, яка буде мати відчинені для всіх двері, жили добре. Щоби ми були щасливі. Мені здається, у такому контексті будуть розвиватися дуже цікаві та плідні явища, які впливатимуть не лише на нас, а також і на зовнішнє середовище. Ідеться не про конкуренцію, а про динаміку свідчення. Свідок робить щось згідно з принципом, а не з огляду на якісь далекі результати. Робить принципово, бо це – правильно.
— Чи національна ідентичність є такою важливою? Можна й без неї жити, якщо ти – в іншій країні, де треба знати культуру та мову іншого народу, щоб успішно існувати в новому для себе суспільстві…
— Я можу поділитися власним досвідом. Я виховувався в сім’ї емігрантів, і те, що ми знали українську мову, що в нашому домі були українські європейські культурні традиції, нас до певної міри збагачувало. Ми мали дві мови, ніж і виделку тримали в інший спосіб. І потім, як школярі, ми мали дві скарбниці культурних самоцвітів. Це дотепер є великим збагаченням для мене та для мого брата, а тепер уже й для його дітей, які виховуються з українською мовою.
Очевидно, можна покинути все це, але то буде велика втрата. Гадаю, що людина, аби відійти від своєї тотожності, мусить її заперечити. А це – такий собі мазохізм: ти мусиш щось у собі вбити. Тим більше, коли такий процес відбувається на тлі почуття меншовартості: я своє заперечую, бо мені здається, що воно – гірше. Потім дивно спостерігати, як батьки, які не вміють іще розмовляти французькою, мають дітей, котрі вже не знають української. Так відбувається розрив поколінь у одній сім’ї — через те, що не зберігаються спільні знаменники.
Розмовляла Василина Думан, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...